Надходять повідомлення про невизнання і порушення прав, що випливають з міжнародних договорів (Атлантична хартія 1941 р., Заключний акт 1975 р., підписаний у Гельсінкі, тощо). Усе це може свідчити про підготовку до третьої світової війни.
Аби посіяти в світі страх, Кремль заявляє про розробку нової і найновішої зброї, здатної знищити все живе. Він не визнає реалій після буремних 1989–1991 років, насамперед закономірності розпаду Радянського Союзу (що стало наслідком краху комунізму та створеної ним імперії) і появи на пострадянському просторі нових національних держав. Особливо Москву турбує незалежна Україна, яка після Переяславської ради 1654 року опинилася у форматі Малоросії і надовго була вмонтова в "русский мир" .
На сьогодні першочергове завдання РФ - за будь-яку ціну, мирним-немирним, як нині кажуть гібридним, шляхом заштовхати Україну назад у "русский мир" з надією, що всі інші держави пострадянського простору самі посипляться у бездонну авоську Кремля. А далі - більше… Згадується "актуальна" радянська пісня "Хотят ли русские войны?"
У розпочатій президентом Росії В.Путіним гібридній війні проти України серед методів і засобів досягнення мети важливе місце відводиться використанню багажу історичного досвіду царської Росії, зокрема й ролі козацтва в агресивній політиці захоплення та зросійщення сусідніх територій. Чи не тому кріпосницька Росія мирилася з вольницею тих, хто тікав від поміщиків і селився на окраїнах імперії, де створювалися козацькі громади, які не тільки займалися мирним ремеслом і хліборобством, а й опановували військову справу задля розширення своєї території в боротьбі з чужим етносом. Для Російської імперії козаки стали цінним "ферментом". Нікому не треба було оголошувати війну. На захоплену козаками територію спокійно приходили регулярні частини, створювали військові укріплення, будували фортеці, міста. Чужоземним дипломатам, стурбованим таким розвитком подій, відповідь була стандартна: "Ну що з ними поробиш, розбійники! Бач, що виробляють! Не слухаються царя-батюшку!"
До тактики часів московських царів, у якій головну роль відігравало козацтво, Кремль повернувся тоді, коли почав готувати анексію українського Криму. Що Київ, на жаль, сприйняв як таку собі дитячу гру, як відрижку минулого. Захід також зайняв занадто нейтральну позицію. У Криму раптом з'явилося "кримське козацтво", якого, до речі, там ніколи не було, і стало "дружити" з донськими й кубанськими козаками. Як відомо, події не забарилися. Проросійські елементи на час анексії Росією Криму закамуфлювалися під кримських козаків.
Історія козацтва сягає корінням у давнину. Слово козак уперше згадано в латинському рукописі Codex cumanicus наприкінці ХІІІ століття як сторож, або вартовий, вільна озброєна людина. Одну з перших згадок можна знайти і в генуезькій хроніці 1474 року. Про запорозьких козаків відомо з 1492 року. Слово козак асоціюється зі словами безбородий, поголений і походить від половецького, а може й тюркського, cosac. Апологетом половецького походження козаків був російський історик Л.Гумільов. Козаками, їхнім військовим хистом дуже швидко зацікавилися правителі багатьох країн. Вони запрошували їх до себе на військову службу. Приміром, 1572 року невелику частину запорожців узяв на службу і вніс до реєстру польський король Сигізмунд ІІ Август. Відтоді й започаткувалася історія реєстрових козаків, справжнім батьком яких став король Речі Посполитої і вправний полководець Стефан Баторій. У 1617–1637 рр. реєстрових козаків Речі Посполитої було близько шести тисяч. Цю практику згодом запозичили російські царі.
Найвідоміше в Росії козацьке формування виникло в другій половині ХVІ століття в нижній течії Дону. Після того, як 1570 року донські козаки прийняли протекторат Івана Грозного, вони відтоді почали називатися Донським військом. Етнічний склад війська був досить строкатим: русини, московити, кримські й ногайські татари тощо. Козацтво ніде й ніколи не було окремим особливим етносом. Козаки часто були вільні у своєму виборі. Діапазон участі донських козаків у російській історії був широким. Вони сприяли московській експансії в Азію, брали участь у ліквідації Сибірського ханства 1598 року. У 1605–1618 рр. підтримували самозванців на московський престол, брали участь у повстанні Івана Болотникова в 1606–1607 рр., підняли повстання Степана Разіна в 1670–1671 рр., билися під проводом Кіндрата Булавіна в 1707–1709 рр. із царськими військами, з чого можна зробити висновок, що козацтву завжди був притаманний дух свободи й волелюбства.
До певного часу залежність козацтва від Москви була суто формальною. Однак уже 1721 року Донське військо перейшло у відомство Військової колегії як підрозділ царської армії, після чого брало участь у всіх війнах, які вела Росія у ХVІІІ–ХІХ століттях. Воювали козаки хоробро і вправно. Недарма про них і вони самі про себе склали чимало відомих донині пісень.
До 1917 року громади донських, кубанських, терських, уральських, сибірських, уссурійських козаків заселяли смугу, що видовжилася від Дону до Уссурі, ледь не через усю Азію. На середину XX століття існувало 11 козацьких формацій, що розташовувалися в прикордонних зонах Кавказу й Сибіру. Це було Донське військо, кубанські, забайкальські амурські, уссурійські астраханські, сибірські, терські, оренбурзькі, уральські, азовські й бузькі козаки.
Та найбільш знаним в історії, численним і могутнім було Донське військо. 1786 року на території розселення донських козаків було створено російську адміністративну одиницю. Спершу це була Земля війська Донського, а з 1870 року - Область війська Донського. Станом на 1913 рік там налічувалося разом із сім'ями півтора мільйона осіб. Зазвичай козаки виконували дві функції: у мирний час поліцейську, під час війни військову. Після жовтневого перевороту 1917 року вони досить уперто і довго воювали з більшовиками. І лише 1920 року Область війська Донського була завойована більшовиками.
Другим за значущістю було Кубанське козацьке військо, утворене 1860 року. До його складу було включено частини російського лінійного козацтва. А 1864-го до нього ввійшли також українські азовські козаки. Кубанські козаки відіграли провідну роль у Кавказькій війні 1817–1864 рр., у винищенні черкесів та російській колонізації Північного Кавказу. Каркас війська складали українці-чорноморці. На 1916 рік чисельність козацького населення на Кубані становила 1,3 мільйона осіб. 1918 року утворилася самостійна Кубанська Народна Республіка зі столицею в Катеринодарі (нині - Краснодар). З початку 1918 року вона вела переговори з Українською державою про об'єднання на правах федерації, проте вже наприкінці року денікінці повернули Кубань у лоно "єдіной і нєдєлімой". 1920 року більшовики встановили свою владу на Кубані. Однак червоні не забули прагнень козаків вийти з-під контролю Москви. У 1932–1933 рр. кубанців, як і українців та казахів, кремлівська влада морила голодом.
У своїй масі козацтво не прийняло жовтневого перевороту 1917 року, вбачаючи в зрівняльній політиці більшовиків замах на їхнє особливе, привілейоване становище в царській Росії. Відтоді воно стало непримиренним ворогом радянської влади, яка, взявши курс на зрівнялівку через призму своєї ідеологічної "справедливості", кинула виклик козацтву як привілейованому стану в дожовтневій державній системі. Козацтво не стерпіло такої над собою більшовицької наруги і відповіло збройним спротивом. Згадаймо події на Дону, описані в романі М.Шолохова "Тихий Дон". Непокору більшовикам виявили не тільки донські, а й кубанські, терські, уральські, сибірські, забайкальські, уссурійські й усі інші козаки. Ті, що завжди вважали себе споконвічними й вірними захисниками Росії від усіх ворогів, не бажали втрачати свої привілеї, набуті протягом століть. Більшовики ж, вірні комуністичній ідеології, вдалися до ліквідації приватної власності й усього того, що її виправдувало, зокрема станового порядку для окремої категорії населення, оскільки все це вписувалося в рамки проголошеної комуністами "справедливості й рівності". На голодомори, репресії, розкозачення, ліквідацію козацтва як особливого привілейованого стану козаки відповіли комуністичній владі ворожістю. Тож цілком закономірно, що велика кількість козаків - донців і кубанців (понад 50 тисяч) - воювала на боці Німеччини в роки Другої світової війни. Наприкінці війни їхня доля була дуже різною: одні здавалися в полон союзникам СРСР, сподіваючись залишитися на Заході (надії не справдилися - згадаймо події у післявоєнній Австрії), інші накладали на себе руки, наперед знаючи, що від радянської влади пощади не буде.
У другій половині 1980-х радянська комуністична імперія СРСР дихала на ладан. Не допомогли ані горбачовська перебудова, яка лише прискорила процес, ані зниження темпів гонки озброєнь, ані початок масштабного діалогу з Заходом, ані отримані від нього кредити, оскільки він боявся спонтанного розвалу ядерного монстра.
Усі спроби внести в командно-адміністративну систему елементи ринку, демократизувати комуністичну систему без її руйнації виявилися марними. Ні те, ні те не дало ефекту. Система організації суспільства не може бути трохи тоталітарною і трохи демократичною. Горбачовська перебудова це яскраво продемонструвала.
Наприкінці 1980-х у Росії знову виникла нагальна потреба в козацтві як силі, здатній зупинити розпад імперії. І в Москві заходилися його відновлювати за історичними лекалами часів царизму, щоб використати для ведення воєн на лініях національних кордонів так званого пострадянського простору, де численними міжнаціональними конфліктами вже намітилися розломи на країни пострадянського простору.
У московських верхах ухвалюють рішення про відновлення козацтва. Восени 1991 року створюються Донська, Армавірська, Терська, Зеленчуцько-Урупська й Баталпашинська козачі республіки. Дві останні об'єдналися в Козачу Верхню Кубань. Сформувався Союз козачих республік півдня Росії, який заявив про прагнення стати однією з союзних республік. Ідеологів посадили. Але машина використання козацтва для агресії запрацювала.
Останнім часом у Донбасі, на окупованій території Луганської області, з'явилися російські бойовики з "Всевеликого війська Донського" під орудою отамана М.Козіцина, які відомі місцевим жителям як убивці й ґвалтівники. Всюди, де вони з'являлися, ставало тільки гірше. Ці терористи вирізнялися особливою жорстокістю… Однак Росії їх вигідно використовувати. Оплати не вимагають - їм дай лише пограбувати й познущатися з місцевого населення. У цьому вигода для Москви. Дешевий ресурс для ведення війни проти України. Для підлеглих Козіцина головне - безкарність за пияцтво, розбої, грабежі, викрадення людей і вимагання викупу. Там, де вони з'являються, різко зростає кількість правопорушень.
У лютому 2019 року за поданням "Всевеликого війська Донського" та згодою керівництва РФ створено "Козачу національну гвардію" - КНГ, яку планується використовувати на території Східної України. Російських козаків у Донбасі дедалі більшає. На сьогодні в Луганській і Донецькій областях є вже не менш як три "гвардійські" козачі сотні.
Чому Росія відновлює козацтво? Очевидно, його роль у Московії вважається нині доцільною і береться на озброєння для застосування. Адже історія має властивість повторюватися. Але чи враховують при цьому її уроки?