"Як сонце між планетами, як цар між народом, так Київ між містами. На високій горі стоїть він, оперезаний зеленими садами, увінчаний золотими маківками і хрестами церков, наче святою короною... Боже мій, що за розкіш! Чуєте, добрі люди, я вам кажу про Київ, і ви не плачете від радості? Либонь ви не руські?" - писав у першій половині ХІХ ст. Євген Гребінка.
Віками Київ вабив сотні тисяч людей. Щоб поклонитися святим угодникам, помилуватися незрівнянними архітектурними ансамблями й пам'ятками старовини, а при нагоді й весело провести час, до Києва йшли, їхали, пливли сотні тисяч вірян і туристів. Сюди, до крутих берегів сивого Дніпра, в один зі світових центрів православ'я з давніх-давен прагнув потрапити чи не кожен християнин. Київ від часів хрещення України-Русі був, є і буде центром світового паломництва.
Паломники
Поширення паломницький рух набув у ХVІІІ - на початку ХХ століття. Вважалося, що вірянин, який прийняв подвиг покути, зобов'язаний бодай раз відвідати київські святині. Багаті й бідні, праведники й грішники, монарші особи й жебраки йшли до Києва на прощу. Заможні підтверджували свою любов до Бога щедрими дарами, убогі жертвували останні мідяки. Дехто, подолавши сотні кілометрів, відвідував святі місця щороку протягом усього свого життя.
Діставалися до Києва пішки, у вбранні того регіону, з якого походили. Микола Сементовський 1852 року писав, що немає кращого міста, як Київ, щоб так зручно вивчати й порівнювати одяг простого народу, коли сюди сходяться паломники зі всієї імперії. "Богомольці, які відвідують Київ, - зазначав 13 лютого 1879 року дописувач газети "Кіевлянинъ" під псевдонімом М.Д. (імовірно, Михайло Драгоманов), - бувають здебільше двох типів: великороси й малороси. Вони докорінно відрізняються не тільки мовою й звичаями, але навіть змістом своєї прощі. Зазвичай малорос вирушає в путь, виконуючи обітницю, яку дав Богові, заради свого звільнення від хвороби чи нещастя, і йде він коштом власних трудових заощаджень, які розподіляє так, щоб вистачило і на дорогу, і на свічки, і на молебні в монастирях. Малорос іде в одне визначене місце й поспішає повернутися додому, до сім'ї і роботи. Ходять і старі, і малі. Великороси ж зовсім не так збираються на богомілля. Працездатні чоловіки й молоді жінки зовсім не ходять. Ідуть лише старики або жінки похилого віку, яких вважають у родині зайвим ротом. Улітку вони сяк-так попрацюють удома, а на зиму мандрують на богомілля: без копійки грошей, аби лишень прохарчуватися коштом благодійників... Великоруські мандрівниці дозволяють собі випрошувати не тільки гроші й хліб, а й одяг і нерідко повертаються додому з торбою старих ношених речей... Інколи така мандрівниця, проївши всі пожертви, приймає рішення податися в няньки або кухарки, щоби мати змогу хоча б на зароблені гроші повернутися на батьківщину. В очікуванні місця, вона перебивається в Лаврі, харчуючись дармовими обідами... Трапляється, що ці паломниці залишаються в господарів назавжди... Що ж до малоросів, то поміж них зовсім немає богомольців, які б жебрали іменем Христа і йшли з дому на весь робочий сезон заради звільнення своєї родини від зайвого їдця".
Щорічні звіти Київського губернського статистичного комітету свідчать, що більшість прочан прибувала до Києва з Воронезької, Курської, Орловської губерній, Київщини, Волині й Чернігівщини. Дві третини прочан були жінки. Найбільший наплив богомольців траплявся у дванадесяті свята, і рік у рік їх більшало. 3 грудня 1886 року "Кіевлянинъ" повідомляв, що за одинадцять місяців поточного року лише Києво-Печерську лавру відвідало понад 876260 прочан, з них: духовенства - 1256, дворян - 2191, купців - 1924, решта - простолюдини.
У деякі роки на кожного жителя Києва припадало до чотирьох прочан. Здавалося, що розмістити стільки бездомних пілігримів неможливо. Проте на вулиці ніхто не ночував. Міська влада спільно з церковною адміністрацією робила все можливе, щоб забезпечити прочан більш-менш пристойними умовами проживання.
У 1900-х у Києві налічувалося сім чоловічих і три жіночі монастирі з приписаними до них трьома пу́стинями, одним скитом і двома заміськими обителями - Межигірською і Пантелеймонівською, а ще - 31 парафіяльний храм і понад 30 церков непарафіяльних. Усі київські монастирі мали дармові притулки для прочан. Мали нічліжки й деякі парафії. Зокрема церква Миколи Доброго на Подолі одночасно могла розмістити до тисячі осіб. Найпопулярнішим місцем паломництва вважалася Києво-Печерська лавра. Для прихистку прочан тут було облаштовано спеціальний готель (странноприймальний дім) з шістьма двоповерховими і одним чотириповерховим корпусами на 188 номерів і 22 загальні кімнати. У номерах зупинялися за плату "по собственному добровольному усердию" (зазвичай від 40 коп. до 1 руб. 70 коп.), а в кімнатах безоплатно. 1900 року "Кіевлянинъ" інформував, що 12 травня в лаврській странноприймальниці перебувало 11525 прочан. Кому не діставалося ліжка при монастирях, могли переночувати в дармових притулках, наприклад родини Терещенків або Дегтярьова.
Використовували кожен закамарок. Люди ночували в оселях священнослужителів, на дзвіницях, а то й просто неба. Якась частина прочан знаходила дах над головою в будинках міщан, наймаючись на підробіток. До послуг заможніших були міські готелі на будь-який смак і гаманець (від 1 до 15 руб. за добу). Кількість готелів у Києві постійно зростала: 1902 року їх налічувалося трохи більше ніж 30, 1906-го - 47, а 1913-го - вже 80. Цифра значна навіть для сучасного міста, тим паче що відтоді населення Києва зросло більш ніж уп'ятеро. Хто зупинявся в Києві надовше, винаймав мебльовані кімнати в приватних будинках. Довгострокова оренда такої кімнати з самоваром і прислугою обходилася квартирантові у 15–20 руб. на місяць у центральних районах, а в передмісті - 5 рублів.
У монастирях прочани отримували не тільки нічліг, а й дармовий харч. Про лаврські обіди складали легенди. Відомий співак Олександр Вертинський пригадував: "У монастирській трапезній задарма давали пісний борщ з капустою і хліб. Цей вид людинолюбства й милосердя лавра могла собі дозволити. А за три копійки можна було купити пиріг. Великий пиріг! Справжній "брандер", як ми його називали. Одного такого пирога вистачало, щоб угамувати будь-який голод". Охочий попоїсти смачніше доплачував 20–25 копійок. Траплялося, що на дармову трапезу сходилися й жебраки або охочі поїсти задурно. Та ченці вміли відділяти кукіль від пшениці і таких зайд до загального столу не допускали, а віддавали їм те, що лишалося.
Утім, прочани їхали до Києва не по дармовий харч, а до знаменитих святинь. Причаститися до всіх київських реліквій за два тижні (строк, який дозволялося задарма проживати в притулках) було неможливо. Тому ще з здавна визначився певний маршрут богомілля. Після лаври й Свято-Миколаївського монастиря прочани йшли в Михайлівський Золотоверхий до святої великомучениці Варвари, потім - у Софійський собор до "Нерушимої Стіни", у Десятинну й Андріївську церкви. Однойменним узвозом спускалися на Поділ до фонтана "Самсон" напитися святої київської води і помолитися перед іконами в численних подільських храмах. Найдопитливіші відвідували приміські пу́стині й монастирі, де мешкали старці й чудотворці: у Феофанію йшли до ієромонаха Воніфатія, а згодом - схимника Іринарха, в Голосіїв - до схимника Порфенія, в Китаїв - до юродивого Феофіла й могили преподобного Досифія, який за життя уславився подвигом пустельника, а після смерті виявився жінкою - уродженкою Рязані Дарією Тяпкіною. Залюбки прочани відвідували Троїцький монастир на Звіринці, де ніс свій чернечий подвиг благочестивий Іона, а коли його перевели настоятелем до Межигір'я, прочани відвідували старця й у цій обителі.
Так повелося, що велелюдні зібрання нерідко принаджують усяких пройдисвітів. У Києві 1880-х сформувався цілий клан волоцюг і місцевих самозванців, які під виглядом провидців виманювали в довірливих прочан гроші. Кияни таких "прочан" називали "ханжушками". Ці псевдопровидці щодня відвідували монастирі й храми, знали поіменно місцеве духовенство, а також церковні звичаї й обряди. Уважному обивателеві неважко було відрізнити "ханжушок" від правдивих паломників. Однак у такому мегаполісі як Київ завжди знайдеться чимало охочих послухати побрехеньки, і що безглуздіші вони, то більше їм вірили.
Що гріха таїти, священнослужителі також непогано збагачувалися на богомольцях. Сотні тисяч хрестиків, іконок, ладанок, релігійної літератури розкуповували скоріше, ніж роздавали дармовий лаврський хліб. Лише свічок продавалося щороку понад дві тисячі пудів, а ладану - до десяти тисяч. І все ж хороших людей завжди більше, і ніщо не могло затьмарити вражень від прощі до київських святих місць.
Юродивий Іван Босий
За багатовікову історію Київ явив світу чимало видатних релігійних подвижників. Серед них церковні просвітителі й богослови, блаженні й старці-самітники, благочестиві цілителі й ясновидці. Багато з них, уперше ступивши на Київські гори, залишалося тут назавжди. Особливо в народі шанували юродивих-аскетів, які ігнорували загальні норми поведінки й не боялися казати правду. Київські перекази зберегли імена схимника Феофіла, юродивих Федота Маліннікова й Миколи Чуєнка... Вони ходили в будь-яку погоду без взуття і теплого одягу, тижнями не їли й обходилися майже без води, нехтували елементарними засобами гігієни. Київська інтелігенція ставилася до юродивих іронічно, але поблажливо, вважаючи їх шахраями або, як мінімум, божевільними. У пресі час до часу з'являлися викривальні статті на кшталт "Ясновидющий ідіот" (про Маліннікова), а поліція таких персонажів затримувала за бродяжництво й "появу на людях у непристойному вигляді". З упійманими оглашенними у відділках не панькалися. Вериги знімали й змушували вбогих надіти казенні штани і взути лапті. Натомість обиватель обожнював міських блаженних, убачаючи в юродстві втілення свого ідеалу високодуховного життя.
Яскравим прикладом такої народної популярності став у 1840-х юродивий Іван Босий. 29 листопада 1873 року "Кіевлянинъ" писав: "Якщо бажаєте знати, хто такий Іван Босий, - зайдіть на Щекавицький цвинтар у святковий, недільний або поминальний день, коли на цвинтарі буває багато люду... Між могильними насипами погляд зупиняється на одному не схожому на інші. Ця могила не обкладена дерном, а землі на ній так мало, що коли б її зрівняли, то довелося б досипати землю... Хрест має деякі особливості: на тому боці, що повернутий до могили... є невелике заглиблення, в якому жевріє лампада; на зворотному боці - на бляшаній дошці ікона Усікновення голови святого Іоанна Предтечі; на іншій бляшанці... напис (дослівно. - В.О.): "Здесь погребен прах Рязанской губернии города Зарайска мещанин Иван Иванович Расторгуев умерши 1849-го декабря 16-го а погребение совершилось старокиевской Десятинной церкви священником Петр Гороновский от роду ему было 50 лет странствовал Христа ради босый мир праху твоему". Німий земляний насип і безмовний хрест про Івана Босого не скаже нічого; більше розкажуть живі особистості, які приходять до його могили... Усі з міщанського стану віком від 30 до 60 років".
Ким же був цей персонаж, що навіть після смерті удостоївся уваги преси? Відомо, що змолоду вів звичайне життя: мав дружину, дітей, був неписьменним. Якось прибився до богомольців, що йшли на прощу в Київ, та так і залишився тут, геть забувши про родинні обов'язки. Викопав на Дніпрових кручах землянку, а коли поліція його прогнала, винайняв квартиру в Либідській частині міста. Носив вериги, ходив босоніж у благенькому халаті на голе тіло. Навряд чи ім'я юродивого лишилося б у пам'яті киян, коли б не щасливий випадок. У 1840-х, за прикладом німецьких міст, у Києві поширився Ебельфельдський рух - спроба розподіляти приватні благодійні кошти через повірених осіб, які добре знали життя міської бідноти й зажили поваги серед міщан. Київський філантроп Дмитро Журавський, створюючи перший у місті приватний благодійний фонд, попросив цивільного губернатора Івана Фундуклея підшукати авторитетну людину для управління фондом, а чиновник передоручив це прохання ректорові духовної академії Дмитрові Муретову, який і запропонував Івана Расторгуєва, званого в народі Босим. Щоб бува юродивий чого не втнув, приставили до нього помічником уродженця Херсонщини продавця церковних свічок, майбутнього засновника Феофаніївської пу́стині Даміана Виноградського. Фонд розмістили в будинку під фундаментом Андріївської церкви, де облаштували трапезну, нічліжку й шпиталь.
З перших днів існування фонду юродивий установив певні, тільки йому зрозумілі, правила. Допомогу видавав по-суботах, що спричиняло неймовірне скупчення жебраків і калік. Харчі й гроші вважав винаходом диявола, проте розставався з ними неохоче. Прочанка згадувала: "Відріже тобі отаку скибочку хліба й ложечки чотири борщику наллє... А от грошей не любив давати. Попросиш бува: "Босенький! Дай ти мені копієчку!" А він тобі у відповідь дулю". Натомість настанови й поради роздавав залюбки. Кожному прохачеві дарував на благословення маленькі кипарисові хрестики. Заклад проіснував недовго, і після смерті юродивого за наказом царя (буцім у нічліжці переховувалися кріпаки-втікачі) фонд закрили. Вірний помічник Даміан пішов у послушники до Михайлівського монастиря, а згодом під іменем Воніфатій постригся в ченці.
Так і залишився б Іван Босий невідомим, ім'я якого пам'ятали б хіба сучасники, якби не видавець "Домашней беседы" Віктор Аскоченський, який у 1860-х опублікував низку оповідань про юродивого. Сам екстравагантний "мракобіс і разом з тим жуїр і залицяльник" пан Аскоченський "у панталонах рококо й у світлому капелюсі", легко кидаючи зустрічним "тупі семінарські дотепи" (М.Лєсков, "Печерські антики"), не пошкодував яскравих барв, описуючи "чуда" і "пророцтва" Івана Босого. Хтось пустив поголос, що земля з могили юродивого цілюща, і її почали нести з цвинтаря додому. Бузувірське явище набуло таких масштабів, що доводилося чи не щомісяця досипати на могилу ґрунт.
У наші дні знайшлися ентузіасти, які відшукали і впорядкували могилу Івана Босого. Справедливо виникає запитання: чому юродивому так пощастило, чому "слідопити" не віднайшли не менш екзотичних могил міщанина Бабаєва, який прожив рекордні 169 років і 8 місяців і помер 1840 року, або могилу кріпачки, котру вбив поміщик за розбиту тарілку? Вони були поховані неподалік могили Расторгуєва. Урешті, чому б не пошукати могили Артемія Веделя, Володимира Іконникова, Феофана Лебединцева, Андрія Меленського?.. 2015 року УПЦ Московського патріархату долучила Івана Босого до лику святих. Зазначимо, що посвята відбувалася в горезвісному так званому Десятинному монастирі на Старокиївській горі. Цього разу чуда не сталося: юродивий разом із новоспеченими святими Романовими і кандидатами у святі Іваном Грозним, Грицьком Распутіним мимохіть долучився до "русского мира"…