26 листопада 2016 р. президент України Петро Порошенко доручив Міністерству закордонних справ продовжувати роботу для визнання Голодомору геноцидом іноземними державами та міжнародними організаціями.
Чи можна сподіватися, що в листопаді 2018 р., у 85-ті роковини Голодомору, буде досягнуто прогресу в цій справі?
Петро Порошенко докладав зусиль, щоб уряд Ізраїлю визнав геноцидну природу Голодомору, але безрезультатно. У листопаді 2017 р. відбулися парламентські слухання в Палаті громад Великої Британії на тему Голодомору, але британський уряд, як і раніше, визнає геноцидом тільки Голокост і злочини в Руанді та місті Сребрениця (Боснія і Герцеговина). Зусилля посла України у Вашингтоні Валерія Чалого теж виявилися безрезультатними. Коментуючи невдачу, В.Чалий випромінював оптимізм: "Ми знову підемо в Конгрес США, щоб добитися правди та справедливості". Проте за кілька днів до цієї заяви речниця Державного департаменту Гізер Нойєрт сказала: "Ми згадуємо і вшановуємо мільйони українців, які померли від голоду на початку 1930-х років у результаті жорстокої політики радянської доби часів Сталіна. Варварське відбирання українських земель та врожаю призвело до Голодомору, або "смерті від голоду", що стало одним з найжахливіших діянь ХХ століття і перетворило житницю Європи на землю колосальних людських страждань".
Вчитуючись в ці сильні висловлювання, В.Чалий не зрозумів, що його сподівання на визнання американським урядом Голодомору геноцидом безпідставні. На відміну від часів Віктора Ющенка, тепер США не бояться псувати таким визнанням відносини з Росією, вони давно зіпсовані з інших причин. Проте американці, як видно з заяви речниці Держдепу, не розуміють природи Голодомору. Адже його причиною вони вважають "варварське відбирання українських земель та врожаю", тобто колективізацію сільського господарства і реквізиції зерна, а це - загальносоюзні явища. Російська історіографія якраз і стверджує, що в Україні у 1932-1933 рр. панував такий самий голод, як в інших регіонах, а не голодомор-геноцид.
Загальносоюзний голод
У Кремлі до грудня 1987 р. заперечували голод 1932-1933 рр. Те, що відбувалося, називали "тимчасовими продовольчими утрудненнями". Коли конгресово-президентська комісія США та її виконавчий директор Джеймс Мейс почали оприлюднювати результати своїх досліджень, російським політикам довелося визнати і голод початку 1930-х рр., і його жахливі демографічні наслідки. Щоправда, 14 лютого 2017 р. в Державній Думі РФ відбулися парламентські слухання, де озвучили нові оцінки втрат радянського населення в 1941-1945 рр. - не 26,6 млн осіб, як твердила утворена в 2009 р. Міжвідомча комісія з підрахунку втрат, а 41,979 млн. Ця пробна куля (вже розкритикована в західній історіографії) цілком очевидно спрямовується на те, щоб приховати лакуни в чисельності населення, спричинені голодом 1932-1933 рр. і репресіями 1937-1938 рр.
Пояснюючи причини "продовольчих утруднень", Йосип Сталін у 1933 р. заявив: "Не можна не підганяти країну, яка відстала на сто років і якій загрожує через її відсталість смертельна небезпека… Тому партія була змушена підхльостувати країну, щоб не згаяти часу, використати до дна передишку і встигнути створити в СРСР основи індустріалізації, які становлять базу його могутності". Теза про "підхльостування" й досі залишається в російській історіографії єдиним поясненням голоду 1932-1933 рр. Аякже! Гітлерівська Німеччина справді напала на СРСР, вождь за півтора десятиліття до нападу передбачив таку можливість і в грудні 1925 р. взяв курс на індустріалізацію країни…
Загальносоюзний голод в Україні
Кількість публікацій про український Голодомор уже обчислюється у світовому масштабі кількома десятками тисяч. Мабуть, найбільш поширеним міфом з тих, що наплодили на цій темі, є уявлення про те, що трагедія стала наслідком реквізиції зерна. Насправді колективізація сільського господарства, яка технічно полегшила хлібозаготівлі, і непомірні реквізиції зерна були передумовами, а не причинами Голодомору. В Україні теж мав місце той голод, який у російській історіографії називають загальносоюзним. Він став результатом конфіскації врожаїв 1931 і 1932 рр. і тривав майже весь 1932-й рік, за винятком двох останніх місяців. У листопаді і в грудні 1932 р. механізм майбутнього Голодомору відпрацьовували в деяких селах, занесених на "чорну дошку". Отже, датування Голодомору двома роками є досить умовним. На всій території України і Кубані він відбувався у 1933-му.
Загальносоюзний голод був викликаний соціально-економічними причинами, які не підпадають під визначення геноциду в Конвенції ООН від 9 грудня 1948 р., однак в Україні він мав особливість, яка засвідчувала намір Кремля перетворити хлібозаготівлі на зброю, спрямовану проти українського народу як національної спільноти. У цьому переконує порівняння хлібозаготівель в Україні і в чотирьох інших зернових регіонах (Центральна Чорноземна область, Північний Кавказ, Середня і Нижня Волга). У 1930 р. влада реквізувала в чотирьох регіонах 400 млн пуд. зерна, тоді як в Україні - 437 млн. Ні до революції, ні в роки непу Україна не давала стільки товарного зерна, скільки всі інші зернові регіони Європейської Росії, разом узяті. У 1931 р. з України взяли 415 млн пуд. зерна проти 439 млн в чотирьох регіонах. Реквізиції в таких обсягах ущент зруйнували продуктивні сили українського села. У 1932 р. влада заготовила в чотирьох регіонах 432 млн пуд. зерна, але з України їй вдалося вичавити тільки 263 млн пуд., включаючи продовольчий, насіннєвий і фуражний фонди, що забезпечували весняну посівну кампанію 1933 р. Загальносоюзний голод на території України в 1932 р. виявився руйнівним (аж до випадків канібалізму).
Розверстка хлібозаготівельного плану по регіонах є суб'єктивною дією. Ми не знайдемо документів, які пояснювали б, чому Сталін так тиснув на Україну. Однак варто згадати, що суцільну колективізацію у березні 1930 р. на півроку припинили через масові селянські протести, а після її відновлення продовжували в артільній, а не в комунній формі, тобто колгоспники відвоювали для себе присадибне господарство. 45% селянських заворушень у березні 1930 р. припало на Україну - найбільшу національну республіку на кордоні з Європою, з великими традиціями визвольної боротьби. Те, що реквізиції зерна стали зброєю Кремля у придушенні національного руху, чудово розуміли українські інтелектуали. Науковий співробітник ВУАН В.Денисенко попросив свого колегу, який у вересні 1932 р. поїхав до Москви працювати в архівах, передати їхньому спільному вчителеві Михайлу Грушевському таке: "Про політичне становище сказати, що на Україні панує справжній голод, вимирають цілі села та повіти, особливо підкреслити жахливу смертність серед дітей. Пояснити це як політику, спрямовану на те, щоб остаточно зламати українську націю як єдину національну силу, здатну на серйозний опір".
Коли колгоспники переконалися, що держава хоче забрати в них мало не весь урожай, вони припинили дбати про його вирощування. Олександр Шліхтер оцінював втрати урожаю 1931 р. орієнтовною цифрою 150 млн пуд., а Микола Скрипник - до 200 млн. Втрати врожаю 1932 р. були істотно більшими, але їх уже не підраховували. Цього року, як і раніше, кліматичні умови були сприятливими, але через втрати врожай різко зменшився, і в селян забрали буквально все, ще й звинуватили у "розкраданні" великої кількості хліба. Колгоспники справді робили спроби приховати хліб. Однак кількість прихованого зерна була мізерною. За звітами чекістів, під час подвірних обшуків у грудні 1932 - січні 1933 р. вони виявили тільки 1,7 млн пуд.
Незважаючи на газетні реляції про пуск новобудов першої п'ятирічки, для багатьох керівників партії на третьому році продрозверстки стала очевидною загроза економічного колапсу. Деякі з керівників, зокрема група Івана Смирнова в російському уряді, наважилися відкрито виступити проти генеральної лінії ЦК ВКП(б) в її сталінському виконанні. У нашому уявленні Сталін виступає як усесильний диктатор, але таким він став тільки після Великого терору 1937-1938 рр. і особливо після Другої світової війни. А тоді він міг позбутися посади генсека, якби в країні піднялася нова протестна хвиля. Чекісти сигналізували, що вона визріває.
22 жовтня 1932 р. рішенням політбюро ЦК ВКП(б) було створено надзвичайні хлібозаготівельні комісії: в Україні на чолі з В'ячеславом Молотовим і в Північно-Кавказькому краї під керівництвом Лазаря Кагановича. 27 листопада Сталін скликав спільне засіданні політбюро ЦК і президії ЦКК ВКП(б), на якому поставив питання про засудження групи Івана Смирнова. Генсек попередив, що держава незабаром завдасть "нищівного удару" по "деяких колгоспниках та одноосібниках". Він назвав регіони, в яких діяли надзвичайні хлібозаготівельні комісії, а також конкретних ворогів: петлюрівців і білогвардійців. Зміст "нищівного удару" не розкривався.
Сталінський "нищівний удар"
Переконавшись у небажанні селян працювати на державу без винагороди, Сталін змушений був у січні 1933 р. замінити продрозверстку натуральним податком. Заміна означала, що держава визнала право власності на врожай за селянами. У результаті селяни, припинивши саботаж сільськогосподарських робіт, могли подбати про зменшення втрат врожаю, який тепер належав їм, за винятком продподатку. Одночасно, тобто в тому ж таки січні 1933 р., він завдав удару по селянах України і Кубані.
"Нищівний удар", який мав упередити назріваючий спалах селянських протестів і знищити потенціал визвольного руху, передбачав чотири акції:
- конфіскацію всього наявного в селян продовольства тривалого зберігання;
- заблокування пограбованих селян в їхніх селах;
- заблокування повідомлень про спричинений конфіскацією стан абсолютного голодування;
- надання під фанфари селянам, які "з власної провини зазнали продовольчих утруднень", державної допомоги через колгоспи і радгоспи, якщо вони зберегли здатність брати участь у весняній посівній кампанії.
Сталін знав, що в українському селі врожай зернових був вилучений або втрачений. Але 1 січня 1933 р. він надіслав телеграму керівникам України з вимогою оголосити селянам, щоб вони здавали державі "раніше розкрадений і прихований хліб". Тих, хто здавав хліб добровільно, він обіцяв не репресувати. "Всі інші" мали бути покарані. Смисл телеграми полягав у встановленні "всіх інших", тобто телеграма була директивою організувати обшук кожної селянської оселі - нібито у пошуках хліба. Насправді під час обшуку виконувалася найважливіша акція "нищівного удару" - конфіскація наявного продовольства.
Одне діло - вилучити врожай зернових методами продрозверстки під приводом необхідності годувати міста і добувати валюту експортом хліба, що призвело в кінцевому підсумку до загальносоюзного голоду. Але зовсім інше - вилучити будь-які харчі задля створення умов, не сумісних із життям. Тому на всі розповіді про суть сталінського "нищівного удару" російські історики, з якими ми зустрічалися на міжнародних конференціях, реагували однаково: покажіть документ! У своїй книзі про голод 1932-1933 рр. пензенський професор Віктор Кондрашин з очевидним задоволенням цитував ухвалену в листопаді 1932 р. рекомендацію Старомінського райкому ВКП(б) Північно-Кавказького краю щодо репресій козаків станиці Новосільської: "застосувати якнайсуворіші заходи впливу і примушування, здійснюючи вилучення всіх харчових продуктів". Одразу після цього наведено відгук на цю рекомендацію голови Раднаркому СРСР і голови надзвичайної хлібозаготівельної комісії в УСРР В.Молотова: "рекомендація не більшовицька і така, що випливає з відчаю, до чого ми не маємо жодних підстав, оскільки партія виступає проти практики місцевої влади брати будь-який хліб і де завгодно" (с. 216).
Маємо бути вдячні Кондрашину за те, що він переконливо довів: письмових інструкцій про вилучення всіх харчів в архівах немає. Однак тисячі свідків Голодомору, які вижили, підтверджують факт цілковитого "очищення" сільської місцевості України і Кубані від продовольства. Видавництво "Кліо" опублікувало книгу "1933: "І чого ви ще живі?" (К., 2016,
720 с.), яка переконливо засвідчує ретельно замаскований сталінський злочин. Упорядник Тетяна Боряк сформувала цю книгу з кількох рядків з кожного свідчення, в яких зафіксовано факт конфіскації всіх харчів під час подвірних обшуків. Ми знаємо, де жив кожний такий свідок, його село позначене на карті в Атласі Голодомору, який створюється в Гарвардському університеті (США). Карта, як і книга Т.Боряк, мають переконати світову громадськість у геноцидній природі Голодомору.
Сталін під час "нищівного удару" розпорядився ізолювати пограбованих селян у місцях їх проживання - відповідні документи опубліковано. Інформаційна блокада голоду в СРСР тривала до грудня 1987 р., а тому не потребує документальних підтверджень. Однак завершальна акція "нищівного удару", тобто надання державної допомоги продовольством селянам України і Кубані, нібито суперечить правовому висновку про геноцид. В усякому разі, коли українські вчені в часи Віктора Ющенка переконували світову громадськість в організації радянською владою голоду-геноциду, її представники здивовано запитували: "Що це за геноцид, коли держава рятує голодуючих?"
Після того як Верховна Рада України ухвалила закон про Голодомор-геноцид, у Раді Федерації РФ відбувся круглий стіл на тему "Про протидію спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії". Федеральне архівне агентство (Росархів), яке раніше не цікавилося цією темою, у 2009 р. опублікувало документальний збірник "Голод в СССР 1930-1934 гг. Famine in the USSR. 1930-1934". Це вельми солідне видання: 518 сторінок кольорових копій документів, завдяки чому в читачів виникає ефект присутності у відповідному архіві. Вони можуть побачити підпис Сталіна червоним чорнилом під постановою політбюро ЦК ВКП(б) від 8 лютого 1933 р. про виділення по 200 тис. пуд. жита на продовольчі потреби Дніпропетровській і Одеській областям. Голова Росагентства В.Козлов у передмові писав: "Ми пропонуємо, перш ніж поважні міжнародні або національні державні структури побажають висловитися з політичними оцінками про "голодомор-геноцид" в Україні, не поспішати з ними".
В інформаційній війні досвідчений противник здатен поставити аргументи української сторони з ніг на голову. Найбільш яскравий приклад - поява наприкінці 2017 р. в Москві книжки "Русско-украинский исторический разговорник". У колах московської ліберальної інтелігенції виник задум намалювати портрети найбільш "спірних" постатей російської і української історії спільними зусиллями двох істориків - російського і українського. Автори нарису про Йосипа Сталіна Валерій Солдатенко (Україна) і Олександр Шубін (Росія) у підрозділі під заголовком "Чи "влаштовував" Сталін "Український голодомор"?" уже першим реченням позначили, що вони в курсі новітніх доказів українських вчених про створення в сільській місцевості ситуації, не сумісної з життям, шляхом вилучення всього наявного продовольства. Ось це речення: "Голод в СРСР, який особливо сильно вдарив по Україні, півдню Росії і Казахстану, був викликаний вилученням продовольства у селянства на потреби форсованої індустріалізації". Казахстан тут згаданий не в тему, там голодомор став наслідком силового осадження кочовиків на землях. Та суть у тому, що автори поширюють вилучення продовольства на весь Радянський Союз. Далі вони називають причини голоду в дусі сталінської концепції "підхльостування", наводять цілком безсумнівні цифри продовольчої допомоги УСРР і Кубані. До жахливої теми вилучення наявного продовольства автори повертаються ще один раз, і теж одним-єдиним реченням, сформульованим у легковажному стилі: "Виконуючи завищені плани поставок продовольства на будови п'ятирічки, виконавці височайшої волі вилучали у голодних людей уже не тільки хліб, придатний для експорту, а й овочі, навіть сушені гриби, які можна було кинути в котел робітничих їдалень Дніпрогесу і Сталінградського тракторного" (с. 144-145).
"Український Голокост" чи терор голодом?
Словосполучення "Український Голокост" з'явилося як назва книги Василя Гришка про голод в Україні, виданій в 1978 р. в Нью-Йорку й Торонто. Поширення цього терміна в діаспорі полегшувалося тим, що її представники відчували себе громадянами країн проживання, а з Україною їх пов'язувало лише почуття етнічної спорідненості. Значна частина громадян України теж мала загострені етнічні почуття, пов'язані з відсутністю в радянські часи громадянського суспільства (в соціальній системі координат) і його відповідника - політичної нації (в національній системі координат).
Голокост визнаний у світі як геноцид, і ті, хто бажає такого визнання для Голодомору, вважають, що образна назва "Український Голокост" сприятиме цьому. Однак маємо усвідомлювати два моменти. По-перше, ми не маємо морального права використовувати поняття "голокост" у його переносному значенні. Українським Голокостом є знищення 1,6 млн євреїв на території України під час Другої світової війни. По-друге, ототожнення Голодомору з Голокостом рівнозначне твердженню про те, що українців у Радянському Союзі переслідували так само, як євреїв у нацистській Німеччині: знищували або ув'язнювали там і тоді, де і коли вони з'являлися. Кожен, однак, розуміє абсурдність такого твердження. Каральну акцію Сталіна треба розглядати як терор голодом, а не як етнічну чистку.
Автор Конвенції ООН про геноцид Рафаель Лемкін під час відзначення 20-х роковин голоду 1932-1933 рр. вказував, що вожді більшовиків поглинали українську націю, заштовхуючи українців у багатоетнічну радянську націю. Відбувалося, підкреслював Р.Лемкін, не тільки моральне, а й фізичне нищення: шляхом ліквідації інтелігенції - мозку нації, духовенства - душі нації й економічно не залежних від держави хліборобів - носіїв національного духу. У поверненні нації до стану первинного етносу, у знищенні, висловлюючись сучасною мовою, громадянського суспільства Р.Лемкін вбачав ознаки геноциду. Проте чимало тих в Україні й діаспорі, хто висловлювався щодо Голодомору, проігнорували цілком ясно висловлене Р.Лемкіним попередження: український голод 1932-1933 рр. мав іншу природу, ніж єврейський Голокост. Очільники Кремля намагалися увігнати українську націю в уніфіковане і пронумероване радянське населення різноманітними засобами, у тому числі терористичними, але не йшлося про цілковите фізичне винищення громадян української національності, тобто про етнічну чистку. Мета державного терору, яким є терор голодом, завжди одна: підпорядкувати ціле, знищуючи частину цілого.
Обґрунтуванням Голодомору як геноциду повинні займатися правники. Однак якісну, з вилученням міфів, картину Голодомору правникам повинні надати історики. Реальна картина Голодомору переконує, що терор голодом був застосований проти українців як представників титульної нації в УСРР і кубанських українців, які бажали отримати такий статус. Тобто він був подією, викликаною обставинами місця і часу, а не процесом, як це уявлялося Р.Лемкіну та його однодумцям. Українців де-небудь у Москві чи Ленінграді очільники Кремля не розглядали як ворогів. Існує побутовий вираз, який промовисто говорить про різницю між українцями як титульною нацією і українцями як національною меншиною: "коли в Москві стрижуть нігті, у Харкові (Києві) відрубують пальці".
У Кремлі відчували небезпеку конституційного статусу України як союзної національної держави: якби диктатура комуністичних вождів, яка не знаходила підтвердження в радянських конституціях, раптом захиталася, конституційний статус союзних республік з примарного перетворився б на реальний. Тоді в Україні з'явився б який-небудь Кравчук, який заходився б руйнувати радянську імперію, як це насправді сталося у 1989 -1991 рр. Згадаємо славнозвісний лист Йосипа Сталіна Лазарю Кагановичу від 11 серпня 1932 р., який передував "нищівному удару": "Якщо не візьмемося негайно за виправлення становища на Україні, Україну можемо втратити… В Українській компартії (500 тисяч членів, хе-хе) ошивається не мало (так, не мало!) гнилих елементів, свідомих і несвідомих петлюрівців, врешті - прямих агентів Пілсудського. Як тільки справи погіршаться, ці елементи не забаряться відкрити фронт усередині (і поза) партії, проти партії". Як тільки справи погіршаться…
Як пов'язати подію з процесом? Мабуть, подію можна уявити собі як геноцид (Голодомор як терор голодом цілком підпадає під визначення геноциду в Конвенції ООН), а процес - як етноцид. Етноцид є історичним терміном, а не категорією міжнародного права, але він допомагає визначити суть і хронологічні рамки події, кваліфікованої як геноцид.
Хронологічні рамки кремлівського етноциду просто-таки безмежні. Його зазнали три з чотирьох слов'янських народностей, що формувалися на просторах Східної Європи. Населення Новгородської республіки було знищене або асимільоване в добу Івана ІІІ й Івана ІV, навіть не встигнувши перетворитися на повноцінну народність. Білоруська народність опинилася в межах Московської держави пізніше, уже не в такі хижі часи, а тому змогла розвинутися в націю. Проте сучасна Білорусь не з власного бажання надто тісно пов'язана з Росією, а тому перебуває в задушливих обіймах Кремля. Українська нація спромоглася визріти, незважаючи на державний кордон, який поділяв українські землі у складі Російської і Австрійської (Австро-Угорської з 1867 р.) імперій. Проте українці постійно відчувають на собі тиск північного сусіда, який тепер устами президента РФ Володимира Путіна запевняє, що українці і росіяни - це один народ.
Кількість жертв Голодомору
До відкриття радянської демографічної статистики існували експертні оцінки, які після оприлюднення результатів Всесоюзного перепису населення 1939 р. стало можливим порівнювати з даними попереднього перепису 1926 р. Ототожнення Голодомору з Голокостом істотно впливало на оцінку жертв української трагедії в бік завищення. Адже у представників діаспори, які висловлювали оцінки, був один критерій: назвати цифру, більшу від офіційного розрахунку жертв Голокосту, - 6 млн осіб. Тому оцінки варіювалися в діапазоні, який став звичним: від 7 до
10 млн осіб. Ці цифри аж ніяк не вписувалися у вилку між двома переписами, внаслідок чого авторитетний у діаспорних колах демограф Володимир Кубійович у 1959 р. зазначав: "Якби прийняти ці числа, треба б консеквентно припускати дуже сильний приплив людності з інших республік в Україну, зокрема до сіл, щоб вирівняти ці величезні втрати. На такий масовий приплив неукраїнського населення до сіл України не маємо ніяких даних".
Коли радянську демографічну статистику відкрили, вже було можливо назвати більш-менш точну цифру втрат. Адже з'явилася можливість на підставі великого масиву даних внести правки у переписи і реконструювати демографічну історію кожного року між двома переписами, всередині яких - 1933-й рік. Однак українські політики і публіцисти вперто тримаються за цифри, що їх називають у діаспорі, - від 7 до 10 млн осіб.
Інституту демографічних і соціальних досліджень НАН України Віктор Ющенко доручив вийти на цифру в 10 млн осіб, сподіваючись таким чином "вибити" у міжнародної громадськості визнання Голодомору геноцидом. Однак розрахунки, зроблені працівниками інституту, показали, що прямі втрати населення за 1932-1933 рр. становили 3 941 тис. осіб, а непрямі (дефіцит народжень через те, що жінки внаслідок пережитого голоду не могли завагітніти) - 1 122 тис., в сумі - 5 063 тис. осіб. Що було робити науковцям спеціалізованого академічного інституту під тиском очільника держави? Вони запровадили в демографії поняття "кумулятивних втрат", тобто втрат, викликаних неможливістю для померлих і ненароджених брати участь у відтворенні народонаселення в наступному поколінні, - круглим числом 5 млн осіб. У грудні 2009 р. в Апеляційний суд м. Києва, де розглядалася справа про Голодомор, пішла цифра втрат, яка "вражала" своєю точністю: 10 063 тис. осіб.
В Україні не здали своїх позицій впливові прибічники лінії В.Ющенка, які прирівнюють Голодомор до етнічної чистки і прагнуть обстояти завищені оцінки його жертв. У північноамериканській діаспорі теж є чимало людей, які підтримують звичні цифри і щедро фінансують "науково-практичні конференції" під егідою Меморіалу жертв Голодомору.
Які аргументи тепер висувають на захист завищених цифр противники демографів? Такий, наприклад: "аморально не враховувати в загальній кількості жертв природний рівень смертності". А в тексті інформаційного листа, який додавався до запрошення на конференцію, що відбулася 16 листопада 2017 р., був такий вираз: "применшення кількості жертв рівнозначне запереченню злочину геноциду і продовженню радянської брехні".
Яка ситуація складається нині з оцінкою жертв Голодомору? Спробуємо підсумувати.
Існує розрахунок прямих втрат, зроблений у результаті кількарічної роботи українськими і північноамериканськими фахівцями в галузі демографії, - 3 941 тис. осіб. Методика розрахунку опублікована фаховими журналами в Україні й на Заході. Результат розрахунку більш-менш збігається з попередніми оцінками, які ґрунтувалися на аналізі радянської демографічної статистики.
Апеляційний суд м. Києва, який розглянув справу №415 про геноцид 1932-1933 рр. в Україні, взяв до уваги у вердикті від 13 січня 2010 р. тільки розраховану демографами цифру прямих втрат - 3 941 тис. осіб. Дефіцит народжень і "кумулятивні втрати" суд проігнорував.
7 листопада 2015 р. у Вашингтоні було урочисто відкрито пам'ятник жертвам Голодомору. У написі на пам'ятнику йдеться про "мільйони невинних жертв штучного голоду в Україні". Спроба зафіксувати у написі цифру 7 млн жертв була паралізована істориками США і Канади, які спеціалізуються на проблемі Голодомору.
Восени 2017 р. в солідному видавництві з філіалами від Ірландії до Нової Зеландії вийшла англійською мовою книга Енн Епплбом "Червоний голод. Сталінська війна з Україною". До 85-х роковин Голодомору вийде в світ її український переклад. Як показують перші відгуки, книга стала ефективним поширювачем в англомовному світі реальної картини Голодомору, зокрема й стосовно кількості жертв. Адже її фактологічна основа формувалася у співробітництві з українськими вченими та українознавцями США і Канади.
20 вересня 2017 р. у виступі на Генеральній асамблеї ООН Петро Порошенко закликав членів цієї міжнародної організації визнати український Голодомор актом геноциду. "Це був штучний голод в Україні у 1932-1933 роках, - наголосив він, - організований тоталітарним режимом Сталіна, який призвів до загибелі від 7 до 10 млн українців".
Президенти України не можуть бути фахівцями в усіх сферах, але при них функціонує спеціалізована адміністрація, що складається з висококваліфікованих фахівців різного профілю і має можливість залучати до своєї роботи усіх, кого потребує. Чому проігноровано висновки демографічної науки? Чому знову наступаємо на ті самі граблі, адже Віктор Ющенко не зміг домогтися розуміння від міжнародної громадськості. Тому, якщо не позбудемося міфів, залишимося біля розбитого корита…