3 вересня 1904 р. у театрі "Соловцов" відбувалася прем'єра - неоднозначна п'єса Антона Павловича Чехова "Вишневый сад", яка вже підняла хвилю на московській і харківській сценах.
Для киян твір наповнювався особливим смислом: нещодавно місто пережило трагедію "саду", коли безжалісний поступ капіталізму знищив "легені Хрещатика" - садибу професора медицини Федора Федоровича (Фрідріха Фрідріховича) Мерінга. Його маєток займав величезну площу в центрі Києва - 10,5 га, простягаючись від Інститутської до Лютеранської і від Хрещатика до Банкової, а місцями й аж до Шовковичної. Мерінг, розуміючи всю важливість для міста своїх володінь, зробив до них вільний доступ. Кияни, відпочиваючи від галасливих і запилюжених вулиць міста, радо насолоджувалися чистим повітрям садиби, прогулюючись спеціально обладнаними алеями навколо дивовижного ставка з купальнею. Тут активно вирувало життя. Взимку, коли водойма перетворювалася на громадську ковзанку, взагалі було не проштовхнутися...
Проте смерть професора змінила звичне життя. Родичам Мерінга, які вступили у права спадкування, не було ніякого діла до "легень Хрещатика". У період будівельної лихоманки земля в центрі міста коштувала дуже дорого, а тому логіка наживи вимагала знищення "мерінгового саду", прокладення нових вулиць і спорудження дорогих дохідних будинків (споруд, приміщення в яких здавалися під житло, офіси, магазини й т.п.). Спочатку планувалося це здійснити на паях із містом, але дума вирішила, що такий проект Києву невигідний, оскільки місцевій владі довелося б викласти додаткові кошти на ремонт і освітлення запроектованих вулиць, утримання чималої кількості городових і т.п. Що цікаво, офіційно відмову дума аргументувала тим, що від забудови садиби Хрещатик втратить резервуар чистого повітря, і гігієна вулиці дуже знизиться.
І тоді спадкоємці прийняли рішення про продаж. У 1894 р., за домовленістю з родичами, старший син Федора Мерінга, Михайло, в обмін на інші свої активи став одноосібним власником маєтку. У 1895-му він заснував і обійняв посаду голови правління Київського акціонерного домобудівного товариства (скорочено - КАДТ), якому й продав власні володіння.
Операцію було визнано законною, оскільки оплата здійснювалася не грішми, а облігаціями товариства. Директором новоствореної компанії призначили відомого київського архітектора Георгія Павловича Шлейфера. Обидва керівники КАДТ контролювали також дві фінансові організації: Михайло Мерінг обіймав посаду директора Київського приватного комерційного банку, а Георгій Шлейфер був головою правління Міського кредитного товариства. Певна річ, ці установи і стали головними кредитодавачами домобудівного товариства.
Крім того, Шлейфер був гласним міської думи і разом із двома іншими членами правління - ще одним гласним, підприємцем Давидом Семеновичем Марголіним та головним київським архітектором Едуардом-Фердінандом Петровичем Брадтманом - прикривав тили, лобіюючи інтереси КАДТ у різних міських інстанціях. Дії цього тріо дозволили легко подолати заперечення захисників природи: "легені Хрещатика" були приречені. На місці прекрасного ставка, де ще недавно кияни проводили своє дозвілля, розпочалося спорудження нових будівель. Про колишню романтику довелося забути...
З'явилася романтика іншого, не менш вражаючого, порядку. Було прокладено чотири нові вулиці: Миколаївську (нині вул. Городецького), Мерінгівську (нині вул. Заньковецької), Ольгинську та Нову (зараз вул. Станіславського), а також Миколаївську площу (нині площа І.Франка). Будували на совість. Забудовуваний район отримав назву "київський Париж". Найзначнішими спорудами були готель "Континенталь", найкращий у Києві; театр (сьогодні театр ім. І.Франка); третім у цьому списку обіцяв стати хмарочос Льва Гінзбурга, відомого в Києві мільйонера й купця 1-ї гільдії, будівельного підрядника. Відтепер тут панувала велич архітектури...
Але в 1900 р. вдарила потужна економічна криза, перші дзвіночки якої прозвучали ще роком раніше, коли різко зменшився приплив грошей. Домовласники Мерінгової та Нової вулиць не могли відбити витрати на спорудження нового елітного житла, а частки інвестиції в майбутні будівлі різко зменшилися. На жаль, Михайло Мерінг і Георгій Шлейфер не були професійними економістами й не змогли правильно оцінити змінених реалій. Замість того, щоб призупинити розробку нових дорогих проектів, які загрожували тільки збитками, КАДТ, навпаки, закупило нові ділянки під будівництво поза садибою Мерінга - на Великій Васильківській та Прорізній.
Для цього знадобилися нові кошти. І тоді Михайло Федорович наважився на авантюру. Слід зазначити, що Мерінг-молодший не був шахраєм, з самого початку налаштованим на наживу шляхом обману. Просто не вмів вчасно зупинитися. Він узяв кілька, фактично нічим не забезпечених, позик у контрольованому Київському приватному комерційному банку та в Кредитному товаристві Шлейфера. Але й це не допомогло. Грошей на продовження авантюри в підконтрольних банках уже не було...
І тут на перший план вийшов "сірий кардинал" домобудівного товариства - Давид Марголін, який доти залишався в тіні, вирішуючи як гласний питання в кулуарах міської думи. Давид Семенович у Києві вважався другою людиною за величиною свого статку, був справжнім, зовсім не міфічним, мільярдером. Він був співвласником Об'єднаного товариства пароплавства по Дніпру, головою правління Київського товариства міської залізниці, власником Деміївського трамвая. Решта багатіїв - Терещенки, Могилевцеви, Зайцеви, Міхельсони, Дегтерьови, маючи сотні мільйонів, перебували далеко позаду.
Марголін, на відміну від своїх компаньйонів, чудово бачив прірву, в яку поступово котилося КАДТ. І замість того, щоб застерегти Михайла Мерінга, він ще сильніше заохотив його, тим самим лише підкресливши власну підприємливу натуру. Давид Семенович запропонував голові правління домобудівного товариства, який був у розпачі, від себе кредит, що, у разі банкрутства КАДТ, дозволяло йому забрати безліч будинків у рахунок погашення боргу. І хай у зв'язку з кризою дохідні будинки не давали прибутку, - за прогнозами, через кілька років очікувався новий підйом, і нерухомість мала різко зрости в ціні. Марголін прорахував усе на кілька ходів наперед. Зробивши кілька фінансових ін'єкцій, він припинив подальші грошові вливання і вже підраховував прибуток...
Однак несподівано в гру втрутився ще більший, порівняно з ним, хижак - Лев Ізраїльович Бродський - цукровий король усього Південно-Західного краю, перший київський багатій. Він запропонував Михайлу Мерінгу кредит у рахунок майна товариства. І син професора пішов на злочин. Річ у тому, що Мерінг, як голова правління, міг закласти без згоди інших членів менше 50% активів компанії.
Тому він примусив оцінювача значно занизити вартість перлин КАДТ - "Континенталя" і театру. Такі дії, безперечно, вже тягнули на каторгу.
Може, Мерінг-молодший і діяв би обачніше, якби не сподівався на підтримку тестя. Михайло Федорович був одружений із прийомною донькою всесильного міністра фінансів імперії, який прославився впровадженням "золотого стандарту" рубля, завдяки чому в країну прийшли іноземні інвестиції, - Сергія Юлійовича Вітте. Але міністр, будучи об'єктом безлічі палацових інтриг, побоювався за свою репутацію й тому відмовив у допомозі.
Дуже скоро "піраміда" КАДТ впала. З Мерінга зробили "цапа відбувайла". Він повністю розорився, від нього пішла дружина. Скінчив свої дні Михайло Федорович у Парижі серед біржових маклерів найнижчого штибу. Решта учасників подій відбулася тільки легким переляком, а тіньові режисери розіграної драми навіть залишилися у виграші.
Льву Бродському дісталися готель і театр; Марголіну, крім деяких дохідних будинків, - Київський приватний комерційний банк і Київське кредитне товариство, які він очолив. Шлейфер та інші архітектори були виведені з-під удару: місто ще потребувало їхніх творінь.
В історії КАДТ хотілося б виділити ще два моменти. По-перше, всі будови, розпочаті домобудівним товариством, було завершено. По-друге, у період кризи жоден київський банк не збанкрутував. Це видається неймовірним у наш час. Хоча, мабуть, пояснення дуже просте: тоді місто піклувалося про свою репутацію.