"Первый выстрел всегда еле слышен и сух,
А затем канонада - спасения нет…"
Валерий Стратонов
Рік тому виповнилося 100 років від часу двох революцій, які поклали край Російській імперії.
ХХ століття вмістило в себе багато чого: дві криваві світові війни з інтервалом у двадцять років, вихід людини в космічний простір і досягнення іншого космічного тіла, винаходження ядерної зброї та застосування її на живих людях, створення і небувалий розвиток транспортних засобів - літака, автомобіля, швидкісного поїзда, відкриття нових засобів зв'язку - радіо, телебачення, інтернету...
Невпізнанно змінилася політична карта світу: розпалися і пішли в небуття імперії, не пережили ХХ століття народжені між світовими війнами тоталітарні держави, з'явилися міжнародні організації (ООН, МВФ, ЄС та ін.), які регламентують політику та економіку десятків нових держав, що народилися в цьому столітті на різних континентах. Виявилася неспроможною ідея побудови комуністичного суспільства.
Розпад імперій, що розпочався в перші десятиріччя ХХ століття, як правило, був результатом війн і воєнних конфліктів. Першою значною подією в ланцюгу цих потрясінь була загибель
1912 року багатовікової Китайської імперії, що не пережила двох війн - війну 1904-1905 рр. у Маньчжурії, в якій два хижаки, Росія і Японія, сперечалися за право володіти територіями Китаю і Кореї, а трохи раніше - й інтервенцію 1900-го, коли війська Росії, Франції, Англії, Японії, Австро-Угорщини та Німеччини штурмом узяли Пекін, а потім іще рік утихомирювали повстання "боксерів" (іхетуанів).
Як відомо, парад розпаду імперій у Першу світову війну відкрила Росія в лютому 1917 р., наступного року не забарилася загибель Німецької та Австро-Угорської імперій. Не пережила Першої світової й Османська імперія, яка впала 1922 року.
Зазначимо в дужках, що Друга світова війна дала поштовх до остаточного руйнування вже колоніальних імперій - із втратою Індії випустила дух Британська імперія, над якою, за гордовитою заявою англійців, "ніколи не заходило сонце", настільки вона була великою. Зникли - мирним способом або в жорстокій боротьбі - колоніальні володіння Франції, Іспанії та Португалії. Перетворилися на невеликі затишні й успішні європейські держави колишні колоніальні "монстри" - Італія, Бельгія, Нідерланди. І зовсім уже недавно злетіли зі своїх тронів монархи Афганістану (1973) й Ірану (1979). Словом, ХХ століття кроїло й перешивало, доточувало і перелицьовувало політичну "сукню" людства...
У вогні Першої світової війни (1914-1918) із залишків зруйнованих імперій народилися нові країни - одні з них відновили існуючу раніше державність, як Польща і Чехія, інші шукали нових способів об'єднання, як Сербія, Хорватія і Словенія, треті насолоджувалися вперше здобутою незалежністю - Фінляндія, Естонія, Латвія та Литва.
На жаль, у цьому списку немає України. Будучи таким самим осколком імперії, як Фінляндія і Польща, проголосивши
25 січня 1918 року незалежність країни, українська влада в особі Центральної Ради не зуміла її втримати і захистити.
Справді, фінські національні сили під час короткої, але запеклої громадянської війни здолали 1918 року загони Червоної гвардії, попри те що їх підтримував розпропагований більшовиками російський 42-й армійський корпус з його спорядженням та озброєнням. Польщі 1920 року вдалося відбитися від армій Тухачевського і Будьонного, які йшли на Захід під гаслами "Дайош Варшаву! Дайош Берлін! Дайош світову революцію!". Навіть Туреччина, втративши свої величезні імперські території у Північній Африці, на Близькому Сході, Аравійському півострові та Закавказзі, зуміла зберегти ядро держави у воєнних операціях з Англією, Францією, Грецією, Болгарією та Росією.
Що ж завадило Україні стати в один ряд із переможцями? Причин було чимало... Одна з них - відсутність харизматичного лідера з беззаперечним авторитетом, який мав би не тільки політичні, а й військові здібності. У Фінляндії це професійний військовий російської армії генерал Карл Густав Маннергейм, який понад три роки воював із німцями й австрійцями. У Польщі - Юзеф Пілсудський, творець і командир Польських легіонів. У Туреччині - генерал Мустафа Кемаль-паша, який став для країни Ататюрком - "батьком турків". Що ми бачимо в Україні? Михайло Грушевський, голова Центральної Ради, - історик, прем'єр-міністр Володимир Винниченко - популярний письменник, головний отаман війська УНР Симон Петлюра - журналіст. Понад те, усі троє не тільки гуманітарії, а й соціалісти за політичними поглядами, як і більшість Центральної Ради. Один з провідних діячів Ради якось публічно заявив: "Якщо Україна не буде соціалістичною, нам не потрібно ніякої!" Утім, Петлюра вже в 1919 році був, швидше, націонал-демократом...
Маннергейм і Кемаль-паша, природно, жодного зв'язку із соціалістами не мали, армійська служба і походження їх від цього вберегли. Пілсудський входив свого часу до Польської соціалістичної партії, але це не визначило його подальшої долі. І він "зійшов з поїзда "соціалізм" на станції "незалежність". Ясніше не скажеш... Що ж до українських лідерів, то як соціалісти вони вважали (цілком у руслі їхньої доктрини), що Україні сильна армія не потрібна, солдатів потрібно демобілізувати, а підтримувати порядок досить і народної міліції. Тим паче що загрози ніякої не передбачається: Німеччині й Австро-Угорщині не до війни з Україною, а в Петрограді до влади прийшли соціал-демократи й есери. Увесь 1917 рік минув у сподіванні на Установчі збори, які вирішать подальшу долю України, - бути їй повністю й остаточно незалежною чи залишатися у федеративних відносинах із Росією. Була ще одна причина, яка, мабуть, і стала вирішальною. Населення країни не було однорідним і одностайним у тому, що стосувалося незалежної і суверенної України.
Фінляндія, перебуваючи в складі Російської імперії на правах особистої унії - російський монарх одночасно носив титул Великого князя Фінляндського - мала широку автономію, свою систему фінансів і валюту, адміністрацію та поліцію, навіть власний Сейм (парламент) і систему освіти. Природно, що всі ці атрибути влади виконували свої функції фінською і шведською мовами (шведи були національною меншиною, що зберегла позиції в усіх сферах життя). Театри, музеї, видавництва й газети також не були "націоналізовані" Росією. Держава, по суті, виявилася готовою до незалежності: залишалося тільки поміняти верховну владу.
Поляки, втративши після поділів Речі Посполитої наприкінці XVIII століття свою державність, тричі піднімалися на збройну боротьбу за свою незалежність від Росії, вносячи у цей рух всю віру, пристрасть і силу національного характеру. Їхня свята віра в те, що "Польска з мартвих станє", не залишала їх у найтрагічніші хвилини існування.
В Україні не було багаторічних традицій державності. Історія показує, що коли й виникали такі короткі періоди, то однаково правителі мали спиратися на допомогу й сприяння якогось могутнього сусіда. А ця допомога й сприяння, на жаль, як правило, не були безкорисливими.
Понад два століття перебування України в складі імперії Романових дали свої плоди. Достатньо згадати укази Петра I про заборону друкарства в Києво-Печерській лаврі й Києво-Могилянській академії, Валуєвський циркуляр 1863 р. та Емський указ 1876-го Олександра II про регламентацію видання книжок українською мовою, заборона харківському підприємцеві Алчевському поставити в себе в садибі погруддя Шевченка, телеграму міністра внутрішніх справ В'ячеслава Плеве міському голові Полтави про заборону виступів українською мовою на святах із приводу відкриття пам'ятника Котляревському в 1903 році.
Один із сучасників згадував, як 1917 року до Києва прибув полк січових стрільців на підтримку Центральної Ради. Полк складався з українців-галичан, у минулому військовополонених солдатів австро-угорської армії. Готуючись до зустрічі зі столицею "неньки-україни", вони були вражені, бо потрапили в російське місто! Жителі - від візників і швейцарів готелів до чиновників і продавців магазинів - поголовно розмовляли російською мовою!
Відсутність у влади чітких політичної та економічної програм, брак авторитетності республіканських установ та її лідерів (і майже повна відсутність чиновників, готових працювати на українську ідею), наявність численних партій і партійних угруповань, їхня боротьба між собою, відсутність єдиного розуміння цілей і завдань, що стояли перед країною, - усе це призвело до того, що ідеї незалежності та суверенітету України виявилися незрозумілими і навіть далекими для більшості жителів великих промислових міст Центру, Сходу і Півдня України, де значну частину становило російське та русифіковане населення.
…Про будинок на вулиці Чернишевській, 14, згадується в кожному путівнику по Харкову. Це невелика споруда зі скромним чотириколонним портиком - один з рідкісних зразків міських садиб Лівобережної України початку ХIХ століття. Нині в ньому Харківська філія Національного науково-дослідного реставраційного центру.
Якщо ж комусь спаде на думку "реставрувати" не архітектуру, а історію Харкова, то сподіваємося, що ця будівля буде відзначена як місце, де 100 років тому пролунали перші постріли в історії щойно народженої Української Народної Республіки, і пролилася перша кров її захисників.
Це сталося в ніч із 22 на 23 грудня 1917 року (усі дати за новим стилем). Тоді будівля виходила на не існуючу нині Мироносицьку площу.
Що передувало цим пострілам, навіщо й кому вони були потрібні?
У цей час уже стався розкол на Першому Всеукраїнському з'їзді Рад у Києві, де 124 делегати-більшовики, не одержавши очікуваної підтримки та покинувши столицю, приїхали до Харкова і почали закликати своїх однодумців з Донбасу і Катеринослава до відкриття нового з'їзду - на противагу київському.
Навряд чи можна вважати простим збігом, що в цей самий час Раднарком на чолі з Леніним у Петрограді призначив Володимира Антонова-Овсієнка "головнокомандувачем військ для боротьби з контрреволюцією на Півдні Росії" і навіть рекомендував йому відмовитися від частини свого прізвища. Ці війська вже "відзначилися" в Тулі й Бєлгороді, де допомогли місцевим більшовикам прийти до влади.
У Харкові в грудні 1917 р. існувало не двовладдя, а, швидше, "багатовладдя". По-перше, ще в жовтні було створено військово-революційний комітет, куди ввійшли двоє лівих есерів, один меншовик, двоє українських есерів, двоє українських соціал-демократів і двоє більшовиків - Артем (Федір Сергєєв) і Мойсей Рухимович. Крім того, існував політичний орган Центральної Ради - Слобожанська українська рада на чолі з губернським комісаром Харківщини Сергієм Тимошенком, людиною, треба сказати, суто мирної професії - архітектором, який побудував у місті чимало будівель. У місті ще діяли міська управа і виконком Рад Донецького та Криворізького басейнів, що повністю складався з більшовиків.
У Харкові проходили наради й конференції, кипіли мітинги прибічників різних партій та організацій, де вихлюпувалися пристрасті й емоції. Але все відбувалося в рамках "парламентської демократії", хоча зброї та військ на території було більш ніж достатньо.
21 грудня 1917 р. на Південний вокзал з півночі разом із бронепоїздом прибули військові ешелони. Це були Північний летючий загін Р.Сіверса, зведений загін балтійських моряків М.Ховріна, московський загін Червоної гвардії П.Єгорова, московський зведений загін революційних солдатів Ю.Сабліна. Міській владі було сказано, що загони вирушають на Дон на боротьбу з Каледіним. (Додамо кілька слів про долі командирів цих загонів: Рудольф Сіверс помер у грудні 1918 р. від ран, Павло Єгоров, Юрій Саблін і Володимир Антонов-Овсієнко не пережили періоду сталінських репресій, а Микола Ховрін, моряк з лінкора "Павел I", уцілів і досить відверто розповів у мемуарах "Балтийцы идут на штурм", як його загін установлював радянську владу в Харкові.)
По-перше, моряки разом із червоногвардійцями зняли з платформ і поставили на Холодній горі гармати, націливши їх на центр міста. По-друге, більшовицькі патрулі взяли під свій контроль пошту, телеграфно-телефонну станцію, управління Південних залізниць. По-третє, вони відвідали командира 29-го бронедивізіона, розташованого на вулиці Чернишевській (названа на честь купця Чернишова, а не революціонера і письменника Чернишевського), з вимогою віддати (!) їм усі 11 броньовиків для боротьби з Каледіним. Іншими словами, роззброїтися. Командир рішуче відмовився, оскільки підпорядковувався Центральній Раді.
О другій годині ночі, коли замасковані під санітарний обоз із червоними хрестами гармати і кулемети були доставлені на Мироносицьку площу, загони з ешелонів оточили квартал, де дислокувався дивізіон. Після раптового артилерійського та кулеметного обстрілу заскочені зненацька солдати склали зброю, а офіцери штабу дивізіону загинули, відстрілюючись до останнього патрона. Загинули також мешканці сусідніх будинків, у тому числі й сім'ї офіцерів дивізіону.
Зимовий ранок 23 грудня 1917 року харків'яни зустрічали вже з новою владою... У місті було спішно затверджено - виключно з більшовиків і лівих есерів - новий склад військово-революційного комітету. Українські полки, а також Перший революційний польський полк були розформовані. Незабаром рішенням з'їзду Рад як конкурента Центральній Раді в Києві було створено Радянський уряд України - Народний Секретаріат.
Роззброївши війська, "гості" добралися й до мирних жителів Харкова. У беззахисному місті переможці почали обшуки й реквізиції - операції, коли збройні люди можуть забрати в беззбройних усе, що їм заманеться, - "задля революції..."
Через день до Харкова прибув і сам головнокомандувач Володимир Антонов-Овсієнко. Оцінивши ситуацію, він наказав негайно повернути моряків до Петрограда. У своїх спогадах він пише: "Загін Ховріна майже повністю розклався на ґрунті реквізицій, обшуків та арештів. Він став абсолютно небоєздатним..." Напевно, за цю відвертість його чотиритомні "Записки о гражданской войне" з 1920-х років ніколи більше не перевидавалися! Один з розділів його мемуарів завершується словами: "Голодный север должен опираться на плодородный юг. Пора перестать играть в прятки… Нужно спешить. Нужно до прихода весны закрепиться хотя бы на левобережной Украине". (В автора, напевно, і в думках не було, наскільки його слова звучать актуально сьогодні!)
День 23 грудня 1917 року... Попереду буде ще багато днів, коли боротьба за Україну вимагатиме нових і нових жертв серед її захисників. Попереду будуть Крути, нещадний штурм Києва муравйовськими бандами, буде те, що історик Віктор Савченко назвав "Дванадцятьма війнами за Україну".
На будівлі, де був розміщений загиблий дивізіон, немає меморіальної дошки, а імена його захисників не відомі й сьогодні... Україні є що заново відкривати у своїй історії.