UA / RU
Підтримати ZN.ua

Магдебурзьке право на територіях Лівобережної України: уроки історії

На Лівобережжі ці норми, які було апробовано в Центральній Європі, стають не стільки компромісом між державною владою і міською громадою, скільки засобом стимулювати до розвитку старі занепалі міста і створити нові.

Автори: Павло Сацький, Ігор Приянчук

В сучасній Україні місцеве самоврядування продовжують сприймати як своєрідну "милість" центральної державної влади, яка готова поступитися своїми привілеями. Хоча очевидно, що регіональний розвиток у державі відбувається навколо великих і культурно значимих міст і не завше навколо адміністративних центрів областей. Прикладами таких міст є Кам'янець-Подільський, Маріуполь у мирний час, Кременчук, Умань...

Відповідно, розвиток самоврядування в містах стимулює економічне зростання як самого міста, так і регіону, в якому воно розташоване. З історії знаємо, що місцеве самоврядування було доволі вдалим компромісом між силовою потугою державної влади, яка потребувала економічної опори, і громадами, які й забезпечували цю опору державі. Найбільш характерний приклад - Магдебург. У Магдебурзькому праві втілено суть компромісу між державою і міською громадою Середньовічної Центральної Європи. Магдебурзьке право дало поштовх до виникнення нових міст та економічного піднесення земель Німеччини, Чехії, Польщі, розвитку торгівлі й ремесел.

Прийшло це право і на українські землі - на початку XVII ст. перетнуло Дніпро і почало поширюватися на Лівобережжі.

Поширення Магдебурзького права на схід пов'язують з німецькими колоністами, якими рухала неможливість реалізувати себе у своїх містах (своєрідний економічний Drunk Nuch Osten). Нові міста Польщі й Галицько-Волинської держави у XIII ст., а згодом і Великого князівства Литовського відкривали для колоністів перспективи. Монархи були зацікавлені в осіданні майстрів та створенні ремісничих цехів у своїх володіннях, а тому охоче приймали умови Магдебурзького "компромісу" між міською громадою і феодалом як типову форму відносин між монархом і міською громадою. Литовські статути XVI ст. встановлювали Магдебурзьке право для міст як норму, привілей, який надавався монархом. Отже, з колонізацією польсько-українською шляхтою Лівобережної України Магдебурзьке право і цехові привілеї поширюються і на ці території. Проте на Лівобережжі ці норми, які було апробовано в Центральній Європі, стають не стільки компромісом між державною владою і міською громадою, скільки засобом стимулювати до розвитку старі занепалі міста і створити нові.

Від самого початку освоєння земель українського Лівобережжя польська адміністрація зіткнулася з проблемою панівного економічного становища Православної церкви. На відміну від міського самоврядування у Центральній Європі, яке базувалося на економічній основі і мало на меті створити умови для ремісничого виробництва, на Лівобережжі ситуація виявилась інакшою. Церква монополізувала контроль над економікою краю, і організація общин ґрунтувалася на релігійній основі. Панування церкви в економічних відносинах заважало створенню міст як великих ремісничих і торговельних центрів. Тому польська влада прагнучи послабити вплив православної церкви на міське самоуправління та королівські привілеї, якими містам надавалося Магдебурзьке право, часто ставила вимогу аби війтами та іншими посадовцями були католики або греко-католики.

Загалом, поширення в Речі Посполитій міського самоврядування обумовлювалось унормуванням основних підвалин судочинства для вирішення питань міжстанових відносин, а також чіткого регламентування економічних та фінансових взаємин. У Польсько-Литовській державі доволі чітко визначався становий поділ і зобов'язання станів. Вони випливали з концепції західноєвропейського поділу людей на тих, хто молиться, воює і працює. Поряд із тими, хто молиться, воює і працює, виразно окреслилося місце в соціальній піраміді тих, хто займається ремеслом і торгує. При цьому було чітко визначено, чим має займатися кожен соціальний прошарок. Так, шляхті належало володіти мечем і хлопами, духовенству молитися, а міщанам займатися ремеслом, торгівлею і промислами. І, нарешті, хлопам - коритися шляхті та обробляти її ниви.

Річ Посполита звернула на міщан особливу увагу як на наповнювачів бюджету королівства, воєводств і староств. Тому необхідно було чітко регламентувати міжстанові відносини, і це здійснювалося в нелегкій праці над Литовськими статутами. Щоправда, на українських землях - з їхнім козацтвом, зародковим станом процесу формування міст на Лівобережжі й релігійним протистоянням - міжстанові відносини регламентувати було надзвичайно складно. Козацтво не бажало сприймати державні норми й дотримуватися їх. Після монголо-татарського нашестя XIII ст. і занепаду міст на Лівобережжі занепали і традиції міського самоврядування, які замістила церковна община. Все це зумовлювало складні міжстанові відносини в містах. Зокрема, за Третім Литовським статутом 1588 р., шляхтич, який осідав у місті і займався ремеслом чи тримав шинок, не мав права користуватися шляхетськими привілеями. Проте шляхта в містах фактично чинила свавілля, користуючись привілеями явочним порядком і не підкоряючись нормам міського самоврядування. Тут бачимо паралель із сучасністю, коли окремі комерційні структури, маючи прикриття в органах державної влади, геть не зважають на органи місцевого самоврядування.

Регламентування державою економічної діяльності ремісників і торгівців передбачало унормування митної справи. Третім Литовським статутом 1588 р. король Речі Посполитої Сигізмунд III Ваза унормував митну справу, заборонивши запроваджувати мита, окрім уже запроваджених на момент укладення статуту й мит, які встановлює король. Магдебурзькі привілеї встановлювали вичерпний перелік податкових та інших зобов'язань міщан перед королівською адміністрацією, а деякі, найтяжчі, як-от сторожова, підводна повинності, взагалі скасовували. Проте на міщанах залишалася військова повинність, а саме - виступати ополченням у разі військового походу. І вони йшли під своїм власним прапором у складі підрозділу, який формував староста (королівський адміністративний посадовець, що володів замком). Також міщани мали на заклик старости виходити на військові збори до замку. Командував міським ополченням війт.

Міське самоуправління в Україні у XVII ст. відігравало ключову роль для концентрації населення в містах. Отже, Польська корона мала там доволі численний військовозобов'язаний контингент, який, до того ж, сам себе мав озброювати. Так виникали укріплені міста - оборонні опорні пункти. Крім того, міська локація створювала хороші умови для ефективного збору податків, бо тамтешнє населення мало значно вищі доходи, ніж у сільській місцевості, та й технічно це було легше робити на локалізованій території. Міське самоуправління давало можливість старостам отримувати необхідну продукцію в належній кількості. Зобов'язання постачати її до замку покладалося на міські цехи. Таким чином, запровадження міського самоврядування на основі Магдебурзького права було своєрідною формою взаємовигідного партнерства між ремісниками й купцями міст і феодально-королівською владою.

Очільником міського самоуправління був війт, якого в містах українського Лівобережжя або призначав король, або вибирала громада, а вже потім затверджував король. Посада війта була переважно довічною. Хоча поступово міста отримали можливість викупити війтівство, і тоді посада ставала виборною. Війти мали право на частину податків, які надходили до міської "скрині", і судових зборів, а в українських містах отримували від старости пожалування на волоки, тобто земельні наділи для організації фільварків. Судочинство в містах здійснювала Лава, яка складалася з обраних міщанами довічно лавників, а очолював її війт. Лаві були підсудні всі, хто проживав у місті, в тому числі й шляхта. Власні суди мали також і цехи, яким були підсудні члени цехів у господарських справах і за дрібні проступки. Тяжчі злочини були підсудні здебільшого Лаві або замковому суду, який очолював староста або воєвода. На рішення судів цехових і Лави можна було апелювати до старости, а далі і до короля.

Своєрідним виконавчим комітетом міста була рада магістрату, до якої входили райці, або райтмани, тобто люди ради. Компетенцією райців було забезпечувати дотримання законодавства, унормування діяльності цехів, благоустрій і забудова міста тощо. Очолював міську раду війт.

Для розбудови міста формувався фонд (бюджетом його назвати складно), який мав назву "скриня". До "скрині" надходили торговельні мита від привозних товарів, вагове і помірне від ваги і міри, мостове, доходи від лазні, заводів, які були у власності міста, тощо. Нарешті, до "скрині" надходили податки з доходів ремісників і купців. На ці кошти в місті мусили побудувати й утримувати ратушу з годинником, персонал магістрату, забезпечувати всім необхідним діловодство. Також міста власним коштом будували постої для купців (часто різні для купецтва свого та іноземного), склади, в яких зобов'язували розміщувати свої товари купців, тощо. Нерідко Магдебурзький привілей передбачав для міста право будувати млин, винокурню, цегельний завод, воскобійню та інші господарські об'єкти, які давали місту прибутки. До млина були зобов'язані везти молоти зерно як міщани, що мали господарства, так і селяни з навколишніх сіл.

Важливим джерелом доходів у містах були ярмарки, які відбувалися на численні католицькі й православні свята. На ярмарках дозволялося торгувати ремісникам інших міст без зобов'язання узгоджувати право на торг із цехмістром відповідного цеху. Ярмаркувальники мали сплачувати ярмарковий збір до міської "скрині", а староста отримував від торгівців митні збори - шляховий, мостовий тощо. До речі, Литовські статути покладали на старосту зобов'язання утримувати на митні збори шляхи й мости в належному стані. У разі ж якщо перевізник вантажу через аварійність шляхів чи мосту зазнавав збитків, він мав право на отримання компенсації від відповідального феодала.

Актами про надання Магдебурзького права, а також цеховими привілеями міському самоуправлінню надавалися численні права. Зокрема, міські жителі й мешканці прилеглих сіл не могли здійснювати ремісничу діяльність поза цехом. Так само ремісники інших міст не мали права реалізовувати свою продукцію в місті, якщо не мали дозволу цехмістра відповідного цеху. Це стимулювало дотримання цехових правил і було своєрідним аналогом ліцензування діяльності, аби уникнути появи на ринку контрафакту. На порушників накладали стягнення, які прописувалися у привілеях, наданих цехам королем або воєводою. Здебільшого це була сплата штрафу або конфіскація товару. Отримані суми й товар ішли і на користь замку, і цехової "скрині". Часто задля захисту місцевих ремісників від конкуренції купцям і ремісникам з інших міст дозволялася виключно оптова торгівля.

Особливе місце посідали привілеї цехів і міщан на варіння пива, вина і горілки. Цього привілею міщани трималися аж до початку XIX ст.

Магдебурзьке право несло на українські землі традиції культури соціальної гармонії, принципово нову філософію організації суспільства, господарювання. Ця традиція заклала основи економічного піднесення українських земель, трудової дисципліни та соціальної відповідальності. Досвід дії Магдебурзького права на українських землях у першій половині XVII ст. показує економічну доцільність його запровадження. Завдяки самоврядуванню збільшувалася місцева податково-фіскальна база. Крім того, розвиток самоврядування дає змогу максимально враховувати ключові культурні й ментальні особливості регіонів України, не переносячи їх на загальнодержавний рівень.

Розвиток місцевого самоврядування в сучасній Україні, за досвідом поширення Магдебурзького права у XVII ст., яке відкривало містам нові перспективи торговельних відносин з іншими, зокрема й іноземними, містами, сприятиме імплементації українських міст у процес європейської співпраці на рівні муніципалітетів.