Бій під Мотовилівкою 18 листопада 1918 року поклав край існуванню Української Держави на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським. А за великим рахунком - усій українській державності, спішно проголошеній Четвертим Універсалом у відповідь на тиск більшовицьких багнетів зі сходу.
Можна зважувати всі "за" і "проти", сперечаючись, чи мала Україна шанс довести до кінця розпочату
1917 року боротьбу за свою державність. Однак не буде перебільшенням стверджувати, що фінал, який настав під Базаром 1921 року, був значною мірою визначений під Мотовилівкою. Саме тоді в ході семигодинного бою війська, вірні Українському Національному Союзу, котрий привів до влади соціалістичну Директорію, розбили гетьманські частини.
Менше ніж за місяць, 14 грудня 1918 року, Павло Скоропадський зрікся влади.
Кризовий менеджер
Постать Павла Скоропадського в історії України початку ХХ століття стоїть трохи відособлено. Якщо коротко, - колишній царський генерал з відомого українського аристократичного роду зробив спробу покласти край тодішньому українському бардаку в його найгірших вікових традиціях вічової демократії. Розігнавши Центральну Раду, лідери якої навіть про власну гігієну до пуття не дбали, не те що про державні справи, а української мови, як зазначає історик Таїсія Зарецька, деякі з них навчалися від своїх колег польського походження, Скоропадський проголосив себе гетьманом Української Держави. Красивий, хоча й анахронічний титул крив у собі диктаторські повноваження.
Неповних вісім місяців правління Павла Скоропадського - надзвичайно драматичний і складний період. Гетьману в умовах історичного цейтноту доводилося лавірувати між проросійськими шовіністами й українськими "народниками". В результаті його не сприймали ні ті, ні інші. Часті зміни в уряді лихоманили державний апарат. Кадровий дефіцит, який, крім усього іншого, давався взнаки браком кваліфікованих і водночас національно орієнтованих фахівців (що визнавав і сам гетьман) призводив до того, що в уряді опинилися відверті російські шовіністи. Наприклад, міністр земельних справ Васілій Колокольцев не лише не приймав на підпис документів українською мовою, а й узагалі забороняв своїм підлеглим розмовляти на службі українською.
Що ж до Скоропадського, то деякі дослідники вважають, що за своїм складом він просто не міг бути диктатором.
Але на час саме його правління припав період системних реформ і перетворень. Навряд чи гетьманові вдалося би їх здійснити без опертя на німецькі й австрійські багнети, за що доводилося розплачуватися поставками харчових продуктів. Проте результати реформ вражають.
Україна встановила дипломатичні відносини з 30 державами світу, уклала перемир'я з радянською Росією і схилила на свій бік великих землевласників і промисловців, які до цього уникали співробітництва з соціалістичною українською владою. Здебільшого - через проголошувані нею гасла, багато в чому близькі до більшовицьких (як-от ліквідація приватної власності). Водночас було розроблено план наділення селян землею за рахунок земельного фонду, що його мали скласти латифундії, примусово викуплені державою у великих землевласників (щось із цього могли б запозичити наші нинішні борці з олігархією). Було сформовано державний бюджет та ефективний банківський сектор, стабілізовано національну грошову систему. Почало розвиватися вільне підприємництво, ринок наповнився продуктами.
Тепер про це мало хто згадує, але саме гетьманська влада заклала підвалини нинішнього інтелектуального і гуманітарного потенціалу України. Одним з її дітищ є нинішня Національна академія наук України, заснована указом Скоропадського. Іншими указами засновуються університет у Кам'янець-Подільському, понад півтораста гімназій з українською мовою викладання. А ще - Національний архів, Національна галерея мистецтв, Історичний музей, Національна бібліотека, оперний театр, державний симфонічний оркестр. Українські - і, що найголовніше, українськомовні (!) - підручники почали виходити мільйонними накладами (що й нині вражає).
Як професійний солдат, усупереч тиску німецьких окупаційних військ, Павло Скоропадський творив сучасну, як на той час, структуру української армії. Країна була поділена на територіальні корпуси, чиї штаби підпорядковувалися Генштабу. Комплектація війська відбувалася виключно на добровільних засадах, причому, крім фізичних даних, враховувалися моральні якості. Гетьман розробив систему підготовки командних кадрів для армії - від кадетських корпусів до академії Генштабу.
Павло Скоропадський неодноразово давав зрозуміти, що він готовий відкинути політичні розбіжності заради державотворення - ставка робилася на патріотизм і фаховість службовців та військових. В його уряді були як "самостійники" (наприклад міністр закордонних справ, а згодом міністр освіти Микола Василенко - чоловік відомого історика Наталі Полонської-Василенко; міністр закордонних справ Дмитро Дорошенко), так і федералісти (міністр юстиції Михайло Чубинський - син Павла Чубинського, автора Національного Гімну України). На жаль, його спроби залучити до співробітництва політичних опонентів у більшості своїй виявилися безрезультатними.
Але це саме стосувалося й потенційних союзників. Ідеолог українського самостійництва Микола Міхновський, чиї погляди і пріоритети, здавалося б, збігалися з поглядами Павла Скоропадського, відмовився прийняти запрошення гетьмана стати його радником.
Поразку гетьмана, як бачиться, в основному зумовили чотири чинники: недоведення до кінця аграрної реформи, недостатня увага до соціальних питань, неприпинення діяльності проросійських сил на підвладній території (адже доходило до того, що денікінці в Києві відкрито вербували людей у військо) і необхідність шукати компроміс із російським білим рухом - і то радше несамохіть, коли в Німеччині й Австро-Угорщині, на які спирався гетьман, були скинуті монархії.
Зрештою, Українська Держава була типовим протекторатом. Але навіть в умовах "часткової вагітності" гетьманська політика, як бачимо, принесла здобутки. Деякі з них - як-от Національна академія наук України - надовго пережили самого Скоропадського.
За всіх недоліків і помилок його правління, на які вказують історики, Павло Скоропадський видається рідкісним птахом на тлі тогочасних українських, з дозволу сказати, державників, бо єдиний з усіх мав майстер-план - якою має бути Україна і як її побудувати. І, відповідно, діяв за цим планом. І багато що йому вдалося.
Ламати - не будувати
Можна, однак, зрозуміти й тих, хто брав участь в антигетьманському повстанні: федерація з Росією навряд чи була вдалим рішенням гетьмана, хоча, як зазначено вище, вимушеним. Гірше те, що Директорія, яка постала в результаті антигетьманського заколоту соціалістів, об'єднаних в Український національний союз (УНС), змусивши Скоропадського зректися влади, повернулася до "народницького" соціалізму.
26 грудня 1918 року Директорія сформувала свій перший соціалістичний уряд на чолі з Володимиром Чехівським (1876-1937). Перший же програмний документ нової влади - Декларація Директорії Української Народної Республіки, видана урядом Чехівського 26 грудня 1918 року, - був витриманий у цілком більшовицькому дусі. В декларації проголошувалося, що влада в Україні "…повинна належати лише класам працюючим, робітництву й селянству, тим класам, що здобули цю владу своєю кров'ю".
При цьому відверто нехтувалися інтереси великих промисловців і заможного селянства - людей, яким реально було що втрачати і які в разі знайдення з ними спільної мови могли би стати економічною опорою реставрованої УНР.
І не лише економічною. Наприкінці 1918 - на початку 1919-го Микола Міхновський готовий був відрядити до Запорізького корпусу, яким командував полковник Петро Болбочан, близько трьох тисяч добровольців із селян-власників, а Українська християнсько-демократична партія (УХДП) спільно з Союзом хліборобів-власників - довести кількість добровольців до 40 тисяч.
І це були люди, які готові були боронити Україну від більшовиків. "Ми куркулі, ті, що ні в кого брати не звикли, ми своє боронити будемо, ми не з фронту, а на фронт тікаємо! Аби тільки нам дали організуватися та зброю в руки!", - такі слова їхніх представників наводив один з керівників УХДП Віктор Андрієвський.
Однак, попри потужну мотивацію хліборобської спільноти, її бажання битися за Україну залишилося незатребуваним Директорією. Вона бачила в заможних селянах, за словами одного з засновників і лідерів консервативної Української демократичної хліборобської партії Сергія Шемета, "контрреволюційний елемент". А самі створювати бойові організації очільники хліборобських організацій не наважувалися, остерігаючись, що їхні дії призведуть, як писав Шемет, "до остаточного розвалу українського демократичного протибільшовицького фронту".
Люди інтелектуальних професій були усунуті від політичної діяльності і майже не допускалися до державної служби. А ще готувався удар по інтелектуальному потенціалу нації - Директорія виношувала план закрити Академію наук (можливо, тільки тому, що її заснував екс-гетьман).
Брак кадрів вирішив усе
З приходом до влади Директорії висуванців гетьмана Скоропадського було відіслано в "почесне заслання" (як, наприклад, головного військово-морського прокурора України генерала-хорунжого Вадима Богомольця, після зречення Скоропадського - військового аташе в Румунії). Бути за Директорії прибічником сильної централізованої влади, яка спиралася на боєздатну й дисципліновану регулярну армію (на чому робив акцент екс-гетьман), означало в кращому разі зажити слави "буржуазного елемента", а в гіршому наразитися на фізичне знищення. Показовою в цьому сенсі стала доля командира Запорізької дивізії полковника Петра Болбочана, якому полковницьке звання надав Скоропадський, але той узяв участь в антигетьманському повстанні через незгоду з наміром гетьмана укласти союз із Росією.
У найкращих традиціях Центральної Ради Директорія сама собі створила кадровий голод. Іще більше він посилився, коли фахівці, як військові так і цивільні, втомлені від Його Величності Українського Бардака, почали кидати військову й державну службу і втікати - хто за кордон, хто до більш-менш спокійної Волині й Галичини (тієї частини, яка все ще перебувала під контролем України). Одні хотіли пересидіти неспокійні часи, інші прагнули спокою, визначеності й бодай якоїсь перспективи.
Цей відплив мізків наполохав Директорію, яка, крім усього іншого, побоювалася отримати в особі втікачів політичну опозицію. Агенти політичного департаменту Міністерства внутрішніх справ УНР (своєрідного історичного попередника радянського ГПУ), які стежили за чиновниками-втікачами середньої ланки, за членами колишнього уряду Сергія Остапенка та колишніми членами Директорії Швецем і Андрієвським, доносили своїм шефам, що ті "думають зробити переворот в духу буржуазії". Питання набуло такої ваги, що його винесли на засідання уряду 16 квітня 1919 року, і навіть було створено спеціальний орган - Окрему надзвичайну комісію, яка мала займатися поверненням втікачів під загрозою репресій за законами воєнного часу.
Невідомо, однак, чи вдалося тій комісії витягнути когось з теплих місць і повернути туди, звідки вони втекли.
Смертельний удар по війську
Вже перші документи Директорії стали кроками на шляху до розвалу армії та поступової втрати довіри селян. Декларація Директорії Української Народної Республіки від 26 грудня 1918 року, так само як відомий більшовицький Декрет про землю, проголошувала поділ поміщицької землі без викупу. Наступним кроком у вирішенні земельного питання мав стати земельний закон від 8 січня 1919 року. Приватна власність на землю взагалі скасовувалася, натомість визначалися норми землекористування для "усіх громадяни, які обробляють землю своїми руками" (від 5 до 15 десятин). Разом з тим закон, на відміну від Декларації, залишав можливість збереження деяких поміщицьких господарств, якщо ті будуть визнані "зразковими". Правда, незрозуміло, за якими критеріями, хіба що за певних домовленостей.
Така непослідовність дратувала хлопів, налаштованих на поділ поміщицької землі. Особливо тих, хто був мобілізований до війська. А солдатський склад армії УНР формувався в більшості своїй з хлопства (цікаво, що наказ про мобілізацію Петлюра як головний отаман УНР видав… за місяць і один день до появи Декларації). Дезертирство з війська, яке й без того не було прикладом зразкової дисципліни (за винятком окремих частин), набуло масового характеру. Солдати, зокрема щойно мобілізовані, спішили до рідних сіл ділити панські ґрунти. Не отримавши обіцяного (реалізацію земельної реформи було перенесено на літо 1919 року), вони поповнювали або лави червоних, чиї декларації щодо земельного питання звучали на той час більш конкретно, або ватаги "отаманчиків" - Зеленого, Соколовського, Григор'єва та інших. Одні ватаги проголошували самостійницькі гасла, але не поспішали підтримувати український уряд (їхні отамани задовольнялися статусом "перших хлопців на селі"). Інші були по суті звичайними бандами грабіжників. Нерідко одне цілком уживалося з іншим…
Таким був сумний фінал антигетьманського заколоту. А остаточний фінал настав за три роки.
P.S. Насамкінець іще одна сумна деталь, на якій загострив увагу український історик Олександр Алфьоров. Вона додатково окреслює братовбивчий характер подій під Мотовилівкою: "Бій проти Української Держави вели Січові стрільці. Ті самі, яких озброїв Скоропадський і відправив на поміч Західноукраїнській Народній Республіці захищати її кордони. Євген Коновалець пробачити собі цього через десятиріччя не зміг".