Рівно два роки тому на Майдані відбулися найтрагічніші події Революції Гідності.
З 18 до 21 лютого 2014 року центр Києва перетворився на арену кривавого протистояння протестувальників і влади. Вже 22 лютого Верховна Рада України відсторонила президента В.Януковича від виконання обов'язків. Апогеєм протистояння стало 20 лютого, коли десятки майданівців були розстріляні силовиками.
Відзначення тих історичних подій майже збіглося з призначенням відомого музейника Ігоря Пошивайла директором "Меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні - Музею Революції гідності". Голова Громадського об'єднання "Музей Майдану", заступник генерального директора Музею Івана Гончара, який упродовж більш як двох років був одним з фундаторів Ініціативи "Музей Майдану/Музей Свободи", розповів DT.UA про виклики, завдання і плани новоствореного музейного закладу.
- Передусім хотілося б розпочати нашу розмову не з експозиції, бо це лише частина майбутнього Музею Майдану - умовно називатимемо його надалі саме так. Тобто сучасна експозиція новостворюваного музею дуже важлива, але вона має бути не в пострадянській традиції. Бо для більшості наших сучасників музей - це інституція, яка "консервує" історію і зберігає культурні надбання у запорошених пилом скринях.
- Ви, мабуть, вирішили йти іншим шляхом?
- Саме так. Про лише консервацію подій, що змінили народ і країну, не йдеться. Адже наша найближча мета - сприяти осмисленню нещодавнього минулого з тим, аби у перспективі змінити на краще сьогодення і вибудовувати майбутнє, за яке поклали життя стільки світлих голів. Ідея створення музею зародилася на Майдані ще в грудні 2013 року.
Моя знайома, американка Лінда Норріс, котра неодноразово приїздила до України і працювала тут над кількома музейними проектами, після розгону студентів силовиками написала у своєму блозі "Некаталагізований Музей" пост "Якби я керувала музеєм у Києві прямо зараз". Це було 1 грудня. У тій миттєвій реакції на наші події - конкретний алгоритм дій, логічний для типового західного музею і проблемний для пострадянського. Особливо в ситуації соціальних заворушень, коли в екстремальних умовах випробовується соціальна відповідальність культурних закладів…
- І яка була у такій непростій ситуації реакція фахової спільноти?
- Для мене самого то було своєрідне одкровення, адже одна річ відчувати душею, а інша - рефлексувати як співробітник державного закладу, що фінансується владою, проти якої повстав народ - тобто реальні або потенційні музейні відвідувачі. Саме тоді й актуалізувалося внутрішнє запитання: а як реагувати музею на події, що розгортаються довкола? Зайняти традиційну позицію нейтралітету, вичікувати, сподіватися на вказівку згори чи діяти, ставати лідером? І справді, силовики жорстоко розправилися з мирно протестуючими студентами, дітьми, жінками, а офіційної реакції більшості культурних закладів - жодної! Музей Івана Гончара, здається, одним з перших серед музеїв засудив злочинні дії влади своєю заявою. Згодом інші музеї і фахові спільноти почали приєднуватися. Саме в таких критичних ситуаціях наші культурні інституції випробовувалися на відданість своїй апріорній місії - служити суспільству.
- Отже, мова про громадянську позицію і індивідуума, і колективу в час "Х". Можна впасти в анабіоз, навіть шукати якісь виправдання діям влади. А хтось і "ховав голову в пісок"?
- Від анабіозу й дилем усе ж таки є запобіжник - місія музею. Нею обґрунтовується існування музею і визначаються пріоритети його діяльності. Це - своєрідне світло в кінці тунелю, яке не дає музею зійти на манівці. Але в екстремальних умовах питання стає дедалі більше "руба": наші, українські, музеї все ще за інерцією служать ідеології, владі, яка їх фінансує, чи все ж таки суспільству? І одна річ теоретизування, інша - практика. Цікаво було спостерігати: то був тест наших культурних закладів на соціальну зрілість і відповідальність. У середині грудня ці спостереження якось експромтно й емоційно сформували статтю на "Історичній правді" під назвою "Музеї України і Євромайдан - учимося бути з народом". Вона викликала певний резонанс у музейних колах і, по суті, стала своєрідним поштовхом до нашого об'єднання, самоорганізації, зрештою, системних дій як ініціативи зі створення музею Майдану. У першій половині січня 2014 року сформувався невеличкий волонтерський кістяк: "Самооборона Майдану" (Василь Рожко і Тимур Бобровський), Громадська організація "Агенція культурних стратегій" (Микола Скиба), Музей Івана Гончара (який представляв я), пізніше долучилися Національний музей мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків (Катерина Чуєва), Музей історії міста Києва (Катерина Романова). Почали брейнстормити: а що ж ми можемо зробити доброго як фахівці-музейники у цьому вируючому довкіллі? Хіба що документувати й музеєфікувати героїзм сьогодення. Адже на наших очах розгорталися нечувані раніше події (порівнюючи з Революцією на граніті, Помаранчевою революцією і навіть зі здобуттям незалежності 1991 року): вибухи активності суспільства, волонтерського руху, єдності, солідарності, небайдужості, самоорганізації на барикадах, відважності й готовності на самопожертву…
Так ми збагнули, що це - наша карма і громадянський обов'язок. Пізніше, на Грушевського, вправно кидати "коктейлі Молотова" було кому, а от фіксувати ті численні вибухи надзвичайної пасіонарності не було. Тому спочатку ми закликали всіх учасників і свідків подій подбати про збереження для нащадків усіх матеріальних і нематеріальних свідчень, проводячи просвітницьку польову роботу як на барикадах, так і в медіапросторі, переконуючи, що до таких може належати практично кожен предмет, що опинився в епіцентрі подій, кожне явище, що народилося в боротьбі громадян за свої права, кожна емоція - і радість, і біль. А потім самотужки або із залученням інших волонтерів узялися до роботи: документували події, записували усні історії, збирали артефакти: твори протестного мистецтва, елементи барикад, предмети самозахисту й особисті речі протестувальників. Пізніше, після масових розстрілів, почали думати і про меморіалізацію, в тому числі й нерухомих пам'яток: місць загибелі Героїв Небесної Сотні, прострелених фасадів, лайтбоксів, дерев, стовпів… Навіть підготували пам'яткоохоронну документацію, щоб усе те зберегти.
- Зберегти для комплексного сприйняття, для майбутніх поколінь. Тут важлива формула (ви писали про це у своїй статті на "ІП"), на якій ґрунтуються програми музеїв країн Заходу, - музей, котрий про народ, для народу і з народом.
- Так, ми вже тоді розуміли, що неодмінно треба створювати музей новітнього типу, музей, важливий і актуальний для багатьох поколінь, і не лише в Україні. Але один з найбільших викликів - це відсутність традиції інклюзивного збереження пам'яті, відсутність методології і практики, достатнього досвіду зі створення музеїв сучасних подій, коли суб'єкти історії перетворюються на об'єкти майбутніх експозицій.
- Практично завжди ми позиціонуємо музеї як спомин про минуле. Але важливо, пам'ятаючи про минуле, думати і про сьогодення, і про майбутнє. Такі музеї ми разом з вами бачили у Польщі. Серед них - Музей Варшавського повстання і Європейський Центр Солідарності в Гданську. Нас, українських музейників, архівістів і журналістів у Варшаві вразили давні телефони на початку експозиції. Можна підняти слухавку і почути голос учасників повстання 1944 року, навіть тих, кого вже немає з нами. В українських музеях ми здебільшого не маємо відчуття єднання не те що з майбутнім, а й із сучасністю - сухі блоки експозицій, похмурі зали, непривітні наглядачі в кутках. Яка, на вашу думку, роль сучасних технологій, нового світобачення в музейній сфері?
- Нещодавно в навчальному турі ми знову відвідали низку новітніх музеїв Польщі. Їх поява в часи "музейного буму" початку ХХІ століття зумовлена передусім спробами поляків віднайти власну ідентичність у добу стрімкого краху національних міфів. Дивно, але в Польщі донедавна не існувало національного історичного музею. Наразі він створюється і представлятиме історію не традиційно - тобто лінійно, як ви зауважили, а навпаки - багатоплощинно, полісюжетно, різновекторно, з можливістю самодостатніх мандрівок між епохами, подіями, рефлексіями, уявленнями, що допомагатиме зробити музей не нудним, засушеним, а цікавим і динамічним. Адже коли приходиш на традиційну "лінійну" експозицію - втомлюєшся. Статистика подій, перелік фактів не дають цілісного уявлення про те, що насправді відбувалося, не дають розуміння причин і наслідків, осягнення сутності історичного процесу та його впливу на сьогодення.
- Дуже важливо просувати мультимедійні проекти, використовувати надбання сучасної техніки, те, що ми побачили в Польщі у кількох дуже несхожих музеях…
- У Польщі ми спостерігали здебільшого баланс традиційних і новаторських підходів до створення сучасних експозицій. В Україні такого досвіду замало. Поляки пройшли шлях перенасиченої мультимедійності, обтяженої наративності і знайшли свого роду золоту середину. Музей історії євреїв Польщі, який проектувався понад десятиліття тому, коли музейні тренди й соціальний попит були інакшими, як на мене, є прикладом перевантаження мультимедійністю та інтерактивністю. Дослідження показали, що відвідувач не в змозі сприйняти таку ідеальну й прогресивну з фахового погляду виставку на всі сто відсотків. На сьогодні такий підхід нефективний і марнотратний…
І тут ми знову повертаємося до предметів, але не зациклюємося на них, бо робимо наші виставки не предмето-, а концептоцентричними. В експозиції може бути один предмет, навколо якого розгортається певна історія, нарація, висвітлюються ідеї, які він уособлює чи генерує. У наративному музеї у фокусі - оповідь, персональна історія, яку можна розповідати за допомогою світлин, зображень, текстів. Здається, варто поєднати віртуальні речі, персональні історії та автентичні об'єкти. Про роль автентичності в музеях яскраве уявлення дає, зокрема, Музей Арнольда Шварценеггера в австрійському селищі Таль. У будинку, де народився майбутній актор і губернатор Каліфорнії, кілька його речей - ліжко, штанга, стіл. І в забуте богом село їдуть з усього світу, бо там присутня автентичність, якої не замінить цифровий віртуальний простір.
Тож із самого початку ми полювали за цікавими, унікальними речами, пізніше намагалися зберегти предмети, які або згоріли б, або їх вивезли б на сміттєзвалища. Були різні етапи збирання, що залежали від перебігу подій революції. Щити, шоломи, кийки, "коктейлі Молотова", "бімби", катапульти і навіть пневмогармати вже наприкінці силового протистояння люди передавали до музею досить легко і з розумінням. Спочатку ж мене, заангажованого традиційною культурою музейника, найбільше цікавили прояви креативності й винахідливості, самобутні твори протестного мистецтва… Назагал, наша збірка налічує понад дві тисячі експонатів і складається з різних груп предметів, які поповнюються донині: від барикадного хенд-мейду до унікальних артефактів. Це щити, шоломи, кийки, біти, прапори, банери, плакати, малюнки, шини, бочки металеві, пічки, каністри, вогнегасники металеві, бруківка, "коктейлі Молотова", "рогатка"-катапульта, колючий дріт, інструменти, гільзи, поплавлені плафони світильників, носилки, зошити реєстраційні з госпіталю, щоденники, польові кухлі, протигази, предмети захисних обладунків, бронежилети, фотографії, предмети одягу, особисті речі протестувальників, напівзгорілі військові тенти, металеві конструкції та інсталяції.
- Це і графіті, і стріт-арт, і виставки художників-нонконформістів?
- Так, і суто художні речі, як-от різдвяна шопка від гурту львівських митців, і плакати й малюнки. Не кажу вже про артефакти з "йолки". Адже то був гігантський відкритий арт-простір, де виявляли не лише свої політичні погляди, уподобання, емоції, а й мистецькі смаки - і професіонали, й аматори. То був демократичний і динамічний простір творчості, чи не найпотужніша зброя протестувальників. Або візьмімо серію десятиметрових полотнищ, напнутих на опорах від згорілого військового намету поблизу головної сцени. Молодий художник Володимир Свачій зі Львова за сприяння спонсора привіз це англійське полотно разом із французькими акриловими фарбами в епіцентр протестів як арт-терапію. Він запрошував усіх охочих висловлювати фарбами свої відчуття подій навколо, свої емоції, сподівання, пропонував людям очищуватися від болю й гніву. За кілька днів понад сотня людей замальовувала полотно. І так кілька разів. Нам вдалося все це зберегти, тож маємо серію з семи полотен, малюнки на яких є своєрідним народним літописом подій на Майдані. Відразу після розстрілів 20 лютого Володимир поїхав малювати в Донецьк і Луганськ. Тож візії майбутньої України зафіксовано і в Донбасі, до окупації. А рік по тому, коли в Музеї Івана Гончара ми влаштували виставку "Творчість свободи: (Р)еволюційна культура Майдану", з'явилося ще два полотна: мальоване на відкритті, а також дітьми-переселенцями під час першого в Україні сліповеру - нічної освітньої програми. Це вже стало традицією - своєрідне фіксування історії в художніх образах. Плануємо малювати полотно і цього року, в Українському домі, на наших заходах із вшанування Дня Героїв Небесної Сотні.
Серед раритетів колекції відзначу ще прострелений лайтбокс, 40-тонну металеву конструкцію "йолки" з понад 500 прапорами, постерами й артефактами з неї, двометрову копію "йолки" зі студії Громадського телебачення, пневмогармату, розтрощений "беркутівцями" автомобіль автомайданівця, скульптурну плиту з каїрського мармуру "Нова Україна" вуличного митця Роті з Франції, "коктейлі Молотова" з електричних лампочок, начинених перцем і запалювальною сумішшю, прострелені шоломи Героїв Небесної Сотні. А нещодавно збірка поповнилася велосипедом із сонячною батареєю француза Гійома Аламі, котрий об'їхав на цій великій складній конструкції увесь світ і зупинився на Майдані. Цей унікальний велосипед стояв кілька місяців на основній сцені Майдану взимку 2014 року.
- Чи усвідомлюють цінність цієї колекції для майбутніх поколінь наші співгромадяни?
- На жаль, поки що ні. Нещодавно я спілкувався з групою журналістів Радіо Свобода, які представляли українську, російську й білоруську редакції. Перед тим вони були на Майдані, провели там бліц-опитування, чи потрібен Музей Революції Гідності? За їхніми словами, більшість людей відповіли, що не потрібен. Важлива меморіальна частина, а музей - іще не на часі. Для мене це прояв прогнозованої недовіри нашого суспільства і сприйняття ним музеїв як консервативних, ідеологічних і, зрештою, нецікавих закладів. Це наслідок негативного досвіду, враження від анахронізмів у багатьох музеях.
Для мене ж колекція має значну історичну, мистецьку, соціальну, культурологічну цінність, яку вбачаю передусім в особливостях її формування як акту громадянської довіри й залучення, спільного творення цінностей, відповідальності за майбутнє. Кожен із цих предметів зберігає пам'ять і живу історію, містить багатошарову інформацію про події, смисли, концепти.
- І наші співгромадяни навіть не уявляють, як це можна інтерпретувати, осучаснити, бо ж музей здебільшого асоціюється, як уже йшлося, з якоюсь усталеною схемою…
- До кінця, напевно, не уявляють. Та і як це можна уявити? Краще один раз побачити. Тож наша об'єднана ініціатива "Музей Майдану / Музей Свободи" від початку своєї діяльності, зокрема виставкової, намагалася організувати цікаві проекти, апробувати елементи майбутніх експозицій. Ми експериментували, консультувалися. За ці два роки провели знакові виставки в Національному художньому музеї, Музеї Івана Гончара, Палаці Талейрана в Парижі (за сприяння МЗС України). Нещодавно виставка з багатьох наших експонатів під назвою "Майдан: від незалежності до свободи" проходила в Музеї історії міста Києва. Ми намагаємося апробувати концептуальні складові майбутнього музею за будь-якої нагоди - хай то буде якась виставка, освітній захід, наукова конференція чи круглий стіл.
11 лютого 2015 року президент України видав указ про вшанування подвигу учасників Революції Гідності та увічнення пам'яті Героїв Небесної Сотні. Минув майже рік - і жодної реакції… Лише 18 листопада 2015 року з'явилося розпорядження Кабміну про створення державного закладу "Меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні - Музей Революції Гідності". Мене призначили його директором до організації відкритого конкурсу на цю посаду. А створення музею доручили Українському інституту національної пам'яті. Бо саме УІНП є практично єдиною державною інституцією, яка постійно опікувалася створенням Музею Майдану і допомагала нашій ініціативі. Отже, можемо констатувати своєрідну інституалізацію громадянської ініціативи у національний заклад як результат плідної співпраці.
- І все ж таки в мене склалося враження, що до кінця 2015 року створення бази для майбутнього Музею Майдану - це надбання практично виключно волонтерського руху?
- Так, це правда. Але це громадське надбання зможе розвиватися, стати по-справжньому вагомим і широко доступним лише за активної неформальної участі у проекті держави, за наявності конструктивної політичної волі. Перший символічний крок назустріч зроблено, але ж попереду ой яка довга дорога. Хотілося б, щоб не манівцями… Адже дієвих механізмів та інструментарію поки що, на жаль, не закладено. Держава передбачає бюджетні кошти на створення музею, але жодної дії чи слова стосовно приміщення, бодай тимчасового, донині не бачимо і не чуємо. Без цього неможливо не лише прихистити збірку і розмістити штат, а й створювати платформу довіри й партнерства для залучення до проекту суспільства, закордонних партнерів, інвесторів…
- А також розпочати реставрацію, часткову консервацію артефактів, бо вони зберігаються в неналежних умовах.
- Так, це нагальна проблема, бо попри все маємо зберегти унікальну збірку автентичних артефактів з Майдану. А для цього потрібні системні заходи з їх очищення, стабілізації, консервації та реставрації. Тільки так можемо забезпечити широкий доступ до них суспільства, створити умови для їх подальшого наукового вивчення й осмислення, для переоцінки подій, вибудовування демократичних дискурсів і наративів свободи, експонування як в Україні, так і за кордоном.
- Пам'ятаю, іще в радянські часи, у 1970–1980-х, починали кілька разів будувати, здається, виставковий центр, але постійно руйнували майже побудоване і знову починали. Яка нині ситуація на цій ділянці, зовсім поряд із колишнім Жовтневим палацом, де відбувалися трагічні події рівно два роки тому?
- Так, щодо цієї ділянки останніми роками відбуваються суди-пересуди, її продають, перепродують після змін у владних кабінетах. Колись там будували галерею для Національного художнього музею, хотіли розмістити Музей історії міста Києва після вигнання його з палацу.
Будівлю новітнього музею ми бачимо як частину історичного та меморіального простору Революції Гідності. Її архітектура має презентувати поняття свободи і колективної дії. Єдиним місцем, що відповідає таким вимогам, містобудівній логіці та історичній зумовленості, є земельна ділянка на Алеї Героїв Небесної Сотні, 3. Її раніше відводили під музейну будівлю, але після розстрілів протестувальників вона де-факто набула свого єдино історично визначеного і суспільно схваленого призначення.
Варіанти розміщення Меморіального комплексу та музею вироблено й апробовано на експертних зустрічах, публічних обговореннях, зокрема під час міжнародного конкурсу "Територія Гідності". Тому в довгостроковій перспективі бачимо нову будівлю музею або культурного кластеру саме на Алеї Героїв Небесної Сотні, 3. А в короткостроковій - могли б адаптувати приміщення Українського дому або Федерації профспілок України на Хрещатику. Ну а як тимчасовий варіант для розміщення адміністрації музею та фондової збірки, для створення змінної експозиції можна було б адаптувати частину Українського дому.
Зустрічей щодо цього відбулося чимало, на різних рівнях, але відчувається, що з такими ласими шматками столичної землі чиновникам розпрощатися непросто. Але ж не може постати адміністративно-офісна будівля з паркінгами на землі, освяченій кров'ю Героїв. Тому, переконаний, це питання часу…
Нині немає в Україні такого сучасного центру, який продукував би нові смисли, був майданчиком для діалогу, переосмислення, примирення, консолідації українського суспільства. Не хотілося б, щоб Музей Майдану був або політичним проектом, або зібранням наративів лише однієї сторони. Він не має бути тріумфальним, хоча й говорять, що Майдан - це установчий міф України. Можливо, так і є, але Музей повинен бути багаторівневим, інклюзивним, представляти різні точки зору на події Революції Гідності, бути платформою для діалогу, порозуміння, своєрідним центром громадянських ініціатив. А для цього потрібен новий, сучасний простір.
- Але чиновники цього не розуміють?
- На жаль, більшість вважає, що Меморіал і Музей Революції Гідності як своєрідна "стіна плачу" на такій перспективній земельній ділянці будуть неактуальними і нецікавими для майбутніх поколінь і розвитку міста. Чиновництво не розуміє або не хоче розуміти інвестиційної привабливості, перспективності та соціального капіталу цього проекту. Адже даний "об'єкт" вирішить проблеми меморіалізації донині стихійних місць, створить унікальний громадський простір, збільшить туристичну відвідуваність і Києва, і України. Майдан - це та платформа кристалізації української ідентичності, яка дасть можливість іноземцям зрозуміти, хто ж ми такі насправді. Музей допоможе вирішити чимало спірних питань історії, зокрема польсько-українських і російсько-українських відносин. Саме вибух соціальної активності та громадянської зрілості на Майдані допоміг багатьом іноземцям, для яких українці взагалі були "білою плямою", зрозуміти нас краще. Музей має бути таким, щоб вони, відвідавши його, вийшли з нього з думкою: "Так, це - українська історія, українська ідентичність, українські проблеми й цінності… Але вони важливі й для нас". Тільки так досягнемо мети і місії цього закладу.
Для нас пріоритет цього року - вибороти місце для розміщення Музею і співробітників, створити тимчасову експозицію і запустити культурні, освітні й дослідницькі програми. Бачимо його інтелектуальним і креативним хабом, центром усіх видів ініціатив, пов'язаних з інклюзивним осмисленням минулого і консолідованим творенням майбутнього.