Радянська пропаганда багато розповідала про розквіт націй та рівноправність мов у Радянському Союзі.
Втім, у реальності в тій державі одна мова була "рівнішою" за інші, і нею була аж ніяк не українська…
"Новітня валуєвщина"
17 квітня 1959 року Верховна Рада УРСР ухвалила новий освітній закон, стаття 9 якого, про мову навчання, поклала початок новій хвилі русифікації.
На перший погляд, звучала вона цілком демократично: "Навчання в школах Української РСР здійснюється рідною мовою учнів. В школу з якою мовою навчання віддавати своїх дітей, вирішують батьки. Вивчення однієї з мов народів СРСР, якою не провадиться викладання у даній школі, здійснюється за бажанням батьків і учнів при наявности відповідних контингентів". Ось тільки вивчення російської стало обов'язковим ще з 1938 року. Без її знання неможливо було продовжити освіту, зробити кар'єру не лише за межами України, а й у самій республіці. Тож яким було подальше рішення батьків, можна легко здогадатися…
Новий закон викликав неоднозначне ставлення в суспільстві ще на етапі обговорення. Українські поети Микола Бажан і Максим Рильський виступили проти його ухвалення у пресі. Павло Тичина, який був головою Верховної Ради УРСР, подав у відставку, не бажаючи брати участь у голосуванні. Інші депутати тодішнього парламенту теж були налаштовані негативно: Олесь Гончар і Андрій Малишко написали спільну заяву-протест проти ухвалення закону.
Розуміючи, що "завжди одностайне" голосування може зірватися, республіканське керівництво вдалося до підступу, який Олесь Гончар пізніше опише у своєму щоденнику: "Червоненко, секретар ЦК, майбутній посол у Китаї та Франції, за дорученням Політбюро викликав нас тут же у Верховній Раді в окрему далеку кімнату й довго та нудно, але настійно став домагатись, щоб ми забрали свою крамольну заяву назад…Звісно, нічого він від нас не домігся, ні в чому нас не переконав, та, як з'ясувалося згодом, не в цьому й полягала його мета: йому треба було тільки затримати нас в тому чиновницькому закапелку, щоб не були ми присутні в залі під час голосування…От це йому таки вдалося, виконав усе так, як було й задумано: доки він нас "уламував" на відмову, там голосування вже відбулося!"
З іншими протестувальниками влада поводилася набагато жорсткіше. У лютому 1965 року колишній член ОУН одесит Святослав Караванський надіслав до прокуратури УРСР клопотання з проханням притягнути до кримінальної відповідальности міністра вищої та середньої спеціяльної освіти республіки. Згідно з тодішніми правилами, до вишів та професійно-технічних закладів одним з конкурсних іспитів була російська мова та література, що ставило випускників українських шкіл у нерівноправне становище порівняно з тими, хто навчався російською. Іспити зі спеціяльних предметів теж приймали російською, що теж створювало труднощі для тих, хто не навчався нею в школі. Звісно, ніхто міністра до відповідальности не притягнув. Натомість постраждав сам адресат: генеральний прокурор СРСР скасував постанову про дострокове звільнення Караванського і відправив його досиджувати решту строку - 6 років і 7 місяців…
А от діяльність канадського комуніста Івана Коляски, який приїхав на навчання до Києва, пильне око КДБ помітило запізно, коли той уже повернувся на Захід. Із перших днів перебування в українській столиці він зрозумів, що ніякою "дружбою народів" тут не пахне. "Багато росіян, з якими я стикався, виявили одверте презирство, тому що я розмовляв українською мовою. Інколи бували навіть образи", - згадував пізніше канадець. Це стало для нього великим потрясінням і згодом він узявся активно вивчати тодішню систему освіти, щоб висвітлити механізм русифікації. Коляска збирав офіційні матеріяли і самвидав, робив вирізки з друкованих видань, спілкувався з освітянами. Зрештою його діяльність почала викликати підозри у влади. Однак більшість матеріялів він уже переслав до Канади, а в серпні 1965-го через стан здоров'я і сам виїхав додому. Як виявилося, дуже вчасно - адже невдовзі після його від'їзду почалися масові арешти серед української інтелігенції… Книжка "Освіта в Радянській Україні", що вийшла спочатку англійською, стала інформаційною бомбою. Її автора виключили з канадської компартії, а в самій Україні преса не шкодувала для нього образливих епітетів.
У своєму дослідженні Іван Коляска охопив і той період, коли новий освітній закон щойно почав діяти. На перший погляд, ситуація була не такою вже й безнадійною: 1963/1964 навчального року в республіці у 81% шкіл навчання велося українською мовою, а російською - лише в трохи більше ніж 15%. Та досить було поглянути на кількісне співвідношення учнів у школах, і оптимізм розвіювався наче цигарковий дим. Якщо 1951 року в українських школах навчалося 81,35% учнів, а в російських 17,69, то вже за десять років, 1961/1962 навчального року, - 64,49% і 30,93 відповідно. І це лише загальноосвітні школи по країні загалом. Якщо ж подивитися статистику по регіонах, то дані були набагато сумніші: ще до ухвалення освітнього закону, 1958/1959 навчального року, у Харкові українською навчалося 4,1% школярів, в Одесі - 8,1, у Донецьку - 1,2, у Луганську - 6,5%. Навіть у столиці України Києві в українських школах навчалося лише 26,5%!
Надалі становище української мови в системі освіти лише погіршувалося. Зі статті "Під шовіністичним пресом" (її автор нам невідомий), опублікованій у 6-му числі самвидавного журналу "Український вісник" за березень 1972 року, можна дізнатися, що "на початку 1969/1970 навчального року в багатьох школах Києва українську мову не викладали навіть як предмет, виправдовуючи таке недопустиме становище неукомплектованістю шкіл викладачами української мови". У тих школах, що офіційно ще залишалися українськими, багато предметів викладалося російською, бо вчителі часто просто не знали української. Уся позашкільна й позакласна робота теж велася російською, наочні засоби оформлювалися нею ж. У республіканській художній школі імени Шевченка (Подільський район Києва) з 35 педагогів українською викладали лише двоє!
Не можна сказати, що з таким становищем ніхто не боровся. 22 листопада 1977 року Олесь Гончар з болем згадував у щоденнику, як вони з колегою Павлом Загребельним зверталися до тодішнього очільника республіканської компартії Володимира Щербицького, намагаючись запобігти закриттю 92-ї школи - останньої української в тому районі столиці. "Нагорі" їх запевнили, що школи не чіпатимуть. Але заступниця київського "мера" школу все ж закрила. Її не тільки не покарали, а, ніби бажаючи поглумитися над українцями, призначили очолювати делегацію на Днях української культури в місті-побратимі Флоренції.
1983 року українському дисидентові Валерію Марченку трапився цікавий документ - постанова колегії Міністерства освіти УРСР (де працював його вітчим) "Про заходи щодо поліпшення вивчення російської мови" з грифом "Для службового користування". Валерій уже пережив один арешт і мав серйозні проблеми з нирками, та мовчати не міг: завдяки йому матеріял потрапив до редакції української газети "Свобода" у США. Ця "новітня валуєвщина", як охрестила політику газета, зокрема, передбачала збільшення кількости шкіл і класів із поглибленим вивченням російської мови, удосконалення форм та методів навчання російської в закладах із навчанням іншими мовами - від дитсадків до педучилищ. За півтора місяця після оприлюднення документа Марченка заарештували. Додому він більше не повернувся: помер у в'язничній лікарні…
Інформаційна окупація
А що ж інформаційний простір? Звідти українську теж усіляко намагалися витиснути - свідомо й несвідомо. Візьмімо, до прикладу, книговидання. Сьогодні, коли йдеться про становище української мови за радянських часів, часто можна почути про величезні наклади українських книжок - мовляв, у книгарнях їх було хоч греблю гати. Та в листопаді 1960 року Олесь Гончар, на той час голова Спілки письменників України, у листі до партійного керівництва республіки повідомляв про різке падіння накладів книжок українських видавництв за останні три роки. Так, "Радянський письменник" знизив наклади з 20,5 тис. примірників до 16,6, Держлітвидав - з 29,3 до 19,4. З літературою для дітей та молоді ситуація була ще сумніша. У Дитвидаві тиражі впали з 95 тис. примірників до 50, а видавництво "Молодь" знизило середньорічний тираж з 38,2 тис. примірників до 30,2. Наклади книжок у той час визначали не видавництва, а… книготорговельні організації, які часто й поняття зеленого не мали про творчість письменників. При цьому обсяги книготоргівлі постійно зростали за рахунок видань, завезених з Росії. Наприклад, у книгарні обласних видань у Києві на полицях стояли книжки обласних російських видавництв, які не знаходили попиту в сусідів, а української продукції там майже не було.
Подібну інформацію знаходимо й у праці Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" (1965), який повідомляє, що "нові перекладні видання здійснюються в порівняно мізерних масштабах, так що маємо тільки поодинокі книжки з світової класики, причому окремі блискучі переклади, як-от "Фауст" Гете (переклад М.Лукаша), "Божественна комедія" Данте (переклад П.Карманського і М.Рильського) та інші видані такими мізерними тиражами, що дістати їх неможливо при всьому бажанні". Бракувало українських книжок і в бібліотеках. Наприклад, 1964 року в 20-й школі Києва, де навчалося 600 дітей, з 16 тис. книжок на українську класичну та радянську літературу припадало лише 480. У 118-й школі з 6136 книжок українських було лише 400, та й ті старі й для старшокласників. Учням молодших і середніх класів читати взагалі було нічого…
Не ліпшою була ситуація і з виданням наукової літератури. У 3-му випуску "Українського вісника" за жовтень 1970 року наведено стислий переказ статті В.Кумпаненка, українця з Москви, про становище української мови в публікаціях наукових робіт та досліджень. Проаналізувавши тематичний план видавництва "Наукова думка" на 1969 рік, автор виявив, що в деяких галузях науки українською практично нічого не друкується. Наприклад, з математики, фізики та хімії Академія наук УРСР від 85 до 92% літератури видавала російською, з сільськогосподарських наук українською видавалося лише 28% книжок. З дев'яти відділів академії в шістьох узагалі уникали видавати наукові праці українською. У своїй статті автор запитував: чи варто вважати українськими науковцями тих, хто не видав українською жодної своєї праці?
У тодішніх ЗМІ культивувалася вторинність. Іван Дзюба писав: "Центральні газети інформують своїх читачів про найновіші події з "першоджерел", прибувають вони до більшости міст України в день випуску. Республіканські газети, мало того що дають перекладну, отже часто запізнену і збіднену інформацію, але до того ще й прибувають до більшости міст України на другий чи на третій день. Подумаймо, чи за таких умов багато людей відчуватимуть особливий інтерес до цих республіканських газет?"
Варто було якомусь редакторові спробувати підняти популярність свого часопису, як "згори" падали санкції. І.Дзюба наводить приклади журналів "Прапор" (Харків) і "Жовтень" (Львів). В обох випадках на редакторів чекала брутальна нагінка, а у Львові Ростислава Братуня обком партії навіть постановив зняти з посади (проте Спілці письменників все ж вдалося його відстояти).
У грудні 1977 року Олесь Гончар зафіксував у своєму щоденнику явище, яке нині називають мовною шизофренією: "З певного часу по Українському радіо уперто культивують двомовність. З неодмінним елементом приниження "діялекту". Робиться так: радіожурналіст ставить питання комусь у цеху чи на фермі укр[аїнською] мовою, а йому відповідають російською, тобто суржиком, і він тут же й сам переходить на "общепонятний", мовби кажучи: "Бачите? Народ не хоче. Не буду ж примушувати - в нас демократія…"
Під пресом
За такого ставлення до української мови й культури не дивно, що тих, хто спілкувався нею поза домом, у ліпшому разі сприймали як диваків. Дружина українського дисидента Юрія Бадзьо Світлана Кириченко у своїх спогадах пише про першу "дискусію" в житті її сина на національну тему. Коли 1966 року малий із бабусею відпочивав у Моршині, то якась жінка, почувши його українську, не витримала й запитала: "Почему ты все время говоришь по-украински? Я много ездила по нашей стране, и в Казахстане была, и везде говорят по-русски, Тебя же никто понимать не будет". Вислухавши її, п'ятирічний хлопчик сів біля бабусі і сказав: "Нащо ж тоді Україна, як у ній не говоритимуть українською?" Шкода, що цієї простої істини у нас часто не розуміють навіть у значно дорослішому віці…
Про дискримінацію за мовною ознакою згадується й у випуску "Українського вісника" за березень 1972 року. Так, старшій піонервожатій Ніні Лащенко, яка працювала в одній з київських шкіл, запропонували піти з роботи за власним бажанням. Керівництву не сподобалася не лише її участь в етнографічному хорі "Гомін", який всіма способами намагалися закрити, а й вживання…української мови в українській школі. У розмові з нею парторг заявила: "Ви підкреслено розмовляєте скрізь українською мовою. Кому це потрібно?" А у випадку зі студентами Київського політехнічного інституту Ігорем Пономарчуком і Віктором Дюміним їхня українська стала навіть однією з підстав для несанкціонованого обшуку з боку КДБ у жовтні й листопаді 1971-го.
Часом доходило до абсурду. У листопаді 1971 року в Київському педінституті слухали справу Людмили Чижук, яка на ІІ курсі перевелася з російського відділу на український, та ще й насмілилася 22 травня, у роковини перепоховання Шевченка в Україні, прочитати біля його пам'ятника вірш Василя Симоненка "Лебеді материнства". На запитання викладачів, чому це вона перевелася на український відділ, дівчина відповідала, що зустріла людей, які "дали мені відчути, що українська література варта глибокого вивчення". Пильні викладачі намагалися випитати в неї прізвища тих людей та ще й обурювалися, що дівчина не повідомила матері про своє рішення змінити спеціяльність.
Для інших русифікація ставала не сумісною з життям. 21 січня 1978 року, у переддень 60-річчя проголошення Центральною Радою Незалежности України, біля могили Тараса Шевченка в Каневі спалив себе український політв'язень і дисидент Олекса Гірник.
У листівках, знайдених поруч із тілом, він пояснив, що в такий спосіб протестує проти русифікації. До цього акту відчаю можна ставитися по-різному, однак і сьогодні багатьом українцям уже в незалежній державі доводиться докладати неабияких зусиль, щоб залишитися українцями. Хочеться сподіватися, що новий мовний закон таки набуде чинности і нехай поступово, але змінить цю ситуацію. Бо "нащо ж тоді Україна, як у ній не говоритимуть українською?"