Серія геополітичних змін 1938 р. в Центральній Європі, зумовлених аншлюсом нацистською Німеччиною Австрії, Мюнхенською конференцією та Віденським арбітражним рішенням не розв'язала, як на те сподівалися європейські політики, ключових проблем економічного і політичного характеру. Центральноєвропейський і Балканський регіони лишалися економічно атомізованими через взаємну недовіру й відверті територіальні претензії держав, розташованих у їхніх межах.
Сотні тисяч представників етнічних меншин у державах регіону були завжди готові підтримати політику "своїх" національних держав, спрямовану на ревізію кордонів, встановлених у Європі після Першої світової війни (1914-1918). Політична й економічна ситуація в Центральній Європі була чудовим ґрунтом для імперських прагнень Адольфа Гітлера, які полягали в реалізації давнього німецького проекту "Серединної Європи" - групи васальних Німеччині держав у регіоні. Німецьке домінування було закріплене системою гарантій безпеки й територіальної цілісності, наданих Рейхом за результатами Мюнхенської конференції та Першого Віденського арбітражу, рішення якого було опубліковано 10 листопада 1938 р. Причому, на відміну від Мюнхенської конференції, де надання гарантій Чехо-Словаччині було передбачено з боку чотирьох держав - Німеччини, Італії, Франції і Великої Британії, Віденський арбітраж обмежив коло гарантів лише двома союзними державами - нацистською Німеччиною і фашистською Італією. Тому політика держав-ревізіоністів у Центральній Європі стає орієнтованою на здобуття дипломатичної підтримки своїх зазіхань у Берліні й Римі. Найагресивнішим ревізіоністом виступає Угорщина. Головним об'єктом зазіхань - і водночас засобом для дипломатичного маневру великих держав - знову стає територія Карпатської України.
Після Віденського арбітражного рішення Угорщина не полишає своїх дій, спрямованих на анексію Карпатської України, мотивуючи їх економічною залежністю Ужгорода і Мукачевого, які за рішенням Віденського арбітражу відійшли до неї, від решти територій Закарпаття. Угорська сторона регулярно порушувала питання загрози безпеці місцевого населення внаслідок створення там воєнізованих формувань із дезертирів чехословацької армії. Головним мотивом своїх устремлінь Угорщина називала постання надійного оплоту проти більшовизму в результаті створення спільного кордону між нею і Польщею (що могло стати реальністю лише в разі включення до складу Угорщини всієї території Карпатської України).
Намагання угорської дипломатії в Німеччині й Італії заручитися політичною підтримкою своїх дій задля повної окупації Карпатської України виявилися невдалими. Тому Угорщина робить спробу розгорнути акцію із захоплення Закарпаття спільно з Польщею. Своєю чергою польська сторона веде дипломатичну роботу з метою залучення до акції з відокремлення Карпатської України від Чехо-Cловаччини свого союзника Румунії (згідно з договором 1926 р.). Участь Румунії в польсько-угорській акції проти Чехо-Словаччини мала велике значення, зважаючи на союзницькі відносини між Румунією і Чехо-Словаччиною в рамках Малої Антанти.
Протягом жовтня 1938 р. Польща й Угорщина спільно здійснюють серію диверсійних акцій проти Чехо-Словаччини на території Карпатської України. Акції дістають належну відсіч, оскільки після опублікування рішень Віденського арбітражу 10 листопада 1938 р., уряд Карпатської України ухвалив статут Організації Народної Оборони "Карпатська Січ". Згідно з ним метою організації була боротьба з антидержавною пропагандою та захист законності і порядку в автономному краї у складі Чехо-Словаччини. У той самий час, 9–10 листопада 1938 р., між Польщею і Угорщиною погоджуються основні засади плану можливої силової операції проти Чехо-Словаччини. Зокрема, Польща зобов'язувалася утримувати від військового виступу на боці Чехо-Словаччини її союзника Румунію.
Нагадаємо, що на 1926 р. Польща і Румунія військовою конвенцією оформили союз, спрямований проти СРСР, Німеччини, Угорщини й Болгарії як евентуальних противників. На думку польської верхівки, після Мюнхенської конференції настав час зорієнтувати спільні зусилля виключно проти Радянського Союзу. Антирадянська спрямованість блоку мала дати Польщі можливість закріпити своє політичне становище, яке вона здобула після Мюнхена (Варшава отримала свою "частку" - Тешинський край). Приєднання до блоку на антирадянській основі Угорщини - з польсько-угорським кордоном - гарантувало би Польщі домінування в блоці як державі з найчисельнішими і найбільш боєздатними збройними силами, економічним потенціалом і найбільшою протяжністю кордону з СРСР. Крім того, включення Карпатської України до складу Угорщини мало позбавити Румунію спільного кордону з її союзником по Малій Антанті Чехо-Словаччиною. У тому союзі Румунія мала рівноправні партнерські відносини з усіма учасниками й гарантії на випадок загрози територіальних претензій з боку Угорщини. Втрата гарантій з боку Малої Антанти робила практично єдиним гарантом для Румунії Польщу. Отже, Угорщина і Румунія мали стати сателітами Польщі в новій геополітичній конструкції в Центральній Європі. Проте не так сталося, як гадалося…
Утворення спільного польсько-угорського кордону шляхом анексії Угорщиною всіх територій Карпатської України суперечило інтересам Німеччини в регіоні. III Рейх прагнув здобути доступ до територій Румунії з метою отримання ресурсів (передусім нафти). А тому державне утворення, єдиною вагомою гарантією існування якого залишалася політична позиція Німеччини, мало стати коридором, що був конче необхідний Німеччині. Саме цим і зумовлена підтримка Гітлером позиції Августина Волошина щодо створення самостійної держави Карпатської України в разі повної анексії Німеччиною територій Чехо-Cловаччини. Так, 11 листопада 1938 р. Гітлер заявив міністрові закордонних справ Італії Галеаццо Чіано, що русинське питання є виключно справою Німеччини.
План захоплення Карпатської України готував генеральний штаб Угорщини (відома навіть дата вторгнення - 19 листопада 1938 р.). Але здійснити ту акцію без погодження з Німеччиною Угорщина не могла, оскільки Берлін був фактичним гарантом непорушності кордонів у Закарпатті (як арбітр у Відні). Посередником у переговорах про анексію Карпатської України між Угорщиною і Німеччиною виступила Польща.
До посередництва у питанні окупації Угорщиною Карпатської України польський уряд штовхнуло прагнення Італії створити так звану Третю Європу - блок держав між Балтійським, Чорним, Адріатичним і, по можливості, Егейським морями. До блоку мали ввійти Польща, Угорщина, а також держави колишньої Малої Антанти Румунія і Югославія та, бажано, Греція. Патронувати блок мала саме Італія. Першим кроком до його створення повинно було стати закладення спільного польсько-угорського кордону за рахунок Карпатської України та поліпшення відносин між Польщею і Румунією, які похитнулися після захоплення Польщею чехословацького Тешинського краю. Тому італійська дипломатія проявила активність у лобіюванні перед Берліном угорських геополітичних інтересів.
Натомість Берлін категорично не сприймав ідеї створення глобального блоку в Центральній Європі й на Балканах, і змінити його позицію не допоміг навіть інтерес Італії, яка, зрештою, змушена була відмовитися від лобіювання у Берліні проекту "Третя Європа". У своєму щоденниковому записі, датованому 19-21 грудня 1938 р., міністр закордонних справ Італії Г.Чіано згадує про явний антинімецький "присмак" планованого блоку з участю Італії, Югославії й Угорщини. І цього присмаку треба було позбутися.
Угорщина і Югославія залишалися економічно цілковито залежними від Німеччини і не могли здійснювати самостійних політичних кроків усупереч її позиції. Більше того, спроби польського посередництва в Берліні спричинили ускладнення відносин з Німеччиною, оскільки німецька сторона запропонувала Польщі врегулювати спірні питання щодо Данцига, Данцизького коридору та західного кордону Польщі на цілковито неприйнятних для польської сторони засадах. Польща ж у відповідь висунула свій план польсько-німецького врегулювання, який не задовольняв Німеччину. Відтак польська місія в Берліні не лише не мала успіху, а й наближала трагічну для Польщі розв'язку вересня 1939 р.
18 листопада 1938 р. Німеччина відмовляє Угорщину від воєнної акції проти Карпатської України, погрожуючи позбавити Будапешт своєї підтримки. А вже 20 листопада міністр закордонних справ Німеччини Йоахим фон Ріббентроп заявив, що захоплення Угорщиною території Карпатської України буде дискредитацією рішень Віденського арбітражу й у разі виникнення внаслідок угорської акції масштабного конфлікту Німеччина не зможе втрутитися. Тобто була очевидною загроза повної втрати Угорщиною підтримки своїх дій у Центральній Європі, які не узгоджуються з німецькою "генеральною лінією". Позицію Адольфа Гітлера змушений був підтримати й італійський диктатор Беніто Муссоліні. Того ж дня, 20 листопада, з Угорщини до МЗС Німеччини надійшла телеграма, в якій повідомлялося про звернення уряду автономної Словаччини до Угорщини з проханням надати підтримку з огляду на претензії з боку Карпатської України на Східну Словаччину (Пряшівщину).
21 листопада 1938 р. Німеччина відповіла угорській стороні, що не підтримає її воєнної акції проти Чехо-Словаччини, оскільки угорсько-чехословацький кордон встановлено рішенням Віденського арбітражу, й Німеччина є гарантом його виконання, а отже, в разі воєнної акції Угорщини проти Карпатської України буде підірвано авторитет країн-арбітрів, тобто нацистської Німеччини і фашистської Італії. Словом, Угорщині натякнули, що вона фактично виступить і проти Німеччини. Таким чином, Німеччина була зацікавлена в тому, щоб зберегти суверенітет Карпатської України, - вочевидь, вона прагнула не допустити на тому ґрунті посилення в Центральній Європі впливу як Польщі, так і Італії. За кілька годин (тобто також 21 листопада 1938 р.) Італія надіслала Угорщині ноту, аналогічну за змістом німецькій. Вона була зумовлена заявленою Німеччиною італійській стороні позицією, яку 20 листопада 1938 р. зафіксував у своєму щоденнику міністр закордонних справ Італії граф Г.Чіано.
22 листопада 1938 р. Угорщина надіслала до Берліна меморандум, де засвідчувала своє прагнення до максимального економічного й політичного зближення з країнами Вісі на ґрунті антибільшовизму. Про питання Карпатської України в ньому не йшлося - Угорщина змушена була відмовитися від власної ініціативи і слідувати в річищі німецької політики. Однак, попри категоричну позицію Німеччини у питанні Карпатської України, Польща й Угорщина не припинили на її території своїх диверсійних акцій.
Після Мюнхенської конференції Радянський Союз тримався ніби осторонь від головних баталій у геополітичній грі. А тим часом він продовжував неабияк впливати на політичну ситуацію в Центральній Європі. Як зазначав посол Німеччини в СРСР Вернер фон дер Шулленбург, Радянський Союз почав зменшувати градус напруги у відносинах із Польщею (розраховуючи на неї як на противагу Німеччині), схвалюючи її політику щодо Карпатської України. На думку посла, радянське керівництво було стурбоване активізацією українського національного руху в результаті формування української національної державності на Закарпатті. А вже на початку 1939 р. і Польща виявляла занепокоєння становленням тут осередку української державності, що могло спричинити сепаратистські заворушення у східних кресах Польщі.
Німецький міністр закордонних справ фон Ріббентроп запевнив поляків, що плани німецької сторони не сягають за межі Карпат, що про створення Великої України не йдеться, і що ця концепція цікава Німеччині лише з погляду тиску на Радянський Союз - як предмет пропаганди серед українців, зокрема й в УРСР. Водночас німецька сторона заявила: оскільки вона є гарантом арбітражного рішення у Відні, то безкорисливо не підтримає зміни кордонів, встановлених згідно з ним, бо може бути втягненою у воєнний конфлікт. Заява про небезкорисливість підтримки Німеччиною Польщі, очевидно, була натяком на те, що остання має поступитися на користь Німеччини у спірних питаннях між двома державами.
Уряд автономної Карпатської України після Першого Віденського арбітражу видав відозву, де засвідчив своє переконання, що Німеччина, Італія, Англія і Франція забезпечили непорушність кордонів Карпатської України, а Угорщина і Польща визнали ці кордони де-факто. Там-таки він посилається на висунуту Німеччиною етнічну засаду як головну для побудови нових держав. Фактично висловлювалося сподівання, що Мюнхенська конференція та Віденський арбітраж заклали прецедент вирішення питання міжнародного статусу територій Центральної Європи, і що Німеччина захищатиме його дієвість як своє дітище, а відтак територіальна цілісність Карпатської України залишиться непорушною.
Наївна впевненість у непорушності територіальної цілісності та національного автономного статусу Карпатської України мотивувала її уряд до активного державного будівництва. Концентрація українського національного капіталу в відбувається швидкими темпами. Вибори до парламенту Карпатської України та органів самоврядування, що відбулися 12 лютого 1939 р., були, фактично, голосуванням "за" або "проти" політичного домінування в краї УНО (Українського національного об'єднання), що перетворювало вибори на плебісцит стосовно створення в краї однопартійної моделі за німецьким зразком. Також уряд Карпатської України укладає угоду з ОУН щодо спільних дій для оборони краю. І, зрештою,
10 лютого 1939 р. Карпатська Україна проголошується як осередок національного єднання українців.
Аби щоразу не примушувати впертого віслюка йти, його стимулюють підвішеною перед ним морквиною, за якою він біжить, не маючи змоги її з'їсти без згоди на те візника. Такими "віслюками" стали центральноєвропейські держави Гітлера. Ні задекларовані гарантії безпеки й непорушності кордонів, ні проголошені принципи взаємодопомоги та економічного співробітництва не змогли у міжвоєнний період об'єднати країни Центральної Європи. Повісив Гітлер перед ними "морквину" у вигляді перспективи загарбання нових територій - і Берлін став центром європейської дипломатії, а дипломати більшості європейських держав стали в чергу до приймальні диктатора. Примарні німецькі гарантії існування автономної Карпатської України у складі федеративної Чехо-Словаччини надихали український національний рух на державотворення. Романтики бачили необхідність та історичну обумовленість української державності, незважаючи на те, що всі гарантії її існування були виключно в їхній уяві. Крім того, існування Карпатської України було в інтересах лише Німеччини та Чехо-Словаччини. Але не в інтересах Німеччини було подальше існування Чехо-Словаччини, і примарні німецькі гарантії непорушності кордонів у Центральній Європі, надані в Мюнхені й Відні, були лише відволікаючим маневром для Франції й Великої Британії.
6 березня 1939 р. Адольф Гітлер ухвалив рішення про остаточну ліквідацію Чехо-Словаччини. О 6-й ранку 15 березня німецькі війська практично без єдиного пострілу розпочали окупацію країни. Ще 12 березня Будапешт отримав нарешті згоду Берліна на окупацію Карпатської України. А вже 14 березня почалися перші сутички між чехословацькими частинами, січовиками й угорськими військовими. Наприкінці дня чехословацькі регулярні частини отримали наказ генерала Льва Прхали про евакуацію. Угорці почали наступ на столицю Карпатської України Хуст і вже 16 березня 1939 р. захопили місто. Саме цього дня відбулася найбільша битва тієї воєнної кампанії - на Красному полі. "За угорськими даними, у боях на Красному полі загинуло 230 січовиків, українських вояків чехословацької армії та добровольців - переважно семінаристів і пластунів. Мадяри захопили в полон 450 січовиків, серед них багато вихідців з Галичини. Втрати угорців убитими становили 160 чоловік, близько 400 бійців отримали поранення", - пише Олександр Пагіря в книжці "Карпатська Січ: військове формування Карпатської Січі". Ще кілька днів січовики мужньо билися з угорськими військами, підтриманими польськими частинами з півночі…
Наприкінці 1930-х рр. Німеччина розігрувала доволі оригінальну політичну комбінацію, яка полягала у зв'язуванні всіх держав-контрагентів гарантіями безпеки і ненападу на двосторонній основі. Коли ж усі держави-сусіди опинилися в орбіті німецького плану, Рейх почав ламати обіцяні гарантії з кожною з них окремо. Карпатська Україна була продуктом німецької політики, а отже, необхідна Рейху, допоки його план зв'язування сусідніх держав двосторонніми гарантіями не набув невідворотного характеру, а разом з ним невідворотною стала і нова велика війна.