Зазвичай громадянське суспільство - це сукупність недержавних інститутів, сформованих на добровільних засадах самоврядування в межах конституції та законів, за посередництва яких індивіди вільно реалізовують свої основні права і свободи. Його становлення - історія боротьби за права окремої людини
Сьогодні громадянське суспільство - надбання розвиненої демократії країн "золотого мільярда", в яких влада для громадян стає інструментом організації суспільства на виконання завдань у руслі національних інтересів. Демократичне суспільство, як продукт історичного розвитку, єдино придатне для реалізації такої державної моделі, в якій добровільні громадські організації, створені на основі народної ініціативи, мають право знати і контролювати всі кроки влади. Загалом воля народу як джерела влади виявляється: а) в контролі за діяльністю всіх владних структур; за тим, як і в чиїх інтересах вони працюють; б) у праві подавати запити до органів влади й управління та отримувати вичерпні відповіді, що задовольняли б суспільство і кожного громадянина; в) у відкликанні демократично обраних представників влади, які не відповідають нормам служіння народові і свої приватні інтереси ставлять вище за державні; г) у добровільному виконанні функцій, які вимагають високих морально-етичних якостей (волонтерство, охорона довкілля, турбота про самотніх і немічних людей, опіка дітей-сиріт тощо).
Неурядові організації потребують також усталеного зворотного зв'язку з інститутами влади, юридичного забезпечення їх діяльності з боку держави. Влада має навчитися бачити їх не суперниками, а добровільними партнерами, гуманними і безкорисливими, чия енергія спрямована на виконання завдань, що постають перед країною. Сприймати їх як такі, що органічно вмонтовані в суспільство заради його облагородження і спільної з нею відповідальності за все, що відбувається в країні, за її міжнародний статус.
Громадянське суспільство народжується і стає реальністю одночасно з розвитком правової держави. Властиве тільки їй. Правова держава створює базу, зокрема й матеріальну, та умови для діяльності громадських організацій, є варіантом державної влади, при якій у всіх сферах життя верховенство належить правовому закону, що перед ним однаково відповідальні фізичні та юридичні особи. У ній панує порядок, визначений Ш.Л.Монтеск'є у праці "Дух законів" (1755 р.), коли жодна із влад (виконавча, законодавча, судова) не має переваги і наділена правом зупиняти неправомірне рішення будь-якої з них. Тим часом закон і правовий порядок володіють пріоритетом над державою, її політичними й соціально-економічними інститутами. Концепція правової держави є узагальненням гуманістичних традицій. Людина для неї - вища соціальна і політична цінність.Правова держава - альтернатива анархії, авторитаризмові, тоталітаризму. Та й виникла вона як реакція на абсолютну монархію, як протест проти нехтування законом, як цивілізаційний здобуток. Водночас - це конституційна держава, у якій панує закон. Її специфічна ознака - верховенство права перед законом в усіх сферах суспільного життя.А саме право виступає як міра свободи і справедливості, тестам якої підлягає кожен закон.
Уперше термін "правова держава" вжив у 1813 р. німецький вчений К.Т.Велькер. Філософську основу сучасної теорії правової держави у ХІХ ст. заклав Е.Кант. Для нього правовим є той закон, котрий не суперечить праву, яке - вище закону, а дії держави мають узгоджуватися з правом. Ці постулати він, очевидно, почерпнув у мислителів античності Аристотеля, Платона, Сократа, Солона, в чиєму уявленні правова держава - це конструкція узгодженої взаємодії держави і права, а влада закону - поєднання сили і права. Позиція римських юристів не була йому чужою. В образі Феміди з пов'язкою на очах, терезами і мечем у руці вони вбачали природне право людей на рівність.
Саме з тезою правової рівності людей прийшли в суспільство виборність органів влади, пов'язаність усіх законом; законодавче закріплення і реальне забезпечення основних прав людини, правовий механізм забезпечення її охорони та захисту; рівність перед законом; відповідальність особи перед державою, держави - перед особою. Тільки у правовій державі створюються передумови правопорядку, що фіксується в основному законі, який закріплює суспільний і державний устрій країни, функції державних органів, права та обов'язки громадян.
Водночас, правова держава життєздатна тому, що: а) органи державної влади й управління керуються у своїй роботі законом, а не розпорядженням бюрократичного апарату чи повелінням вождя-диктатора; б) широкі верстви населення демократично налаштовані (ваймарська демократія після 1918 р., привнесена переможцями й ігнорована німецьким загалом, переросла в нацизм); в) діє система невсипущого громадського контролю за владою в напрямі досягнення гармонії довіри між нею та народом. Коли у травні - червні 1968 р. президент Франції відчув, що щось зламалося в його стосунках із французами, 27 квітня 1969 р. він перевірив їхнє ставлення до себе референдумом із реформи органів внутрішнього самоврядування. Французи сказали "ні", і наступного дня де Голль подав у відставку.
Для України цікавим є досвід Німеччини, яка протягом одного століття зазнала двох великих катастроф. Прокляттям таврувала ваймарську демократію. Принижена версальським вироком 1919 р., ударилася в нацизм. І, врешті-решт, покаялася перед світом та власною історією, оцінила переваги демократії.
Уроки світових пожеж навчили німців сміливості категорично порвати з мілітаризмом та імперськими амбіціями минулого і звернутися до цивілізаційного й демократичного надбання світової спільноти, помножити те й інше на німецьку працьовитість, творчий прагматизм, організаційний талант, винахідницьке мистецтво і завзяття в досягненні поставленої мети.
Нинішня Німеччина - це впевнене в собі громадянське суспільство. Громадські об'єднання (до 500 тис.), у яких 16% громадян країни, що виступають партнерами влади у вирішенні важливих проблем і стали "третім двигуном" прогресу, поряд із державою та ринком. Вони охоплюють усі сфери людського співжиття - догляд самотніх людей похилого віку, інтеграцію іноземців, підтримку порядку на вулиці, боротьбу з екстремізмом тощо, виконують величезний обсяг роботи. Незаперечний факт: без такої багатопланової діяльності громадських активістів знадобилися б 3,2 млн. робочих місць і значне фінансове навантаження на державний бюджет.
За таких умов спостерігається процес "департизації" громадсько-політичного життя, що є новим явищем постіндустріального суспільства, наступним етапом розвитку його організаційних структур, вираженням високого рівня демократії, що значною мірою обумовлюється інформаційною революцією.
Скажімо, сьогодні молодь шукає відповіді на запитання, як її хвилюють, в Інтернеті, ЗМІ. Преса і телебачення - не тільки "четверта влада": як ніде у світі, вони є виразником громадських настроїв. А ось партії німці розцінюють як "годівниці для політиків". Усе більш відчужене і ставлення до церкви - як католицької, так і протестантської. Зате побожне - до довкілля. Інвестиції держави в екологію сягають 100 млрд євро на рік. В усьому відчувається любов німців до своєї вітчизни, прагнення зробити її показово-зразковою. Сповна заплативши за помилки минулого і пройшовши цивілізаційне очищення, вони вважають себе відповідальними за нього. Німецький досвід, з поправкою на українські реалії, вартий наслідування.
Ні Революція на граніті 1991 р., ні Помаранчева 2004-го не виконали головного завдання, яке стояло перед суспільством: злам і викидання на смітник історії старої системи мислення і дій. Суспільство не очистилося, зупинилося на півдорозі, а потім взагалі повернуло в нікуди, вибухнувши Революцією Гідності у 2013-2014 рр. Майдан реалізував право громадян на повстання проти антинародного режиму, що цілком відповідає Загальній декларації прав людини 1948 р. Три революції і два Майдани засвідчили: назрів час створення в Україні громадянського суспільства.
Шляхдо нього зазвичай визначається у двох формах прогресу: еволюції і революції. Для постіндустріальних країн характерна перша. Друга - для пострадянських, де тоталітарна зашореність суспільств зайшла дуже далеко, а збіг обставин (крах комунізму і розпад СРСР), породивши глибоку ейфорію від нібито досягнутого успіху, так затьмарив суспільну свідомість, що навіть українські дисиденти спокусилися думкою, буцім із отриманням незалежності все владнається само собою…
На жаль, процес іде уповільнено, складно. В Україні з її авторитарно-отаманськими традиціями - це непроста річ. Еліта, що формувалася (швидше - перефарбувалася!), після 1991 р., не стала модератором суспільства, заплуталася в атавізмах комунізму, олігархізмі, авторитаризмі, ще більше обросла лускою історично укоріненої корупції, розкололася на євразійців - адептів режиму Януковича - та європеїстів, усунутих від влади і її принад у 2010 р. Стихійний вибух Майдану в листопаді 2013 р. не висунув зі свого середовища нових лідерів, не створив керівного органу руху (ради, комітету тощо), не прийняв майданом як представником народу програм трансформації, європеїзації та демократизації всього суспільно-політичного ладу, не розпустив негайно Верховну Раду, не створив тимчасового уряду. Натомість у кабіну майданного локомотиву, що мчав без накресленого курсу й осмисленої мети (за винятком усунення Януковича від влади), стрибнула, підхопивши під себе владні крісла, вахтова зміна старої еліти.
І все ж із Революцією Гідності, під тиском знизу, став дути вітер змін.
"Прийшла пора, - як говорить східна мудрість, - ставити не стіни, а вітрила". Чому сприяла й російська агресія. З'явилися проліски самоорганізації громадянського суспільства: волонтерство, що взялося за постачання фронту на Донбасі; спонтанно сформовані добробати, які зупинили агресора; з відступами у стилі "форма змінюється, дух залишається" рушив процес декомунізації, очищення та оздоровлення. Прорізалися помітні обриси суспільного прозріння. Однак усе залежить від того, як швидко й масштабно стане здійснюватися системний контроль за владою, сферами її діяльності, розпочнеться звільнення суспільства від його найбільших ворогів - корупції, авторитаризму, популізму, закритості й неправомірності правосуддя, неефективності правлячої еліти з її підкилимними інтересами, бюрократизму державних структур і навіть української обивательської пози "моя хата скраю". Лише повний демонтаж пострадянської системи, виборність усіх цивільних посад згори донизу, ліквідація монополізму й диктату олігархату, утвердження середнього класу як основи ліберальної демократії, неупереджений аналіз помилок, прозора інформаційна політика, незалежні й чесні ЗМІ здатні забезпечити розбудову громадянського суспільства в Україні.
Її майбутнє, як і інших пострадянських країн, залежить від результату двобою між живучим спадком минулого і прогресом суспільної трансформації.
Три революції, які принесли більше розчарування, ніж надій, себе вичерпали. Настав час перманентної еволюції - час копіткої щоденної рафінації у справі побудови громадянського суспільства.