Ім'я Еріха Гартманна, якому приписують 352 збиті літаки, зокрема 347 радянських, у Росії стало добре відомим від початку 1990-х.
Доти історики не загострювали уваги на успіхах асів Люфтваффе. Але видання в Москві великим накладом книжки Гартманна "Небо війни" та безліч публікацій про нього й інших німецьких льотчиків стали не просто сенсацією, а приводом стверджувати, ніби Кожедуб, Покришкін та інші радянські льотчики нічого видатного не зробили.
У ті роки російські книгарні були буквально забиті книжками про німецьких танкістів, льотчиків, диверсантів, фельдмаршалів, генералів... З ними, виданими на якісному папері, скромні томики спогадів про подвиги радянських військових не витримували жодного порівняння.
Отже, Еріх Гартманн - легенда Люфтваффе, льотчик, якого вважають найрезультативнішим пілотом-винищувачем за всю історію авіації.
Народився 1922 року в Німеччині. Його батько Альфред Гартманн із дружиною й трирічним Еріхом подався працювати до Китаю, а за п'ять років повернувся на батьківщину. Після повернення екстравагантна фрау Гартманн щонайперше придбала... легкий двомісний літак, привчивши до неба й сина. Еріх дебютував як пілот у віці восьми (!) років.
Не дивно, що під час війни хлопець попросився у Люфтваффе. У жовтні 1942 року лейтенант Гартманн потрапив на Північний Кавказ. Двадцятирічного новобранця, котрий виглядав іще молодшим за свій вік, старші товариші відразу охрестили "Бубі" (Малюк). Еріх мав незаперечний талант, який, щоправда, нітрохи не стосувався військової сфери. Німецька, китайська, англійська, французька, російська - непогано для хлопчиська, який усерйоз ніде й ніколи цих мов не вивчав!
Усі автори книжок і статей про Гартманна відзначають його запальний, ексцентричний і навіть істеричний характер, його пиятики й відсутність елементарної дисципліни. Та й він сам цілі сторінки своєї книжки присвячує розповідям про те, як психував, як ненавидів товаришів по службі... Зрештою нерви в нього не витримали, довелося навіть їхати додому й місяць підліковуватися. Але там на нього чекав удар: батько заявив, що Німеччина не має шансів на перемогу. Бубі повернувся на фронт із бажанням довести протилежне.
У Люфтваффе не було пілотів, які провели більше повітряних боїв, аніж Гартманн. Він зробив близько 1400 бойових вильотів і провів 800 повітряних боїв. Це характеризує напруженість дій німецьких пілотів на Східному фронті. У його книжці неодноразово наголошено: три-чотири вильоти на день були нормою. А якщо Гартманн провів ушестеро більше повітряних боїв, аніж Кожедуб, то чому він не міг, відповідно, й збити більше літаків?
Улюбленою тактикою Гартманна був удар із засідки. Ось що він писав: "Якщо ви бачите ворожий літак, то зовсім не мусите відразу кидатися на нього й атакувати. Зачекайте і скористайтеся всіма своїми перевагами. Оцініть, чи є в супротивника недосвідчений пілот або такий, що відбився від інших. Такого пілота завжди видно в повітрі. Збийте саме його. Набагато корисніше підпалити лише одного, ніж вплутуватися у 20-хвилинну карусель, нічого не домігшись".
Часто він зближався з противником менш як на 50 метрів, перш ніж відкрити вогонь. Це була дуже небезпечна дистанція, де буквально волосок відділяв перемогу від зіткнення в повітрі. 14 разів Гартманна збивали наші льотчики. Але щоразу він знову піднімався в повітря, щойно з'являвся новий літак. 19 жовтня 1943 року Гартманн уперше потрапив у полон. Його літак збили зенітники. Еріх дивом приземлився - просто-таки нашим у руки. Але вже наступного дня він був у своїх! Удавши, що важкопоранений, обдурив конвоїрів і втік. Однак під час переходу лінії фронту втікача ледь не пристрелив німецький вартовий.
У серпні 1944-го Бубі збив 300-й літак. Так багато не збивав ніхто. У Німеччині молодого капітана вшановували як національного героя. Гітлер вручив йому найвищу військову нагороду - Діяманти до Лицарського хреста. Отримавши відпустку, Еріх одружився з Урсулою Петч. Вони освідчилися одне одному ще до війни. Йому тоді ледь виповнилося 17 років, а їй - 15. У цей період запаморочливої популярности Гартманна німецькі війська зазнавали великих втрат. Командування вимагало пояснень, зокрема й від льотчиків. І Гартманн у своїх доповідях (а потім і в книжці) скаржився на суворий клімат і... наших льотчиків. Мовляв, часто змінюють тактику, вигадують усілякі фокуси в небі, їх дуже важко зрозуміти... Він примудрився збити наш винищувач Як-7 навіть у день капітуляції Німеччини - 8 травня 1945 року. Приземлившись, прочитав наказ командування: Еріхові Гартманну вилетіти до Дортмунда і здатися там англійцям. Решті - дочекатися радянських військ і здатися їм. Але знаменитість не послухалася. Льотчик Бубі облив літак бензином і підпалив. Ас приєднався до колони, яка брела до чеського Пісека. По дорозі їх захопили в полон американські танкісти, а потім, згідно з ялтинськими домовленостями, передали радянській стороні.
Гартманн як військовополонений, звинувачений у псуванні соціалістичного майна, був засуджений до 10 років ув'язнення в таборах суворого режиму.
У книжці він детально описує свої "поневіряння" в радянських таборах. Так, він був частим гостем карцеру - за демонстративне небажання співпрацювати з адміністрацією. Він навіть відмовився підписувати протоколи, заповнені не німецькою: мовляв, не розуміє. Хоча російську знав досконало. Гартманна ледь не підкосив вчинок його друга і командира Германа Графа - справжньої "ікони" Люфтваффе. Граф раптом оголосив себе ледь не "найкращим другом СРСР". Написав покаянного листа, де виявив бажання... служити в Червоній армії. До такого анекдоту, звісно, не дійшло, але строк йому скоротили.
У книжці Гартманн наводить один зі своїх листів дружині: "Моя найдорожча Ушмутті! - писав він з Череповецького табору. - Після того як ми погризлися з російською адміністрацією, нас привезли до цього табору. Він розташований кілометрів за 60 від Вологди. Живемо у великих бараках - по 400 осіб. Вузькі дощаті лежаки, що піднімаються. Санітарні умови - наче тисячу років тому. Медичне обслуговування стерпне. Пайок - 600 грамів хліба, 30 грамів масла, 40 грамів цукру і дві тарілки супу щодня. Також дають чашку вівсянки. Як німецький герой я отримую з боку росіян відносно стерпне ставлення. Мене ніхто жодного разу не вдарив".
1949 року Гартманна оголосили військовим злочинцем і засудили до 25 років позбавлення волі. Крім значної кількости збитих радянських літаків, аса звинуватили у знищенні пекарні 1943 року, а також загибелі понад 700 мирних жителів у селі під Брянськом. І Гартманн став... лідером опору. Відмовлявся працювати, влаштовував голодування, закликав інших в'язнів саботувати роботу й вимагав прибуття міжнародної комісії для "поліпшення умов утримання в'язнів".
Он воно як! Людина, на совісті якої - життя десятків радянських льотчиків, у радянському таборі вимагала поваги, влаштовувала акції протесту. Радянських військовополонених за найменший непослух могли розстріляти на місці або негайно відправити до "табору смерті". Водночас Гартманн дозволяв собі висувати вимоги до адміністрації... Нині є чимало тих, хто готовий співпереживати нещасним німецьким військовополоненим, які пережили "жахіття сталінських таборів", забуваючи про те, скільки горя й страждань принесли ці "солдати фюрера" на нашу землю.
Він пише: "Ті, хто в полоні відмовився від нацистських поглядів і почав співпрацювати з Совєтами, - зрадники й свині". Війна, нагадаю, на цей час закінчилася, але для Гартманна, вона, вочевидь, тривала...
У жовтні 1955 року, під час візиту до Москви, канцлер ФРН Конрад Аденауер зажадав від радянського уряду якнайшвидшого звільнення німецьких полонених. М.Хрущов вирішив не ускладнювати відносин із ФРН, яка ставала чимдалі більшою потугою, через якихось на диво ще живих гітлерівців і прохання задовольнив. Тим більше що натомість Західна Німеччина виділяла величезні товарні кредити та фінансові позики.
І Гартманн, повернувшись додому, відразу ж став до лав ВПС ФРН, де командував ескадрильєю. Службу Гартманн продовжував аж до 1970 року, дослужившись до звання полковника. У відставку пішов не через наслідки радянського полону, а через незгоду з американцями щодо нової льотної техніки. Помер від запалення легень 19 вересня 1993 року.
А тепер про людей, які добре відомі нашим читачам.
Іван Кожедуб, тричі Герой Радянського Союзу, льотчик-винищувач. Збив 64 літаки противника (зокрема й два американські винищувачі в березні 1945-го, які помилково першими напали на нього). Отже, 64 збиті літаки. І хоча його час від часу підбивали, йому завжди вдавалося посадити свій літак. На рахунку Кожедуба також і перший у світі реактивний винищувач - німецький Ме-262, який він збив у лютому 1945 року. Його справедливо вважають найкращим асом авіації союзників. Кожедуб зробив 330 бойових вильотів і провів 120 повітряних боїв.
За війну він змінив шість "лавочкіних", і жоден літак не підвів його. І він не втратив жодної машини, хоча доводилося горіти, привозити пробоїни, сідати на побиті вирвами аеродроми...
"Прискіпливий і вимогливий до себе, Кожедуб був ідеальним повітряним бійцем, відважним і вправним. Точний маневр, приголомшлива стрімкість атаки й удар із максимально короткої дистанції - так Кожедуб визначав основу повітряного бою", - писав Микола Бажан у нарисі про видатного героя-земляка.
"Мотор працює чітко. Літак слухається кожного мого руху. Я не сам - зі мною бойовий друг! Коли я підходив до машини перед вильотом, завжди знаходив для неї ласкаві слова, та й у польоті розмовляв як із товаришем, який виконує важливу частину роботи", - з книжки І.Кожедуба "Вірність Вітчизні".
Олександр Покришкін, тричі Герой Радянського Союзу, льотчик-винищувач. Збив 59 літаків противника, зробив 650 бойових вильотів і провів 159 повітряних боїв. Свій перший "месер" Покришкін збив уже 26 червня 1941 року, а другий - 3 липня.
Аси Люфтваффе, особливо в перший період війни, завдяки технічній перевазі збивали багато наших літаків. Не менш як сто пілотів мали на рахунку понад сотню перемог. Наприклад, Курт Ланг збив 180 літаків. Наприкінці війни він літав на реактивному Ме-262 (швидкість 875 км за годину!). Але Покришкін на своєму Ла-7 (швидкість 600 км за годину) зумів збити Ланга.
Якщо порівняти бойові вильоти й бої (у Гартманна - 1400 і 800, у Покришкіна - 650 і 159) і подивитися на такий показник як коєфіцієнт ефективности, то виявиться, що в Гартманна він дорівнює 0,44 збитих літака на один повітряний бій, а в Покришкіна - 0,37. Перевага на боці гітлерівця, але вона вже не вражає. (У Кожедуба коєфіцієнт ефективности дорівнює 0,53).
Олександр Покришкін так формулював свою тактику ведення бою: "Визначити найсильнішого у ворожій групі. І завдати удару по ньому, не зважаючи на ризик. Це дезорієнтує решту".
Ось що писала про Покришкіна газета "Красная звезда": "Усі вогневі точки на машині Покришкіна були переведені на одну гашетку. Вчотирьох проти 50, втрьох проти 23, наодинці проти восьми вступав у бій Покришкін. І ніколи не зазнавав поразок. Причому в кожній сутичці він брав на себе найнебезпечніше - атаку ведучого німецьких груп. Битися з рівним і навіть переважаючим противником для Покришкіна було нормою. А ось прийняти такий бій ставало духу не кожному".
"Головним своїм завданням ми вважали перехоплення ворожих бомбардувальників на маршруті їхнього польоту до цілі. Щоб запобігти ударам по наших наземних військах! Так, у травні 43-го моя вісімка перехопила противника в глибокому його тилу. На жаль, знищеної техніки і п'яти німецьких літаків моїй вісімці не зарахували" (О.Покришкін, "Пізнати себе в бою").
Покришкін нерідко віддавав збиті ним літаки на рахунки своїх підлеглих, у такий спосіб стимулюючи їх. Це було досить поширене явище в наших ВПС. А в полку під командуванням Покришкіна служили й інші уславлені льотчики, зокрема двічі Герої Радянського Союзу Олександр Клубов і Григорій Речкалов та близько двадцяти Героїв Радянського Союзу.
І останнє. У німців у моменти найбільшої небезпеки дозволялося виходити в ефір відкритим текстом. Так от, коли Покришкін злітав, німці передавали відкритим текстом: "Увага! У повітрі - Покришкін!" А хто Гартманна розрізняв? Та ніхто! Хіба що коли збивали...
Відразу застережу: все викладене нижче - просто інформація для роздумів.
Почну з наказу НКО СРСР від 19 серпня 1941 року. "Кількість збитих літаків установлюється в кожному окремому випадку лише показаннями льотчика-винищувача на місці, де впав збитий літак противника. І обов'язково підтвердженнями командирів наземних частин".
За свідченням О.Покришкіна, "Пілоти чекали тиждень, а іноді й більше, на підтвердження своїх перемог. Траплялося, підтвердження так і не надходило. Як же тоді бутити горопашним льотчикам морської авіації?! Які там наземні спостерігачі? Виходить, вони взагалі за всю війну жодного літака не збили?! Ну а німці по черзі обстрілювали один літак, і кожен записував його на власний рахунок".
Олександр Іванович, коментуючи книжку Е.Гартманна, казав у одному інтерв'ю: "Зрозумійте, та за одну тільки фразу "Оцініть ситуацію і лише після цього вирішуйте: атакувати чи ні" у нас Гартманн негайно пішов би під трибунал. А в німців став найкращим асом. Тож не варто порівнювати непорівнянне".
Повернімося до книжки Гартманна "Небо війни". Ось, наприклад, бій із вісьмома "мустангами". У Гартманна закінчилося пальне, і він - що? - намагається врятувати літак? Зовсім ні. Він тільки й вичікує нагоди, щоб акуратніше викинутися з парашутом. У нього не виникає навіть думки рятувати літак. Тож на літаках, які зазнали по 150 влучань, поверталися лише наші льотчики. Інші ж резонно вважали, що життя дорожче за купу заліза. Загалом складається враження, що до факту вимушеної посадки німці ставилися досить буденно. Зламалася машина - і хай собі, замінимо - полетимо далі.
Еріх Гартманн - найкращий ас Другої світової війни? 352 збиті літаки викликали сумніви навіть у німців. Коли улюбленець фюрера повідомляв, що за один виліт збив 5, 8 і навіть 11 літаків, його колеги дивилися на нього з неприхованим скепсисом. Щодо цього цікавий приклад наводить командувач військово-морського флоту нацистської Німеччини Карл Деніц у своїй книжці "Відлуння війни": "В особистій розмові з Герінгом я поскаржився, що дикий пропагандистський галас навколо запаморочливої кількости радянських літаків, особисто збитих оберстом Гартманном, дуже ображає підводників. Адже на рахунку нашого найкращого човна - два, ну три потоплених ворожих судна". На що Герінг мені відповів: "Це все пропаганда і лише пропаганда! Фюрер дуже вірить у такий наш фантастичний успіх, а Геббельс йому в цьому допомагає".
І останнє. Американські історики Ніл Осмунд і Піт Бардауер видали 10-томну працю "Друга світова війна". Даючи "Рейтинг асів Другої світової", автори визначили сімох найкращих. У рейтингу Кожедуб має 1760 балів, а Гартманн - 1560 (хоча перший збив 64 літаки, а другий - 352). Але автори "Рейтингу" враховують не лише кількість, а й обставини, детально їх аналізуючи. Гартманн домігся свого результату за 800 повітряних боїв, а Кожедуб - за 120. Крім того, Кожедуба не збивали жодного разу, а Гартманна - 14 разів. Автори аналізу врахували й польотний стаж. Німці мали більш як 450 годин польотної підготовки, а наші - не більше ніж 40. Гартманн збив перший літак на 100-му вильоті, Кожедуб - на 22-му. Отже, яким же є, власне, "Рейтинг асів"? На першому місці - Іван Кожедуб, на другому - Микола Гуляєв (двічі Герой Радянського Союзу, який збив 55 літаків противника), на третьому - Еріх Гартманн, на четвертому - американець Річард Бомг, на п'ятому - німець Курт Марсел, на шостому - німець Фріц Фернгорн, на сьомому місці - Олександр Покришкін.
Раніше імена найкращих радянських льотчиків - Івана Кожедуба і Олександра Покришкіна - були відомі кожному. Те, що наші соколи були набагато крутіші за асів Герінга, сумнівів не виникало. Зрештою - хто переміг у війні?