Жанр мемуарів завжди цікавий сам собою, якщо, звісно, ці спогади написані людиною, котра бачить епоху в цілому, здатна її проаналізувати, але водночас звертає увагу на деталі. А якщо автор ще й має почуття гумору, тоді просто ціни не скласти таким мемуарам…
Саме під цю характеристику і підпадають спогади доктора мистецтвознавства професора Михайла Селівачова "Після війни", які щойно вийшли друком. У книжці йдеться про дитинство автора на території Києво-Печерської лаври, навчання в Ленінградській академії художеств, багатолітню працю в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії, про подорожі рідним краєм і за кордоном.
Серед воістину моря постатей та імен надибуємо й знаменитостей: Дмитра Лихачова та Євгена Сверстюка, Івана Гончара та Михайла Брайчевського, Марію Примаченко (завжди пишуть Приймаченко, хоча пані Марія автору казала, що правильно саме так).
1960-ті, а тим більше 1950-ті роки, на жаль, мало описані в серйозній мемуарній, та й художній літературі. Майже всі підцензурні твори про той час, які вийшли друком до розвалу СРСР, за визначенням не могли бути правдивим. У них не могло бути показано двоємислення, лицемірство майже всіх громадян цієї країни. Оце двоємислення (кажемо - одне, думаємо - інше, робимо - третє) добре показує автор. При цьому він абсолютно справедливий не лише до інших, а й до себе.
З роками погляди Михайла Селівачова помітно змінилися, що й відбилося у спогадах. Він став людиною більш поміркованою, зник його юнацький максималізм. Але принаймні в молодості, та й у зрілі роки, Михайло Романович був налаштований дуже радикально. Майбутній професор підписував листи проти затримання людей 22 травня "за хуліганську поведінку" під пам'ятником Шевченка. Та, власне, і самого Михайла Романовича теж, хоча всього на ніч, але кидали у буцегарню - за "крамольні думки".
Він згадує випадок, як викладач Андрій Пунін "натхненно говорив про петербурзьких "оград узор чугунный", я кинув репліку, що загратовані форми - провідний мотив у російському мистецтві. Він для виду посварився пальчиком, але вираз обличчя показував його благосклонність і навіть солідарність". Або такий випадок. "У музеї Суворова мене, з моїм юнацьким максималізмом, обурила однобічно-позитивна апологія діяльності цього полководця. Написав у книзі відгуків… щось про придушення генералісимусом національно-визвольного руху".
Дуже цікаво поринути у світ Академії художеств, познайомитися з її непересічними викладачами. Був випадок, зафіксований у спогадах Броніслава Куманського, приятеля автора по Академії художеств, пов'язаний із одною з їхніх співучениць із Феодосії: "Ми докурювали свої сигарети перед початком лекцій, і в цей час до мене підійшов земляк - киянин Михайло Селівачов: - Я оце біг повз університет, там у лотку продавали "Шипку" (були такі болгарські сигарети), хотів узяти собі й тобі, але стояла така черга, що міг би спізнитися на лекцію…
- Мишенька, а что такое "черга"? - вдаючи, ніби не зрозуміла, звернулася до нього "баришня" з Феодосійської картинної галереї(…)
- А ти не знаєш? - продовжував Михайло українською. - Так слухай. Ви ж там у себе чули, що татари хочуть повернутися до Криму.
- Да, эти предатели рвутся в наш Крым. Их туда никто не пустит…
- Пустять, пустять. А коли вони повернуться, то заведуть свої порядки. Заведуть гареми, заберуть туди й тебе. Отоді й взнаєш, що таке черга".
Книжка написана у властивому Михайлу Селівачову ритмі - енергійному й насиченому. Він намагався нічого не пропустити: ні дитинство, ні мандри, ні навчання, ні роботу, ні службу в армії - нічого.
Але є в нього одна глава, де темп різко знижується. Вона називається - "Капище серця". І хоча вся книжка написана з любов'ю, проте цей розділ - з особливою любов'ю. У назві Михайло йшов за традицією, коли жанр оповідей про дорогих людей називали "капище мого серця".
Ось, скажімо, Георгій Кирилович Ткаченко. "Мене передусім приваблювала у старшому другові не стільки художня обдарованість (у Києві вистачало талановитих митців, зокрема й патріотично налаштованих), як абсолютна рідкісна тоді у нашому колі відкрита консервативно-християнська позиція, що сполучалася з інтелігентною м'якістю та щирою доброзичливістю до всіх, без жодного винятку".
Цікавими були розповіді пана Георгія, як у часи його молодості на Слобожанщині селяни відзначали "Русалчин великдень" (у четвер перед Трійцею). До групи селян підійшов священик і запитав: "Чого це ви, люди добрі, не робите? Он які бур'яни на городах"! Ті зніяковіло відповідають: "Дак Русалчин же великдень, батюшко". На це він їм зауважує: "То нехай вони і святкують".
Георгій Кирилович не читав газет, не дивився телевізор, не ходив у кіно. Проте (а може, й завдяки цьому) був високоосвіченою людиною, добре знав не лише Сковороду, Шевченка і Гоголя, а й Володимира Соловйова, Павла Флоренського, Дмитра Мережковського. Він був паломником, художником і музикантом. "Ті, хто знали Ткаченка, захоплювалися його вмінням задовольнятися малим у малому, побутовому, і непоступливою вимогливістю, коли йшлося про речі великі, принципові", - зазначив автор книжки "Після війни"…
Усі нариси написані майстерно, і читач наочно бачить, як боролися з режимом Іван Гончар та Михайло Брайчевський. І це попри те, що головними їхніми інтересами були не боротьба, а саме креативні ідеї. Разом із автором ми побуваємо в гостях у Марії Примаченко в селі Болотня. Вона розповідала, "що давали їй хату в місті з усіма вигодами, навіть із ванною і телефоном. Так я оце і сказала: "Що ви, люди добрі, чи не насміхаєтеся з мене? Як же я без села?"
Але найбільше мені припав до душі нарис не про знаменитостей. А про мого найкращого друга - Миколу Косицького. Автор відзначив, що "Микола являв собою рідкісний тип не просто воцерковленого інтелігента, а відданого служителя Церкви". Причому Косицький був не духовною особою, а науковцем - кандидатом біологічних наук. Він майже 20 років служив старостою Макаріївської парафії в Києві. Причому ніколи цього не афішував - не "страху ради іудейська", а просто через свою природну скромність. Розповідаючи про велике коло інтересів Миколи, ерудованість у всіх галузях знання, Михайло підкреслює, що на одному з останніх місць у ієрархії цінностей Миколи було "житейськоє попеченіє". "Він гідно прожив свій короткий вік і полишив по собі вдячну теплу пам'ять у всіх, кому пощастило його знати", - резюмує автор нарису.
Всього не скажеш у короткій рецензії на майже 600-сторінкову книжку. Зазначимо лише, що спогади "Після війни" присвячені століттю від народження батьків - Романа Олексійовича та Ніни Сергіївни Селівачових, яких Михайло дуже любив…