Кажуть, що в ХV столітті московський князь Іван III, підводячись з колін, потоптався по ханській грамоті й басмі. Це вставання й топтання не скасувало сплати данини. Демонстрація імперської величі має свою ціну, і Московія платила ханові аж до ХVIII століття.
На початку ХХI століття російський володар, укотре демонструючи імперську велич, відновив конституційний порядок у Чечні. І в результаті став данником чеченського вождя.
Відтоді чеченці живуть за своїм неписаним законом "Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Північно-Кавказького федерального округу". Свої поліція, військо, суди тощо. "Вони завоювали і захистили зі зброєю в руках своє привілейоване становище в Росії, заплативши за це кров'ю. Вони - переможці", - писав російський публіцист Алєксєй Тарасов у "Новой газете" трохи більше ніж рік тому. Васал, який правом шаблі утвердив у війні з сюзереном свої привілеї.
Цей апробований у Росії варіант реконструкції відносин центру й ворохобних земель наполегливо нав'язують і нам, українцям. В ОРДЛО, схоже, теж вважають себе переможцями (важко не погодитися, слухаючи українську мантру про безальтернативність "Мінська"). Тому їхні претензії на данину й привілейований статус цілком логічні. Але вимоги ордловських вождів, що їх підтримують Москва й західні столиці, сягають набагато далі, ніж чеченські. Якщо Кадиров - піхотинець Путіна, то картина "Захарченко оголошує себе піхотинцем Порошенка" сьогодні може намалюватися тільки в маренні у пропасниці.
Ні, з нами не обговорюють сюзеренітету і пунктів васальної обітниці, від нас вимагають беззастережної капітуляції. І прикластися вірнопіддано до російської басми, і прийняти мінську грамоту, та ще й сповна платити данину за "відновлення", окремим рядком українського бюджету прописану.
Зрозуміло, що в такому випадку держава Україна, як ми розуміємо її зараз, припинить своє існування.
Розглядається варіант умовної капітуляції, за якого "від імені Путіна дуже чемно попросять Захарченка й Плотницького залишити свої посади добровільно. Натомість з'являться в.о., байдуже які, принаймні менш одіозні й по можливості респектабельні", відзначав рік тому в DT.UA Сергій Рахманін. Такі собі "менеджери Порошенка". Що залишиться від України в такому варіанті реконструкції, сказати важко.
Ба більше, навіть вирішення проблеми іншим, скажімо так, не мінським способом, залишає майбутнє відкритим для смертельної небезпеки. Можна втратити все, навіть перемігши у війні. Якщо провалити реконструкцію завойованого.
Як це й сталося в США на колишній території так званих Конфедеративних Штатів Америки (КША) після 1865 року.
До кінця ХІХ століття конфедерати (та їхні послідовники) "у тривалій і наполегливій боротьбі повністю повернули собі все, що вони в один момент втратили в результаті поразки у війні" (J.Loewen & E.Sebesta, 2010). Період з 1890-го по 1940-й американські історики називають Nadir, що в цьому контексті означає "найгірше за всіх часів". Це час Ку-клукс-клану й суду Лінча, расизму, сегрегації й громадянської несвободи. Це життя "тільки для білих".
Знаючи моторошні факти новітньої історії американського Півдня, важко уявити собі, що відразу після Реконструкції у південному штаті Північна Кароліна, наприклад, близько тисячі державних посад, як призначуваних, так і виборних, обіймали афроамериканці - серед них і представник штату в союзній Палаті конгресмен Дж.Уайт (два строки).
Провал у період Nadir - з висоти таких досягнень Реконструкції - був наслідком наївної віри Півночі в широко відоме благородство Півдня. За умовчанням передбачалося, що військова честь того, хто програв у чесній битві, не дозволить йому продовжувати партизанський опір з використанням інших, негідних і підлих засобів. До числа останніх (з погляду їх благородій, звичайно) належить правове бюрократичне крутійство. На жаль… Благородний Південь змінив славний багнет на низьке законодавче перо, щоб за допомогою так званих Чорних кодексів тримати негрів "так близько до умов рабства, наскільки це можливо", як висловився Едмунд Ретт-молодший, один з визнаних ідеологів переваг білої раси.
Заради справедливості слід згадати тих воїнів Півдня - а серед них, наприклад, генерала Джеймса Лонгстрита, - які вірили у "правосуддя шаблі" й прийняли його вердикт - the highest law that can exist is that established by force of arms ("вищий закон той, який встановлюють батальйони на полі битви"). Але таких була меншість. Генерал Джубал Андерсон Ерлі, якого Філ Шерідан переміг біля Кедрового струмка в долині Шенандоа, вирішив зайнятися історичною наукою (був обраний головою Південного історичного товариства, висунув в 1870-х рр. концепцію "Програної справи" - Lost Cause). Він цілком серйозно порівнював біди жителів Півдня з лихами обраного народу у вавилонському полоні. "Невже ми покажемо меншу віру, ніж вони?!" - вигукував голова, процитувавши 136-й Псалом Давидів ("На ріках Вавилонських, там ми сиділи і плакали, коли згадували Сион наш") і описуючи "закривавлені руки завойовника та його брудний чобіт на шиї жертви" (генерал-історик мав би пам'ятати, що вавилонський полон був карою Господньою за гріхи народу Ізраїлю).
Чорний кодекс Міссісіпі встановлював, що "всі вільні негри чи мулати повинні мати не пізніше другого понеділка січня 1866 року (і далі щороку) законне житло або працевлаштування, про що повинні показати письмове свідоцтво" - прописку і трудову книжку по-нашому. Стаття 7 Кодексу зобов'язувала кожного урядника (а кожному білому громадянинові дозволяла) заарештувати й повернути роботодавцеві "будь-якого негра або мулата, який залишив роботу до закінчення призначеного терміну". Неграм не дозволялося мати зброю і володіти землею. Будь-яка їхня дія, що могла бути витлумачена як "бунти, заворушення, зазіхання, зловмисність, брутальність (зокрема й щодо тварин), підбурювання, порушення спокою, агресивність, проповідь (без ліцензії від зареєстрованої церкви) або інша провина, спеціально не застережена законом" (!), каралася ув'язненням або штрафом. Штраф міг сплатити будь-який білий і отримати собі законного працівника-раба.
"Якби Лінкольн став свідком післявоєнної загрози свободі чорних, він запевне підвищив би ступінь відповідальності федеральної влади за встановлення реальної свободи афроамериканців" (William C.Harris, 2000).
І насамперед навряд чи президент був би аж таким великодушним у своїй Прокламації про амністію і реконструкцію (8 грудня 1863 р.). Президентською милістю всякого заколотника прощали й поновлювали в усіх правах, досить було тому лише заприсягтися поважати Конституцію США й відмовитися від рабовласництва. Що буде з заколотниками, які не підписали клятви, Прокламація не пояснює. Багато родовитих ребеліантів - генерал Роберт Лі, наприклад, - так і не присягнули на вірність Союзу, і нічого їм за це не було. Хоча Прокламація окреслює коло тих, кого не прощають: офіцери у званні полковника й вище, чиновники так званої Конфедерації й чиновники-зрадники - всі, хто потрапив до цього кола, проте благополучно уникнув справедливого переслідування й люстрації. З конгресменів - жителів Півдня взагалі знімали будь-яку відповідальність за заколот; "вони мають бути допущені на свої місця у Конгресі", - велить Прокламація. Та що говорити про полковників і чиновників, коли так званий президент так званих Конфедеративних штатів Америки Джефферсон Девіс усього лише два роки провів у камері попереднього ув'язнення і був відпущений з миром (під заставу, але так і не отримавши покарання в суді, а 1868 року він потрапив під амністію президента Ендрю Джонсона). Віце-президент тих-таки штатів Александер Стівенс став конгресменом, а потім і губернатором Джорджії.
Такі умови амністії і така реконструкція зробили реванш просто неминучим. Ревна обіцянка жителів Півночі "перетворити Міссісіпі на жаб'яче болото, хай-но тільки тамтешні білі зважаться ухвалити закони, що завдають кривди хоч п'яді землі, яка дала вічний спокій нашим солдатам і над якою тепер майорить прапор свободи" (Chicago Tribune), залишилася на газетному папері. Вам це нічого не нагадує?
Неоконфедерати точно визначили точку опори для перевороту. Нею стала концепція самоврядування, повсюдно шанована американцями ще з часів колоніальних. Стараннями південних ідеологів міфологізована до стану "наші священні права".
Якщо в часи параду суверенітетів південних штатів самоврядування вони розуміли в дусі Революції 1776 року, де критерієм суверенності було право стягувати податки і встановлювати тарифи (про що й було заявлено у зверненні конвенту Південної Кароліни до народу 24 грудня 1860 року з приводу причин сецесії), то після війни виявилося, що "великою і єдиною метою Півдня було зберегти за собою право на самоврядування й у такий спосіб убезпечити себе від жахливих наслідків расового змішання і соціальної смерті. Жителі південних штатів достатньо вивчили негра, щоб зрозуміти, що останній являє собою зовсім інший тип людини; що його мозок, його кістки, його вигляд, його нерви, фактично кожна частина його тіла відрізняється від такої ж у білої людини; він має схильність до безлічі не відомих нам хвороб. І тому негри потребують турботи й захисту з боку вищої раси" (Р.Хортон, автор першої історії Громадянської війни, викладеної з погляду Півдня).
26 серпня 1868 року генерал Роберт Лі написав лист, який підписали ще 25 родовитих жителів Півдня, екс-лідерів Конфедерації, що дістав назву "Вайт Салфер Маніфест" (White Sulphur Springs - містечко в Західній Вірджинії). Маніфест був відповіддю на запит Вільяма Розенкранца, генерала армії Союзу під час війни і кандидата-демократа на виборах 1868 року, який таким чином намагався заручитися підтримкою проти республіканців.
Висловлюючи "майже одностайну думку жителів Півдня", генерал Лі визнає, що війна дала остаточну відповідь на питання рабства і прав штатів. Вважати, що білі погано ставляться до негрів, це велика омана мешканців північних штатів: "…вони виросли в нашому середовищі, і ми з дитинства звикли дивитися на них по-доброму". І навіть якщо не брати до уваги цієї природної доброти південців до чорних, елементарна зацікавленість роботодавців у робочій силі змусить білих "поширити на негрів свою турботу й заступництво". Підписанти упевнені, що невдовзі "відносини двох рас гармонізуються на засадах взаємної доброти і взаємної вигоди". Просто супер!
"Народ Півдня, так само як і більшість жителів Півночі й Заходу, категорично проти будь-якої законодавчої системи, яка передала б політичну владу в руки чорної раси". Протистояти цьому може тільки самоврядування. "Південь бажає миру й відновлення Союзу. Жителі півдня прагнуть відновлення своїх прав під заступництвом Конституції. Але найбільше вони сподіваються на відновлення у південних штатах того, що справедливо вважається невід'ємним правом кожного американця - права на самоврядування".
Таке право й дарувала федеральна влада. 1877 року розквартированій на Півдні армії наказали повернутися в північні казарми.
Як зазначають Лоуен і Себеста, укладачі збірника документів The Confederate And Neo-Confederate Reader, Роберт Лі, благородний герой, інтелектуал, який звільнив власних рабов і виступав за скасування рабства у Конфедерації, за допомогою цього листа-маніфесту "відіграв видатну роль у знищенні громадянських прав афроамериканців, прирікаючи їх на сто років дискримінації й жорстокого насильства".
Як відомо, мерзотники міцно пов'язані між собою і становлять силу. Таку силу можна здолати в силовому протистоянні, але вона обов'язково повернеться, варто лише безтурботно надати цим міцно пов'язаним лихим людям можливість самостійно управляти життям.
Sapienti sat.