ІСТОРІЯ ЗАМОРОЖЕНОГО КОНФЛІКТУ
Закінчення Першої світової війни, якого очікували народи Європи протягом більш як чотирьох років, мало принести мир і нові надії народам воюючих країн.
Принаймні на це сподівалися і політики, і солдати, і пересічні громадяни. Та, за словами прем'єр-міністра Великобританії Д.Ллойд-Джорджа, Центральна і Південно-Східна Європа і далі була охоплена маленькими війнами, на її території панував хаос. Центральна Європа після падіння Німецької, Австро-Угорської та Російської імперій "балканізувалася". У тому сенсі, що як і на Балканському півострові напередодні Першої світової, народи, що отримали шанс здобути державність, воювали за території, стратегічні регіони й транспортні комунікації.
Одним з таких чисельних народів регіону були поляки, які захотіли взяти реванш за своє приниження поділами Польщі та півтора століттями перебування під владою трьох імперій. Польська делегація на Версальській конференції, очолювана Романом Дмовським, заявила, що базою для розгляду питання кордонів відновленої держави мають бути кордони до 1772 р., тобто до її першого поділу. Правда, Дмовський уточнив, що не обов'язково сучасна Польща повинна мати кордони XVIII ст., але своєю заявою країнам-переможницям він задекларував, що територія Речі Посполитої до 1772 р. є сферою інтересів Польщі, і великі держави повинні поважати територіальні домагання польського уряду. Польща чітко дала зрозуміти, що претендує стати домінуючою силою в Центральній Європі. Її прагнення приростити території за рахунок інших народів призвело до того, що країни-переможниці почали вважати Польщу головним порушником принципів Мирної конференції.
Президент США Вудро Вільсон, автор "14 пунктів" умов миру, говорячи про бажання країн Центральної Європи збільшити власні території шляхом агресії, наголосив, що насильницькі захоплення зводять нанівець усі спроби обґрунтувати свої претензії. Він заявив, що захоплення здійснюють переважно ті держави, які сумніваються в обґрунтованості своїх претензій. Представники інших країн-переможниць сприйняли позицію Вільсона з розумінням, але серед них не було одностайності щодо майбутнього устрою Центральної Європи. А новоутворені держави часто просто не зважали на прагнення великих держав підтримувати справедливий мир у регіоні.
Одним з найбільш кричущих порушень принципів Мирної конференції була політика Польщі щодо Галичини, зокрема її частини, населеної здебільшого українцями. Польща вдалася до активної пропаганди, стверджуючи, що українське населення цього краю не готове культурно до власного державотворення і легко піддається більшовицькому впливу, а відтак саме Польща має не допустити проникнення більшовизму з колишньої Російської імперії в Європу. Польща всіляко створювала собі славу буфера між більшовизованою Росією та Європою. І в цьому вона знаходить підтримку з боку США. Свої претензії поляки мотивували страхом перед більшовицьким вторгненням за підтримки німців.
Визначальною у Центральній Європі була позиція Франції - завдяки її численним і найбільш боєздатним збройним силам на континенті. Проте спроби послабити Німеччину зменшенням її території і населення мали протилежний ефект - Німеччина отримала можливість виступити захисником німців за межами Німеччини. Тим часом Франція була також зацікавлена у максимально потужній Польщі, яка була би їй зобов'язана самим своїм існуванням.
Столиця Східної Галичини Львів вважалася потужним залізничним вузлом. І хто ним володів, той мав логістичні переваги в регіоні. Крім того, поряд залягали ще й нафтові родовища. Тож коли йдеться про мотиви Польщі заволодіти Галичиною лише на підставі права відновлення територіальних меж до 1772 р. - це занадто спрощений погляд на ситуацію. Галичина з 1919-го до 1923 р. стає своєрідним Центральноєвропейським "боснійським анклавом", з якого "виросли" і локальні війни, і глобальна Друга світова.
На початку ХХ ст. завдяки Східній Галичині та її нафтовим родовищам Австро-Угорська імперія стає третьою в світі державою за обсягами видобування нафти після США і Російської імперії - на 1909 р. до 2 млн тонн. Це було в рази менше, ніж видобували ці держави, але нафта зі Східної Галичини забезпечувала паливом усю Центральну Європу (а це потужний економічний регіон), яка перебувала під владою Габсбургів.
Володіння Східною Галичиною мало не лише економічне, а й політичне значення. Австрія прагнула монополізувати своє становище в нафтовому промислі різноманітними політичними заходами. Наприклад, вона запровадила безмитне вивезення з Галичини нафти і високу митну ставку за вивезення нафтопродуктів. Так Австрія і Угорщина намагалися монополізувати виробництво нафтопродуктів під контролем своїх урядів і не допустити його здійснення інвесторами в самій Галичині. У структурі капіталу, вкладеного у нафтову промисловість Східної Галичини на початку ХХ ст., третину становили австрійські інвестиції, 20% - англійські, по 12-15 мали німецький, французький та місцевий, здебільшого польський, капітал, а також до 2% кожен мали представники американського та бельгійського капіталу. Відень намагався монополізувати видобування нафти і максимально контролювати інвесторів. З цією метою було об'єднано британський та австрійський капітали в нафтовій промисловості Прикарпаття.
Закінчення Першої світової змінює структуру світового ринку нафти. Революція в Росії вибиває з нього російську частку. При цьому ті великі нафтові компанії, які ще до війни купили акції чи в інший спосіб інвестували в російську нафтову промисловість значні кошти, прагнули компенсувати свої втрати. Відкриваються нові перспективи розробки нафтових родовищ у колишній Османській імперії, яка сама не встигла їх розробити. За них вели активну боротьбу Париж і Лондон, зосередившись на розподілі мандатів над колоніями переможених країн. Попри всі ці чинники повоєнного часу, значення Східної Галичини як ключового, поряд із Румунією, постачальника нафти в Центральній Європі залишалося стабільним.
Великобританія відразу після війни, підтримуючи право українців Східної Галичини на самовизначення, намагалася зіграти власну гру в Центральній Європі. Прем'єр-міністр Ллойд-Джордж надзвичайно ревно опікувався забезпеченням права українців Східної Галичини на самовизначення, проте доволі скептично ставився до перспектив української державності на підросійських теренах. Очевидно, що Англія намагалася врятувати свої позиції в нафтовидобувній галузі регіону, які мали забезпечити їй надійне політичне становище в Центральній Європі і водночас послабити вплив Франції. Таким чином вона могла отримати можливість здійснювати свою традиційну політику послаблення найпотужнішої держави на континенті. Проте через окупацію західноукраїнських земель польськими військами при потуранні Франції і США для Лондона це було майже нездійсненно. Адже Франція і Великобританія були нещодавніми союзниками проти країн Четверного союзу і тому як держави, що намагалися спільно забезпечити новий світовий порядок, відкрито переходити від союзу до протистояння не могли.
Ллойд-Джордж наполягав на повному невтручанні у справи Східної Галичини сусідніх із нею новоутворених держав (Польщі й УНР) до вирішення питання її статусу Мирною конференцією. Заради цього британська сторона ініціювала роботу Міжсоюзницької комісії, яка повинна була визначити етнографічні межі Польщі. Усі дипломатичні заходи Антанти, спрямовані на припинення протистояння між поляками і галицькими українцями, були пов'язані з питанням контролю над нафтовими родовищами.
Іще в грудні 1918 р. англійський військовий аташе полковник Г.Вейд пропонував полякам постачати озброєння в обмін на врегулювання конфлікту з новоутвореною Чехословаччиною (щодо Тешинської Сілезії) і з галичанами, а також ввести війська союзних держав у нафтоносний район Галичини. Лондон від самого початку прагнув узяти ініціативу й контроль над нафтоносними родовищами. Проте поляки не сприймали британських пропозицій, а промисловці-нафтовики на чолі з американцем Ч.Перкінсом вже 26 листопада 1918 р. надіслали урядам США, Франції та Великобританії меморандум з вимогою передати - заради захисту інвестицій у нафтову промисловість регіону - Східну Галичину "стабільній Польщі".
У лютому 1919 р. на Мирній конференції французький генерал Бартелемі після переговорів з поляками й галичанами представив проект довготривалого перемир'я між Польщею і ЗУНР. За цим проектом Львів і нафтоносний район мали відійти до Польщі з умовою, що Польща продаватиме ЗУНР нафту. Тобто союзники, навіть ідучи прагненням українців назустріч, були за те, щоб передати нафтові родовища Польщі.
Проте британська дипломатія не полишала зусиль щодо забезпечення "нейтрального" підходу до визначення статусу Львова й нафтоносного району, і 19 березня 1919 р. міністр закордонних справ Великобританії А.Бальфур запропонував Мирній конференції, щоб Міжсоюзницька комісія у Варшаві, як нейтральний орган, підготувала свої пропозиції щодо етнічних кордонів Польщі. Отже, бачимо, що ключовими знову були питання про статус Львова і нафтових родовищ.
Здобуття поляками військової переваги у Східній Галичині і встановлення контролю над краєм зводять прагнення дипломатів нанівець. Відставка 1922 р. Ллойд-Джорджа з поста прем'єр-міністра Великобританії призвела до того, що уряд ЗУНР втрачає останню підтримку своїх прагнень самовизначитися. Проведена Польщею і Францією активна дипломатична робота позбавляє галичан будь-якого маневру, оскільки всі сусідні зі Східною Галичиною держави відмовилися брати участь у вирішенні її долі. Зрештою, 14 березня 1923 р. Рада послів Антанти висловлюється "за" включення Східної Галичини до складу Польщі.
Відновлена Польща за підтримки Франції намагалася фактично реалізувати німецьку програму Серединної Європи, економічно і політично єдиної, але з польським домінуванням. Таку політику Польща проводила протягом усього міжвоєнного періоду. Східна Галичина була базою, яка мала забезпечити енергетичну автаркію Польщі й допомогти Франції реалізувати її прагнення стати потужним нафтовим гігантом, щоб мати додатковий важіль економічного впливу на Центральну Європу. Це було однією з ключових причин підтримки Францією включення Східної Галичини до складу Польщі.
Франція активно стимулювала утворення локальних союзів у Центральній Європі, ґрунтуючи їх на антинімецькій та антирадянській основі, а тому ключовими союзниками для неї були держави, які видобували нафту в Центральній Європі: поряд із Польщею чільне місце посідала Румунія. Франція лобіювала встановлення для Румунії стратегічних кордонів, які мали забезпечити захист нафтоносного басейну. Польсько-румунський військовий союз, який було оформлено 1926 р. військовою конвенцією за участі Франції, був спрямований одночасно проти СРСР, Німеччини, Угорщини й Болгарії. Франція нарощувала присутність своїх капіталів у румунській нафтовій промисловості. А тому анексована Румунією Бессарабія і українська Північна Буковина були потужним буфером для захисту нафтоносного ресурсу Румунії і Польщі, а також забезпечували стратегічну цілісність прикордонних регіонів цих держав. Важливу роль для Франції відігравала мілітаризація країн Центральної Європи, у результаті чого їхні потреби в нафтопродуктах постійно зростали. Це давало Парижу додаткові важелі економічного впливу на країни регіону і можливість не допускати зростання економічного впливу Німеччини. Фактично ресурси, яких країни регіону потребували для забезпечення військових потреб, перебували в державній монополії, підтримуваній французькими позиками та інвестиціями передусім у нафтову галузь. Державну монополію в забезпеченні обороноздатності регулювала система договорів країн Центральної Європи з Францією.
На 1926 р. у структурі капіталу в нафтовій промисловості Східної Галичини абсолютну перевагу вже мала Франція - 50,3%. Своє домінування над Польщею вона забезпечувала не лише угодами про допомогу в разі агресії та стимулюючи утворення військово-політичних блоків, а й економічними заходами.
Польща відчувала свою потугу, контролюючи Східну Галичину та її нафтові ресурси, проте, ця ж таки потуга зробила її вразливою після захоплення Німеччиною протягом 1938–1939 рр. Австрії і Чехословаччини. Німеччина потребувала безперебійних поставок нафти, і тому Східна Галичина стає своєрідною платою СРСР за торговельно-кредитну угоду від 19 серпня 1939 р., в якій чільним пунктом було постачання нафти з СРСР. "Вирішення" галицького питання 1939 р. забезпечує Німеччині можливість отримувати нафту з СРСР за фіксованими цінами і розраховуватися марками, які втрачають свою ліквідність із початком Другої світової війни. Це було гарантовано взаємним відкриттям СРСР і Німеччиною кредитних ліній. Платою за це було забезпечення інтересів Радянського Союзу за таємним Протоколом до Пакту "Про ненапад".
Так Східна Галичина забезпечила Польщі її домінуюче становище в Центральній Європі після Першої світової війни й призвела її до краху 1939 р.