1 вересня 1939 р. нападом Адольфа Гітлера на Польщу розпочалася Друга світова війна.
Вже 17 вересня у війну на боці фашистської Німеччини вступив СРСР. Сил боротися одразу з двома наддержавами Польща, звісно, не мала. Країну було окуповано і згідно з таємним протоколом до пакту Молотова-Ріббентропа поділено між переможцями. Так угода між Сталіним і Гітлером дозволила нарешті приєднати до Росії західноукраїнські землі (решта України була під совєтами ще з 1918–1920 рр.), після чого жителі цих теренів дістали можливість відчути на собі все "щастя" життя у Країні Рад.
У радянській історіографії ці події подаються під назвою "золотий вересень".
Заради справедливості скажемо, що, безперечно, на початку "радянізації" (1939–1941 рр.) Західної України не можна не завважити очевидного позитиву - нарешті відбулося об'єднання українських земель в одній державі. Серед подальших зрушень - індустріалізація, розвиток промисловості регіону (у минулому лише аграрно-сировинного придатка Польщі), українізація освіти, збільшення числа українських шкіл і вишів, завезення зі східних областей України літератури українською мовою. Львівський університет став імені Івана Франка, а Український драматичний театр (щоправда, чомусь на прохання робітників Львівської консервної фабрики, а не, приміром, акторів театру або львівської інтелігенції - такими були тогочасні пропагандистські гримаси) - імені Лесі Українки.
Радянська влада спершу намагалася декларативно загравати з українцями. Наприклад, у Львові в результаті термінового перейменування вулиць поряд з обов'язковими Жовтневою,
ім. Енгельса, Радянською, Комсомольською, ім. Кірова, ім. Свердлова тощо з'явилися також вулиці Івана Франка, Івана Богуна, Лесі Українки. Розвивалося медичне обслуговування, боролися з безробіттям, запровадили 8-годинний робочий день тощо.
Разом з тим від перших же годин встановлення московської влади стало зрозуміло - тамтешнім жителям вона принесла не волю і можливість створити українську державу, а "щасливе життя" за радянського ладу. Припинили своє існування всі політичні партії, а разом з ними і інші інституції, навіть неполітичного характеру, - приміром "Просвіта", Наукове товариство ім. Т.Шевченка та ін. Цілеспрямовано ліквідовували вільну українську пресу, запровадили тотальну політичну цензуру, обов'язкове вивчення російської мови. У тоннах завезених підручників марно було шукати науковий підхід. Освітню функцію цілком підпорядкували пропагандистській. Мільйонними накладами тиражувалися вигадані "біографії" вождів і численних "героїв", яким приписувалися неіснуючі чесноти, таланти й подвиги. Показово, що слідом за Червоною армією вже у вересні
1939 р. на Західну Україну було відправлено 22 пересувні кіноустановки з набором класики радянської пропаганди: "Ленін у 1918-му", "Чапаєв", "Щорс", "Танкісти" тощо. У солідних томах доводилися нечувані переваги командно-адміністративної системи і безпрецедентні економічні досягнення під керівництвом Комуністичної партії. Наука ж, насамперед історична, навпаки, свідомо знищувалася. Репресіям піддавали провідних учених світового рівня. Арешти набули масового характеру. Під удар потрапили політики, громадські діячі, священики, "куркулі" й інші верстви населення.
Показово, що ще 8 вересня 1939 р. (задовго до вступу СРСР у Другу світову війну) Л.Берія віддав наказ, згідно з яким нарком НКВС УРСР І.Сєров мав організувати опергрупи НКВС. Їхнім завданням, окрім іншого, мала бути "зачистка" "визволених" регіонів від "антирадянського елементу". З початком війни, попри те що на допомогу спецгрупам НКВС зі складу КОВО було виділено кілька додаткових батальйонів чисельністю 300 бійців у кожному, І.Сєров попросив Л.Берію дозволити створити нові групи і збільшити штат карателів у вже наявних. Яких саме "зачисток" вимагали від бійців цих спецгруп і батальйонів, характеризує цинічне зауваження першого секретаря ЦК КП(б)У М.Хрущова начальникові особливого відділу Українського фронту А.Михеєву: "Що це за робота, коли немає жодного розстріляного". Так прямо й цілком конкретно було визначено лінію партії на Західній Україні. Чекістам довелося терміново "виправляти показники". Михеєв виправдовувався: "У Золочеві розстріляно 12 осіб".
З перших днів свого панування радянська влада складала списки "ненадійного", "ворожого" елементу. Досить часто безглуздого доносу було достатньо для знищення людини. Приміром, в одному з повідомлень сказано, що такий собі П.Вольф за польських часів мав власний магазин взуття у Львові на вулиці Краківській (без перебільшення - вбивча для радянського суспільства характеристика). Інший приречений - пан Кнеппель - раніше "був великий багач… коли були конфлікти між купцями і працівниками - виступав проти працівників". Склад "злочину" абсурдний, тим більше що незрозумілим залишився масштаб "багатства". Проте навіть власник невеличкої крамнички видавався заздрісникам, а таких була більшість серед дописувачів до каральних органів, вельми заможним. Безглуздого повідомлення цілком вистачало, щоб людина зникла назавжди.
Як правило, всі звинувачення вміщалися в кілька речень, а часто навіть слів, наприклад: "Бухбанд - колишній власник крамниці", "Бадер - власник крамниці", вирок Адольфу Нойсу взагалі складався з одного слова: "купець". Іноді донощики додавали до звинувачень і дещо конкретне. Приміром, про К.Желєнєвського повідомлялося, що він був власником магазину модного одягу і з початком війни, оцінивши ситуацію, поквапився продати товар разом з магазином, як наголошувалося у повідомленні, "за кількасот тисяч злотих". Окрім того, вказаний пан був винен у тому, що "за Польщі мав контакти з конфідентами", а після окупації Західної України влаштувався до радянської установи бухгалтером - звісно ж, зі шкідницькими намірами, на думку слідчих.
Вже за перші неповні півтора місяця заарештували тисячі офіцерів, працівників поліції, чиновників та ін. Страшного удару було завдано по галицькій інтелігенції. До речі, це був той, зауважимо, не такий уже й рідкісний випадок, коли "пильні" працівники НКВС у "безкомпромісній" боротьбі з "ворогами народу" не забували "поправити" і своє матеріальне становище. Пам'ятаємо, як один з персонажів безсмертного твору Михайла Булгакова "Майстер і Маргарита" стверджував, що москвичі люди добрі, але їх дуже зіпсувало квартирне питання. Квартирне питання було серед першорядних не тільки для жителів Москви. Адже на Західну Україну наприкінці 1939 р. відрядили тисячі партійних функціонерів, пропагандистів-активістів і професійних борців з "ворогами". Зокрема, лише з Ленінграда прибули туди 60 працівників керівного складу НКВС. З Саратова - 40, Смоленська - 50, Рязані - 30, Воронежа - 40 бійців "невидимого фронту"... Не відставали й інші регіони країни: 250 працівників - з особливих відділів НКВС КОВО, 100 - з прикордонних округів, а також 150 випускників чекістських шкіл республіки. То де їх усіх розмістити? У гуртожитках? Таке велике начальство - і в гуртожитках?! Звісно, проблема потребувала швидкого розв'язання.
Щоправда, заради справедливості зауважимо, що певна кількість квартир у містах Західного регіону стояла пусткою, бо власники покинули їх назавжди. Поляки, кидаючи роками нажите майно, виїжджали до німецької Польщі. Приміром, лише зі Львова і тільки банківських службовців-поляків і членів їхніх родин виїхала 331 особа (і це за неповними даними). Також, не маючи ілюзій щодо ставлення радянської влади до церкви, виїхало багато католицьких священників. Певною мірою це було логічно, адже їхня паства теж переважно емігрувала. Одними з останніх Львів залишили ксьондзи Альберт Матих і Адам Павлин. Тими ж, хто залишався, прискіпливо опікувався НКВС. Уже в перші місяці було заарештовано майже
60 священнослужителів, 14 з них розстріляли навіть без символічної імітації "слідства". Краєм прокотилися хвилі арештів. А, як правило, більшість "колишніх" - чиновники й громадські діячі, службовці й власники крамничок - мешкали переважно у центральних районах міст і мали багатокімнатні квартири.
Звісно, саме це житло насамперед, згідно з заповітом іншого відомого персонажа М.Булгакова, "взяла і все поділила" нова влада. Кількість "вивільнених" квартир зростала у геометричній прогресії. Якщо на 4 листопада 1939 р. у Львові радянська влада "знайшла" (саме це слово використано у звіті!) 1031 квартиру, щоб передати новим власникам - представникам партійно-господарського активу, то на 27 листопада того ж року вже 2649 квартир змінили своїх господарів. Майже тисяча з них дісталася надійній опорі сталінського режиму - працівникам НКВС і наркомату оборони. Решта перепала численним радянським чиновникам, приїжджим функціонерам. 152 квартири отримала "працююча інтелігенція", 130 - колишні політичні в'язні, яких випустили з польських в'язниць.
На 3 січня 1940 р. квартир, які були "вивільнені" і "надані" новим власникам у Львові, налічувалося вже 5407. І це теж був іще не кінець. Зокрема, 17 червня 1940 р. начальник квартирно-експлуатаційної частини Львівського гарнізону звертався до Львівської міської ради з вимогою надати додатково ще 680 квартир для "командного складу гарнізону".
Навіть коли людина тимчасово залишалася на свободі, радянська влада всіляко дбала про те, щоб її життя перетворилося на відчайдушну боротьбу за виживання. Приміром, одним з перших кроків нової влади була перевірка нарахування пенсії. 14 грудня
1939 р. політбюро ЦК КП(б)У ухвалило постанову "Про виплату пенсій пенсіонерам колишньої Західної України". Як наслідок - уже в перші місяці тільки у Львові позбавили пенсійних виплат понад 4300 людей: колишніх поліцейських, чиновників, суддів, "служителів культу" тощо. Фактично подібні дії (залишення літніх, хворих людей без засобів існування) були не менш смертельним вироком, ніж куля у підвалах НКВС. Як правило, слідом за позбавленням соціальних виплат від людини вимагали негайно вивільнити й житло. Більшість тих пенсіонерів закінчили своє життя у притулках для немічних та інвалідів.
Як наслідок - притулки у 1939–1940 рр. були переповнені. Численні "колишні" доживали життя в нелюдських умовах. Наприклад, у будинку на вул. Абрагамчиків у Львові "у кожній кімнаті мешкає до 40 осіб, у тому числі старезні бабці, які не можуть самостійно ходити… Ліжка стоять упритул, столиків біля ліжок немає, їдять хворі на ліжках, тримаючи посуд у руках (їдальні немає)". Будинок був в аварійному стані, не придатний для життя: "стіни вологі, вентиляція відсутня, у приміщеннях затхле повітря, вбиральні брудні, вмитися ніде... ванних немає, і літні люди не купаються". Крім того, "сніданки й вечері часто обмежуються лише шматком хліба і склянкою чаю".
Так ці нещасні люди, щодо яких було проявлено "гуманізм" (їх не розстріляли і не вислали до Сибіру, їх немає у списках репресованих, вони не ввійшли до жодної статистики злочинів комуністичного режиму), теж стали безневинними жертвами сталінського режиму, бо радянська влада помістила їх до концтабору... Інспекторів, які на початку 1940 р. проводили ревізії у згаданих закладах, найбільше стурбувало те, що в них на добровільних засадах хворими та літніми людьми опікувалися черниці. На цьому було окремо акцентовано: "здорові черниці, які ніде не працюють".
Тож зрозуміло, що населення зустрічало нову владу неоднозначно. Наприклад, Марія Савчин (жителька Західної України) так описувала ті події у своїх спогадах: "Першу появу Червоної армії село зустріло з турботною непевністю. Люди не виходили на дорогу, тільки з подвір'їв та вікон приглядалися до танкової частини… Польща не існувала, і ми за нею не жаліли, але большевицька окупація ще й цієї частини України загрожувала не меншим, а ще більшим лихом. Я вже чула про великий голод у 1933 році, що виморив Україну, про червоний терор, жертвами якого впали мільйони селян та інтелігентів".
До того ж Червона армія відразу показала, що закон для неї -лише умовність. Погроми, зґвалтування й пограбування, безпричинні розстріли стали буденним явищем. Та й як могло бути інакше, коли, приміром, політрук 4-ї танкової бригади Українського фронту Потелешко згадував, що перед початком наступу на Польщу командир і комісар батальйону, виступивши перед особовим складом, проголосили: "Ми будемо воювати!" Але з ким саме - офіцери не уточнили. Конкретного ворога не назвали.
…На вулицях західноукраїнських містечок увесь час лунали постріли. Військові стріляли і в полонених, і в мирне населення. В армії поширювалося мародерство. Приміром, політпрацівник Р.Бєрдніков затримав шістьох цивільних, пограбував, зґвалтував жінку, яка була серед них, а потім, щоб не залишилося свідків, усіх стратив. Капітан Бакаєв пограбував, а потім розстріляв п'ятьох затриманих беззбройних польських офіцерів... Пограбування і репресії набули такого розмаху, що прокурор 6-ї армії Нечипоренко змушений був звернутися з особистим листом до самого Сталіна з проханням втрутитися і припинити безчинства.
Таємна довідка НКВС УРСР про політико-моральний стан військових частин КОВО на території Львівщини: "Зафіксовано факти участі окремих військовослужбовців у пограбуванні місцевого населення… Відзначено випадки, коли військовослужбовці відвідували ресторан, кафе і квартири місцевих жителів, пиячать, влаштовують бійки із застосуванням зброї, які часто супроводжуються вбивствами або пораненнями громадян. Випадки спроб зґвалтування жінок військовослужбовцями непоодинокі".
Заради справедливості зауважимо, що після поділу Польщі десятки тисяч людей з німецької зони перешли на територію СРСР. Переважно - або євреї, які втікали від фашистів, або українці, які думали, що нарешті житимуть у своїй державі. Були й такі, хто щиро вірив радянській пропаганді про побудову "нового", "щасливого", справді "золотого" суспільства. Саме для цієї категорії людей зустріч із дійсністю стала надзвичайно болісною. Більшість переселенців вивезли або в далекі північні куточки Радянського Союзу, або на важкі роботи на шахтах Донбасу. Невдовзі навіть ідейні комуністи зрозуміли, як разюче життя в СРСР відрізняється від рекламних маніфестів.
Приміром, Михайла Андрющенка, колишнього жителя Хелма, свідомого комуніста, котрий нарешті переїхав до омріяної "країни рад", запроторили працювати на шахту №10 ім. Артема на Ворошиловградщині (нині Луганщина). Протверезіння настало дуже швидко. Доведений до відчаю різницею між обіцяним суспільством майбутнього і тоталітарно-терористичними реаліями життя переселенець у присутності кількох робітників гнівно кинув: "Я думав, що в Радянському Союзі будують комунізм, а воно виходить навпаки - будують антагонізм. Я у Польщі працював по 12 годин, заробляв більше і міг прожити півроку, пропрацювавши лише один місяць. У Радянському Союзі жити гірше, ніж у Польщі. Краще я в тюрмі сидітиму, ніж у Радянському Союзі жити".
Подібні настрої були характерні для переселенців з польських територій. Таємні інформатори масово строчили доноси в каральні органи про "антирадянщину". А нові громадяни Радянського Союзу ще не розуміли масштабів "стукацтва" і часто були занадто довірливі й відверті зі своїми, як вони вважали, "друзями". Наслідком масштабних "чисток" стало те, що лише за півтора року на західноукраїнських землях репресували кожного десятого! З початком радянсько-німецької війни каральні органи вповні продемонстрували своє нелюдське обличчя.
Вже 23 червня 1941 р. (неабияка оперативність!) нарком держбезпеки В.Меркулов видав директиву щодо вирішення подальшої долі в'язнів - евакуація, складання списків тих, кого "доцільно розстріляти". Зрозуміло, що першочергово до категорії тих, кого розстріляти було б дуже "доцільно", потрапляли затримані за політичними статтями.
Червона армія відступала, і каральні органи, розуміючи, що ось-ось залишать значну територію України (можливо назавжди), максимально її "зачищали". З першого дня війни розпочалися повальні арешти української інтелігенції (насамперед у містах і містечках Західної України). Численні таємні агенти терміново складали списки "неблагонадійних". Приміром, начальник тюремного відділу НКВС Львівської області Лерман 24 червня 1941 р. повідомляв: "З початку війни в тюрму №1 надходять заарештовані, яких приймають без належного оформлення, здебільшого списками, без вказівок про мотиви та статті звинувачення… а також особи, взяті при масових облавах".
Людей сотнями хапали на вулицях. А тим часом на червень 1941 р. в'язниці України і так були переповнені. Згідно з довідкою, у 63 тюрмах, за ліміту 30753 особи, утримувалося 72768 в'язнів. З початком війни наповнення тюрем зросло ще у 1,5–2 рази. У більшості в'язниць прикордонних регіонів України тюремне начальство проявило ініціативу (якої так бракувало фронтовим офіцерам) і, не очікуючи наказу з центру, самовільно почало ліквідовувати бранців. Уже 22 червня людей розстрілювали у Львові, Луцьку, Перемишлі та ін. містах.
В'язнів убивали масово, відразу сотнями й тисячами. Лише на Західній Україні з початком війни їх знищили близько 22 тис. У трьох в'язницях Львова було замордовано понад 4 тис. політичних в'язнів. Причому дуже часто не розстріляно, а саме замордовано із середньовічною жорстокістю! Більшість закатованих вдалося упізнати лише за одягом. Енкавеесівці щоб ускладнити впізнання своїх жертв, обсмалювали їм обличчя, заливали хімічними реактивами. Серед тих, кого у Львові вдалося упізнати першими, були: Юрій Шухевич - оперний співак, Василь Бень - директор школи ім. Шашкевича, Григорій Кухар - головний бухгалтер медінституту, Євстахій Струк - директор медінституту, Василь Геник-Березовський - інженер, науковий працівник етнографічного інституту, Іван Савка, Теодор Мацько, Степан Масний - студенти медінституту та інші. Як бачимо, серед знищених немає ані кривавих убивць, ані ґвалтівників, ані серійних маніяків. Вища освіта, інтелігентність, високий рівень ерудованості, культури - ось що стало смертельним вироком для українців улітку 1941 р.
Кривавий слід злочинних убивств залишала по собі радянська влада. Так, поблизу с. Ляцького тоді Дрогобицької області понад 500 в'язнів кинули до 36-метрової соляної шахти. В них залишилися сім'ї, діти… Чекатимуть ці люди на Червону армію? Захочуть, щоб радянська влада знову повернулася на їхню землю і закидала тілами вже наступну шахту? Відповідь очевидна. Разом зі священиками загинув і владика Симон. Причому його смерть була найстрашнішою: "Провівши його голим між ударами рушничних прикладів через вулиці Крем'янця до тюрми, змасакровано його там жорстоко. Звироднілі енкаведисти осмалили єпископові бороду, відрізали п'яти, ніс та язик і викололи очі".
Як на це мали реагувати люди, котрі століттями виховувалися у християнській традиції?! На їхніх очах по-звірячому катували священика, поважну літню людину, яка нікому в житті не заподіяла нічого лихого і єдина провина якої, єдиний "злочин" був у вірі й служінні Богу. Не в одного свідка цього знущання стиснулися серце від болю і руки від праведного гніву.
Як свідчать архівні документи, московська влада настільки виразно і, головне, швидко показала своє справжнє нелюдське обличчя, що ілюзій позбулися навіть найфанатичніші москвофіли - прихильники комуністичної ідеї. Справедливо стверджував свого часу філософ: "головний урок історії у тому, що історія нічого нас не вчить".
На жаль, навряд чи ті, хто рік тому в Донбасі виходив на мітинги з транспарантами "Путин, приди!" і схвалював звірячі побиття учасників проукраїнських мітингів та вбивства активістів у Донецьку, читали наукову історичну літературу, аналізували досвід історії. Ціною їхнього протверезіння стала кривава війна, загибель тисяч людей. Ті самі бабці-активістки, змінивши написи на транспарантах, у численних інтерв'ю на камеру українським каналам тепер проклинають Путіна і не менш енергійно вимагають: Україно рятуй, хочемо пенсію, продукти, воду, електрику, житло… Історія дала ще один урок. Та чи буде зроблено з нього висновки, чи зрозуміють люди перш ніж кликати окупантів на свою землю, що ніколи в історії чужі території не захоплювали заради того, щоб будувати там комунізм, а виключно - заради реалізації своїх політико-економічних інтересів…
…У 1939 році окупацію Західної України назвали "золотим вереснем", довгоочікуваним "звільненням". Певна частка правди в цьому, безперечно, була. Людей "звільняли" від своїх квартир, майна, пенсій, культури, мови, громадянських прав і свобод. А багатьом жителям Західної України за "золото" вересня 1939 р. довелося розплатитися найдорожчим - власним життям…