Побєдобєсіє в Москві — болісний виклик для нас, незалежно від того, на чиєму боці воювали умовні «діди». І тому, що війна частина нашої історії. І тому, що це своєрідна релігія, яку ми встигли засвоїти і в яку увірували за роки перебування у складі «єдиного радянського народу». «Велика Перемога» та її ритуали не просто нагадують нам про колишню єдність, а, як будь-який ритуал, робить цю єдність актуальною. Щороку. Незалежно від становища на фронті.
Щороку ми впадаємо в сумніви. З одного боку, дивно й неправильно відмовлятися від власної історії чи, тим паче, пам'яті. З іншого — це ж абсурд: святкувати спільну перемогу з тим, із ким ти зараз воюєш. Це не просто абсурдно — це може бути навіть небезпечно, бо збиває приціли.
Власне, для цього культ «Великої Перемоги» (він же — побєдобєсіє) і був створений — для цементування «радянського народу». Нова громадянська релігія об’єднувала у своїх ритуалах різні нації та етноси, завойовників і завойованих у один єдиний-неділимий «народ-переможець». І це було геніальне — для Компартії — рішення, оскільки вона таким чином зуміла нарешті запропонувати більш-менш прийнятний замінник «опіуму для народу». Причому саме в той момент, коли цей народ, травмований війною, смертю Сталіна та розвінчанням культу особи, особливо потребував опіуму чи хоча б замісної терапії.
Із цих міркувань народився культ «Великої Перемоги». Зі своїми мучениками та преподобними, іудами-зрадниками, святими місцями великих битв, капищами-обелісками та храмами-музеями. І, певна річ, «священною історією», що канонізована раз і назавжди й не підлягає перегляду (цим священна історія й відрізняється від просто історії). Роботу виконали грамотно, — майже всі елементи природної релігії було зімітовано, аж до таких архаїчних елементів як Вічний вогонь.
Погана новина полягає в тому, що вся історія Другої світової війни для нас досі залишається «священною історією». Або зі знаком плюс — дєдивоєвалі, і з цим нічого не вдієш. Або зі знаком мінус — спроба відкинути всю цю історичну доктрину як чужу. Але ми нічого не пропонуємо натомість, відтак утворюється розрив часів, а травма лізе назовні в найбільш вигадливих і небезпечних формах.
Лунають пропозиції заповнити цей розрив своєю версією історії. Це природно, — немає нації без історії, а історії — без великих випробувань, перемог та героїв. Зрештою, коли ми кажемо «Слава героям!», ми розуміємо, хто ці герої. І ми бодай приблизно уявляємо собі, на яких війнах і за що вони помирали.
Це, власне, і є прямий шлях від просто історії до священної історії. Священна історія — це завжди про героїв, що набувають ореолу мучеників у славній, сповненій сенсу кончині. Об'єкт і привід для поклоніння. Це цілком логічний шлях, якщо наша мета — не вивчати історію таку, якою вона є, а розробити замісну терапію для лікування залежності від попередньої замісної терапії.
Однак релігія побєдобєсія — це чудовий урок, який нам годилося б узяти й засвоїти, коли вже не пощастило його уникнути. Релігія «Великої Перемоги» (не важливо, кого й над ким) — це завжди релігія війни. Прославляння військового подвигу — це завжди виправдання жертв, як вільних, так і невільних, принесених задля перемоги. При цьому причини цього героїзму та обставини, що його супроводжують, виносяться подалі за дужки — через неапетитність, несумісну з сакральністю. Саме тому радянська історіографія «Великої Вітчизняної» так болісно реагує на будь-який натяк, що шати їхніх святих воїнів-визволителів не такі вже білі.
За всім цим гуркотом маршів і гімнів ховається найголовніша й найпідступніша таємниця таких героїчних культів: війна не сприймає мирної жертви. Війна — це кров, бруд, втрата людської подоби, скасування моральних норм, торжество несправедливості та абсурду. Торжество хаосу над космосом, смерті над життям. Тому вибудовувати культ на «військово-патріотичному» матеріалі — це, по суті, курити фіміам сатані.
Та є й добра новина. Якщо культ «Великої Перемоги» — релігія (гаразд, квазірелігія), ставлення до нього має бути відповідним. Як і кожна інша релігія у вільному демократичному суспільстві, цей культ має право на існування, коли тільки він не загрожує життю та здоров'ю громадян або національній безпеці держави.
Так само, як і будь-який інший культ, він зовсім не обов'язковий і має бути відокремлений від держави. Школярі звільняються від почесних варт. Президент не зобов'язаний нести вінки, оплачені платниками податків, до Вічного вогню і стояти там із пісною міною, зображаючи врочисту скорботу. Якщо ж він відчуває духовну потребу вшанувати пам'ять або поклонитися подвигу — він має право. Але у приватному порядку й за свої.
Наше завдання — не «переглядати історію» і, звісно, не писати свою версію «священної історії Другої світової». Навпаки, слід було б розділити нарешті реальність Другої світової: її історію, трагедії, перемоги й уроки — та культ «Великої Перемоги», створений і нав'язаний СРСР. Шанувати пам'ять своїх мертвих — героїв і жертв — природно й необхідно і для всього народу, і для кожної людини. Але зовсім не обов'язково поклонятися їм на капищах радянського культу і робити це саме так, як було велено богословами побєдобєсія.
Ще одна новина — про те, що культ «Великої Перемоги», як майже будь-яка інша релігія, жодним чином не впливає на становище на фронтах. Якщо віра у Воскресіння Христове не заважала воювати одне з одним «братам во Христі», то й «дєдивоєвали» зовсім не скасовує можливої ворожнечі між внуками.
Кожна наступна війна бодай частково скасовує результат попередньої. Колишні союзники стають ворогами — це такий звичайний і поширений випадок в історії, що зовсім не варто його драматизувати й сприймати як щось виняткове. В українській історії було цілком достатньо найрізноманітніших союзів, які то укладалися, то розпадалися, інколи по кілька разів упродовж одного століття, спільних перемог і поразок. І жоден із них не був остаточним.
Кожна наступна війна бодай частково скасовує попередню. Але, на жаль, кожна попередня війна жодним чином не скасовує наступної. І хто з ким опиниться в одному окопі — майже така сама загадка, як хто з ким опиниться в наступному сезоні «Району Мелроуз». У 1945-му, напевно, мало кому могло спасти на думку, що в наступній війні бійці з Дніпропетровська і Львова воюватимуть разом проти росіян.
Зовсім не обов'язково щось переглядати й переоцінювати в історії, аби адекватно реагувати на те, що відбувається прямо зараз. Не треба патетики у стилі «ніколи ми не будемо братами». Не важливо, були ми ними колись чи ні. Не важливо навіть, чи будемо ми ще колись союзниками. Це нічого не змінює й не може змінити на поточний момент.
Минулі війни — виграні чи програні — мало що змінюють у нинішньому стані справ. А тому будь-який символізм — не кажучи вже про квазірелігійні ритуали — абсолютно зайвий. Немає приводу ні для торжества, ні для офіційної тризни. Як і немає потреби щось «віддавати» або «викреслювати» з власної історії, викидати з особистої чи родової пам'яті (це, взагалі, можливо?), зрікатися себе і своїх. Усе, що потрібно, — відмовитися від культових практик, вигаданих не нами й не для нас. Пам'ять — така ж приватна справа кожної людини, сім'ї, роду, місця, як і віросповідання. У кожного знайдеться про кого згадати, куди прийти, з ким потриматися за руки, про що подумати в цей день.