3 березня 1847 р. на ім'я попечителя Київського навчального округу надійшов донос від студента Київського університету Олексія Петрова про існування таємного товариства. Реакція не забарилася: ІІІ відділення імператорської канцелярії почало заарештовувати всіх причетних до організації, що ввійшла в українську історію як Кирило-Мефодіївське братство.
"Допитливий" студент
У своєму "дописі" Петров детально розповів, як йому вдалося викрити інакодумців. У листопаді 1846 р. він винайняв кімнату в протоієрея Андріївської церкви Завадського. Одним з його сусідів по квартирі виявився український науковець Микола Гулак. "Допитливий" студент полюбляв слухати чужі розмови. Він "часто чув у Гулака збори людей і розмірковування про предмети, що стосувалися держави, повністю просякнуті ідеєю свободи". Це навело Петрова на думку, що ті люди приходять не просто про щось побалакати на дозвіллі. Якось до Гулака завітали поміщик Микола Савич, студент Олександр Навроцький і професор Микола Костомаров. Розмова зайшла навколо "кращого республіканського устрою для Росії". Петров нашорошив вуха. Савич вважав, що монархію треба повалити і встановити представницьке правління, "де б кожне слов'янське плем'я мало б у себе особливого представника, який би засідав у спільній раді слов'янських племен". Микола Костомаров заперечував, ставив йому запитання. Ще трохи поговоривши, співрозмовники змінили тему.
Наступного дня на обіді в протоієрея Петров познайомився з обома своїми сусідами. За кілька днів Гулак вирішив перевірити студента "на вошивість" і на його запитання про Савича почав спростовувати республіканські ідеї товариша. Петров же, який до того наслухався їхніх розмов, вдав із себе "інакодумця" і палко переконував Гулака, що його друг має рацію. І так увійшов у роль, що Гулак довірився студентові, розповів про існування товариства і навіть показав його статут. Той швиденько зробив з нього копію, яку й додав до доносу. Гулак розповів Петрову, що товариство вже досить численне і "більш за все намагається поширювати ідею свободи між вихованцями гімназії і взагалі між дітьми, і тому найкращі й найревніші члени товариства намагаються зайняти місця вчителів".
Студент не поспішав бігти до жандармів, а продовжував спілкуватися з Гулаком та іншими членами товариства - Савичем і Навроцьким. У січні 1847 р. його ознайомили з ідеологічною програмою товариства, написаною у формі біблійного оповідання, - "Законом Божим" (інша назва - "Книга буття українського народу"), а також з віршами Тараса Шевченка. Найбільше Петрову запам'яталися "Сон", "І мертвим, і живим…". Досі йому не доводилося ні чути, ні читати таких слів про Романових…
Початок слідства
Коліщатка імперської державної машини закрутилися, набираючи обертів. 18 березня 1847 р. начальник ІІІ відділення імператорської канцелярії О.Орлов отримав від цесаревича Олександра - майбутнього імператора Олександра ІІ дозвіл на арешт М.Гулака. А невдовзі почалися обшуки й арешти інших кирило-мефодіївців - Т.Шевченка, М.Костомарова, І.Посяди, О.Марковича, О.Тулуба, Г.Андрузького, а також В.Білозерського й О.Навроцького.
І вже 28 березня Орлов підготував для імператора Миколи І доповідь про товариство. З джерел у нього на той момент були свідчення Петрова і рукопис "Закону Божого", де з посиланнями на Біблію проповідувалися ідеї слов'янської федерації і доводилося, "що царська влада противна законам Божим та природі людській". Рукопис знайшли в помешканні Гулака, який намагався сховати його у вбиральні. Що ж до самого арештанта, то він уперто відмовлявся свідчити навіть попри крамольну знахідку. Орлов пропонував запроторити Гулака до Олексіївського равеліну і тримати там "найсуворішим чином, не пускаючи нікого до нього і не даючи йому ні книг, ні інших предметів розваг".
І до сьогодні в історії Кирило-Мефодіївського товариства залишається чимало білих плям. Приміром, невідома точна кількість його членів. Зазвичай в історичних працях згадуються 12 осіб: М.Костомаров, М.Гулак, В.Білозерський (цих трьох вважають засновниками товариства), О.Навроцький, О.Маркович, І.Посяда, Г.Андрузький, Д.Пильчиков, М.Савич, О.Тулуб, а також П.Куліш і Т.Шевченко (причетність останніх до товариства довести не вдалося). Втім, і ця кількість умовна, бо ніяких списків братство не мало, як і "партквитків". Лише в Костомарова і Гулака були персні з викарбуваними на них іменами святих Кирила і Мефодія. Нових учасників приймали до організації без присяг та інших формальностей. Тому сказати напевно, скільки людей брало безпосередню участь у діяльності братства, неможливо.
Не менш туманні й згадки про практичну діяльність братчиків. Як пише у своїй праці "Кирило-Методіївське братство" М.Возняк, ідея його утворення виникла в грудні 1845 - січні 1846 р. Тоді Костомаров, який їхав продавати свій маєток на Воронежчині, захворів у дорозі між Полтавою і Києвом. Повернувшись до Києва, він зупинився на квартирі в будинку, де мешкав Гулак, і там лікував застуджене горло. У гості до Гулака приходив студент Київського університету, а пізніше викладач історії у Петровському кадетському корпусі Полтави Василь Білозерський. У розмовах між ними й народилася ідея заснувати товариство, яке пропагувало б ідеї республіки і слов'янської єдності. Поширювати їх збиралися в навчальних закладах. Задуми членів товариства сягали далі, ніж просто влаштуватися на вчительські посади, як про це розповідав Петрову Гулак. У вересні 1846 р. Білозерський написав Гулакові листа про свою ідею заснувати школу для "дітей козацького стану і вільних землеробів". Тут хлопчиків віком від 13 до 16 років мали навчати Закону Божого, арифметики, основ природничих наук, столярського й токарного ремесла, медицини, культурного землекористування, садівництва й городництва. Білозерський навіть склав програму школи, однак заснувати її не вдалося.
Приховати правду
Оскільки інших речових доказів, окрім програми братства ("Закону Божого", або "Книги буття українського народу") та перснів з іменами слов'янських святих, слідчим знайти не вдалося, вони взялися "розколювати" заарештованих братчиків. На допитах арештанти поводилися по-різному.
Костомаров заявив, що виявлений у нього рукопис "Закону Божого" - це не що інше, як переклад рукопису Адама Міцкевича "Паломництво" (правда, потім визнав, що це копія, переписана з якогось документа, принесеного Гулаком), а перстень з іменами святих він зробив "з поваги до пам'яті великих просвітителів слов'ян". Він також визнав, що вів розмови на слов'янську тематику, але вони, мовляв, жодним чином не стосувалися таємного товариства. Ідею персня в нього запозичив Гулак, зробивши собі ідентичний. Ця річ настільки вплинула на Гулака, що, за словами Костомарова "у квітні і травні 1846 року почала йому входити в голову думка запозичене від мене кільце з іменем Кирила й Мефодія зробити девізом якого-небудь товариства, не зовсім усвідомлюючи якого". Костомаров переконував слідчих, що не має республіканських поглядів, а, говорячи про слов'янофільство, "завжди мав на увазі ідею слов'янського єднання у одну федеративну монархію, тобто щоб всі слов'янські народи були з'єднані з Російською імперією на тій підставі, як тепер Царство Польське". Коли ж слідчий нагадав йому свідчення студента О.Посяди (Посяденка) про те, що Костомаров подав ідею заснувати "товариство в дусі слов'янському" і назвати його товариством Кирила й Мефодія, той повторив свої попередні слова, заявивши, що "товариство Кирила й Мефодія ніколи не існувало і було самою маячнею". А якщо й зустрічається в його листуванні слово "товариство", то вживається лише у значенні кола людей, поєднаних однією справою.
Найбільше компрометували Костомарова вірші Шевченка, знайдені під час обшуку, а надто поема "Сон". Але й тут науковець викрутився: "Я мав намір вже давно укласти словник малоросійського наріччя в порівнянні з іншими наріччями слов'янськими і трудився над цим підприємством ще в Харкові, де мені допомагали професори Метлинський і Срезневський. Через це я й збирав усілякий збрід на малоросійському наріччі". Зрештою Костомаров заявив слідству, що Посяда, ймовірно, мав на увазі його ідею, яку він висловлював багатьом, - заснувати товариство філології, історії і старожитностей при Київському університеті. Науковець пропонував назвати це товариство на честь святих Кирила й Мефодія, і, ймовірно, звідти й пішли чутки про організацію.
Білозерський теж дотримувався "філологічної" версії Костомарова: він казав, що статут товариства "складений на основі різних творів, що діяли на нашу уяву, а також за прикладом тих вчено-літературних товариств, що існують у чехів, лужичан та сербів". Він заперечував будь-яку практичну діяльність товариства, бо воно, мовляв, "існувало лише у думці, а не на ділі і ніхто не брався за його створення та поширення". Що ж до політичних поглядів членів товариства, то Білозерський, як і Костомаров, переконував слідство, що ні про яку республіку ніхто з них і не мріяв, а лише про об'єднання слов'ян у єдину державу з єдиною панівною релігією. Зробити це, на їхню думку, могли лише Росія й імператор. Відтак своєю просвітницькою та науковою діяльністю кирило-мефодіївці намагалися створити сприятливі умови для такого об'єднання. Разом із тим Білозерський відверто висловив своє ставлення до кріпацтва: "Право володіння селянами ми вважали шкодою для держави, і нам здавалося, що уряд намагається більше й більше обмежити, пом'якшити це право і не мине нагоди, коли зможе звільнити кріпаків". Він усіляко старався виправдати своїх побратимів. Про Гулака казав, що той не намагався поширювати свої ідеї, "а більше думав про те, щоб пояснити їх для самого себе". Про Шевченка - що він "вочевидь мучився своїм становищем і часом намагався поринути в забуття, приймаючи гарячі напої. Здається, у такому стані він написав багато своїх віршів, тому що часто не розумів сам написаного… З літами він, без сумніву, дуже змінився, серце в нього добре, але невиховане й нещасне, і, можливо, сам він є причиною свого нещастя". Куліша Білозерський вважав людиною великодушною, практичною і діяльною, а його демократичні переконання пояснював впливом історії українського народу, яку той досліджував.
Не обходилося слідство й без очних ставок. Одна з них відбулася 13 травня 1847 р. Участь у ній узяли Костомаров, Посяда, Білозерський, Андрузький і Петров. Іван Посяда і Василь Білозерський поводилися стримано, вказавши лише, що Костомаров називав їхнє коло слов'янським товариством, і він же подав ідею створити таке товариство. Набагато більше сказав колишній студент Георгій Андрузький. Він охарактеризував Костомарова як представника "поміркованої слов'янської партії у товаристві" і повідомив, що той "начитавшись про давню вольницю Украйни і про нові революції у європейських державах, іноді переходив до лібералізму та несхвалення монархічного правління". Втім, уже при особистому поясненні Андрузький визнав, що бовкнув зайве про лібералізм Костомарова і дещо зі сказаного перебільшив. Найбільше старався Петров, якому аж ніяк не загрожував арешт. Він звинуватив у революційних поглядах і Савича, і Гулака, і Костомарова. Останньому Петров закидав іще й "неправильне" викладання історії, бо той "у своїх університетських лекціях завжди намагався різко представляти ті місця у первісній російській історії, у яких висловлювалися самовольство і непослух народу волі великих князів руських". Костомаров усі свідчення спростовував і наполягав на "філологічній версії".
Надалі в очних ставках слідство активно використовувало Андрузького. 15 травня 1847 р. він на очній ставці з Пантелеймоном Кулішем охарактеризував його як представника "непоміркованої партії у товаристві, яка мала на меті відновити гетьманщину, якщо можна окремо, якщо не можна, то у слов'янщині". Та при подальшому поясненні виявилося, що висновок про належність Куліша до Слов'янського товариства він зробив на підставі його книжок. Сам Куліш заявив, що взагалі не знає Андрузького. Того ж дня відбулася й очна ставка Андрузького і Шевченка. Учорашній студент вважав, що Кобзар також причетний до "непоміркованої партії", а ще монархістів називав негідниками, а на вечорах у Костомарова читав "пасквільні вірші". Свої висновки Андрузький пояснив тим, що Шевченко був знайомий з усіма членами братства. Шевченко ж, визнавши своє авторство щодо віршів, всі інші свідчення заперечив. Виснажений допитами молодик не витримав і в червні 1847 р. написав попечителю Київського навчального округу, що дав неправдиві свідчення під впливом суд-інспектора Троцького. Втім, обвинуваченим уже винесли вироки, а самого Андрузького попередили, щоб мовчав...
Вірші Шевченка неодноразово фігурують у протоколах допитів братчиків (у декого знаходили й копії з них) і, звісно, самого автора. Поеми "Кавказ", "Сон" та інші твори не могли не обурити жандармів, особливо опис царського подружжя. На запитання слідчого, як він міг так образити своїх "благодійників" (є версія, що саме царська родина придбала портрет Жуковського роботи Брюллова за 2500 рублів, за які поета й викупили з кріпацтва), Тарас Григорович відповів: "Ще знаходячись у Петербурзі, я чув скрізь грубощі й осуд на адресу уряду. Повернувшись до Малоросії, я почув ще більше й гірше між молодими і між статечними людьми; я побачив злидні і жахливе гноблення селян поміщиками, посесорами і економами шляхтичами, і все це робилося й робиться іменем государя й уряду".
ІІІ відділення тримало інформацію про братство у таємниці. Та незважаючи на це, чутки про арешти братчиків вийшли за межі тюремних казематів. Третього травня 1847 р. київський, волинський і подільський генерал-губернатор Д.Бібіков повідомив О.Орлову про чутки, що нібито в членів товариства є на тілі татуювання у вигляді булави. Жандарми відразу оглянули затриманих, але нічого подібного не виявили. Чутки про арешти в Києві потрапили навіть у газети інших країн. Наприкінці травня у прусській "Альгемайне цайтунг" з'явилася замітка про поширення "слов'янських тенденцій" в Австрії деякими російськими вченими та літераторами. Автор допису повідомляв про затримання Куліша і викладачів Київського університету, визнаючи, що "уся ця справа вкрита таким глибоким мороком, що, крім непевних чуток, нічого не можливо дізнатися".
З тих-таки міркувань секретності ніякого суду не було. У травні 1847 р. Микола І виніс вироки всім, хто був причетний до товариства. Найсуворіше покарання дістав Шевченко: його відправили рядовим в окремий Оренбурзький корпус із суворою забороною писати й малювати. Інші братчики відбулися невеликими тюремними строками й засланням. Андрузькому за "щиросерде зізнання" дозволили завершити навчання, але - аж у Казанському університеті. Однак йому, як і іншим, заборонили повертатися в Україну. По суті, російські урядовці, які ще добре пам'ятали повстання декабристів, відбулися легким переляком. Завдяки доносу Петрова їм вдалося вчасно знищити організацію, яка була на самому початку свого шляху. Шляху, що його доведеться пройти всьому українському руху, - від романтично-просвітницьких мрій до збройної боротьби за власну державність.