Здається, ці ритуальні дії стали невід'ємною частиною нашого життя, як Новий рік і Різдво. Їх і далі передають молодшому поколінню, яке вже не застало Радянського Союзу.
Відмова українського керівництва від параду Перемоги - уперше це було за президенства Віктора Ющенка - викликала шквал критики як усередині країни, так і з боку нашого північного сусіда. Дехто навіть сприйняв це як блюзнірство, паплюження пам'яті й неповагу до ветеранів.
Прощання з радянською традицією в Україні відбувалося складно. За часів Віктора Януковича практика помпезного святкування 9 травня з обов'язковим військовим парадом знов повернулася у публічний простір. Остаточний розрив відбувся тільки після Євромайдану і початку російської воєнної агресії проти України.
9 квітня 2015 року Верховна Рада Україна ухвалила закони про декомунізацію, які сприяли впровадженню європейської традиції відзначення перемоги над нацизмом. В українському святковому календарі з'явилося 8 травня - День пам'яті та примирення - і новий символ - Червоний Мак. Він замінив дискредитовану внаслідок російської агресії гвардійську стрічку, яку, попри абсурдність ситуації, з 2005 року в мас-медіа іменують георгіївською.
Ще й досі в українському суспільстві є чимало тих, хто не сприймає нової історичної політики щодо Другої світової війни. Чому міф "Великої Вітчизняної" такий живучий? Коли і як він виник? Чому він досі сіє розбрат в українському суспільстві, а в Російській Федерації взагалі перетворився на щорічну вакханалію "побєдобесія"?
Здавалося б, немає нічого дивного в тому, що ритуал із вихолощеним змістом став для багатьох милішим за неприємну правду про одну з найстрашніших воєн в історії людства. Давня римська максима "хліба й видовищ" не втрачає актуальності. Набагато веселіше спостерігати за костюмованим маскарадом, на який перетворилося свято Перемоги в РФ, ніж занурюватися у важку роботу з травмою війни, яка донині не відпускає пострадянське суспільство. Але мова не про історичні факти, хоча без них ніяк. Відповідь на питання лежить у площині історичної політики, або, як її ще заведено називати, політики пам'яті.
Історична пам'ять та історична політика у взаємодії
Історична пам'ять, це, за великим рахунком, сукупність різноманітних (наукових і псевдонаукових) знань та масових уявлень суспільства про своє минуле. Тоді як історична політика є прерогативою держави. Вона має на меті виховати лояльних громадян, об'єднаних ідеєю спільного минулого та спільним баченням свого майбутнього. Адже для успішного функціонування та поступу суспільство має чітко бачити дві перспективи: хто ми є і куди йдемо?
Державна історична політика традиційно впроваджується через систему освіти й офіційні державні свята. У цьому сенсі підручник історії перетворюється на потужний інструмент впливу. Під час свят упроваджуються певні ритуали - комеморативні практики, що покликані об'єднувати громадян. Що ж до 9 травня, то в Радянському Союзі такими практиками стали військові паради, покладання квітів, зустрічі й ушанування ветеранів.
Політика пам'яті, по суті, є складником процесу формування національної ідентичності. Друга світова кинула виклик історичній політиці всіх європейських країн, кожна з яких вирішувала її по-своєму.
Історія, що має живих свідків, як у випадку Другої світової війни, з суто технічного погляду, ще не зовсім історія. І тут виникає безліч проблем. Що робити зі складними епізодами міжнаціональної ворожнечі, які мали місце під час війни? Як бути, коли досвід війни для різних регіонів країни не однаковий? Куди подіти епізоди історії, які не вдається інтегрувати в загальний національний історичний канон?
Усі ці питання є актуальними для української державної історичної політики. Внаслідок німецької окупації Україна була поділена на чотири зони з різним ступенем репресивності окупаційного режиму, тому досвід війни, а відповідно й пам'ять про неї для представників українських регіонів різні. Історія Другої світової для України не обмежується лише переможним походом Червоної армії та діями на європейському театрі воєнних дій, як це подавалося в радянському каноні Великої Вітчизняної війни. Поряд з офіційною версією тихо продовжувала жити особиста й сімейна пам'ять про війну. Ця контрпам'ять, що вийшла з "підпілля" після проголошення незалежності, "заговорила" про ОУН-УПА, Голокост, Волинську трагедію, депортацію кримських татар та геноцид ромів. Стала очевидною ще одна проблема. Досвід Другої світової в Україні для різних національних груп не тільки має відмінності, а й потенційно конфліктний, як, до прикладу, історія українського визвольного руху і Голокост з одного боку, і Волинська трагедія з іншого.
Але головний виклик для української державної політики пам'яті щодо Другої світової війни становить російська агресія, яка відбувається в символічному полі Великої Вітчизняної війни. Вона нав'язує українському суспільству і світовій спільноті старі радянські пропагандистські кліше про "українських фашистів", "бандерівців", "карателів". Використовує мову ненависті, що була сформована ще за радянських часів. Ятрить старі рани й підігріває міжнаціональні протиріччя, виставляючи старі рахунки.
У таких умовах досить складно створити національну історію Другої світової війни, довкола якої можна об'єднати українську політичну націю. В ідеалі національна історія в публічному вимірі має бути безконфліктною. У кращому разі згладжувати "гострі кути". Пропри всі складнощі, цей процес, запущений Євромайданом, триває. Успіх залежить від того, наскільки українському суспільству вдасться вийти з полону міфу Великої Вітчизняної війни.
Як створювався радянський міф Великої Вітчизняної війни?
Необізнаній людині може здатися, що помпезне святкування свята Перемоги було започатковане 9 травня 1945 року і майже безперервно тривало донині. Та насправді все було не так…
Уперше акт про безумовну капітуляцію нацистської Німеччини підписано в Реймсі 7 травня 1945 року, але це не задовольнило радянську сторону. Повторне підписання відбулося ввечері 8 травня у Карлсхорсті - передмісті Берліна. Того ж дня Президія Верховної Ради СРСР видала указ, яким оголосила 9 травня Днем Перемоги. Але на фронті все ще тривали бої. Прагу остаточно визволили 10 травня, а останні групи німецьких військ на території Чехословаччини й Австрії ліквідували тільки 19 травня.
Загалом для Радянського Союзу війна на європейському театрі бойових дій офіційно закінчилася тільки 25 січня 1955 року постановою Президії Верховної Ради СРСР "Про припинення стану війни між СРСР і Німеччиною". Документ ухвалили, коли для радянського керівництва стало очевидно, що Німеччина залишиться розділеною. За таких умов виникла потреба врегулювати дипломатичні відносини зі своїм сателітом - Німецькою Демократичною Республікою (НДР).
Але повернімося у 1945 рік. 8 серпня, виконуючи взяті перед союзниками зобов'язання, Радянський Союз оголосив війну Японії. 2 вересня, у день капітуляції Японії, Верховна Рада СРСР видала указ, яким оголошувала 3 вересня Днем Перемоги над мілітаристською Японією. Обидва свята - 9 травня і 3 вересня - оголосили вихідними днями. Але вже 1947 року ці дні знову стали робочими.
Країна потребувала відбудови, та й ціна перемоги була зависокою - розруха, тисячі інвалідів та сиріт, голод і зубожіння. Чи треба було радянській владі зайвий раз привертати увагу народу до катастрофічних наслідків війни - питання риторичне. Реальну кількість втрат СРСР у 26 мільйонів 600 тисяч людей оприлюднили тільки в часи перебудови. Сталін 1946 року в інтерв'ю кореспондентові газети "Правда" заявив, що загальні втрати Радянського Союзу у війні становлять сім мільйонів. Ця цифра в офіційній радянській риториці протрималася 15 років. 1961 року Нікіта Хрущов у листі до прем'єр-міністра Швеції визнав, що війна забрала життя 20 мільйонів радянських громадян. І він знав, про що казав, адже цих колосальних втрат не міг приховати навіть відтермінований перепис населення 1959 року.
Все змінилося з приходом до влади Лєоніда Брєжнєва. 8 травня 1965 року, з нагоди 20-річчя Перемоги, ще перший секретар ЦК КПРС (за рік він стане генеральним) виступив із доповіддю "Велика Перемога радянського народу". Вона заклала основи міфології Великої Вітчизняної війни. Образи "Великої Перемоги" і "народу-переможця" стали одними з її ключових елементів, довкола яких кремлівські ідеологи почали вибудовувати нову історичну спільноту - "радянський народ".
Перемогу "радянського народу" в травні 1945 року оголосили закономірним наслідком переваг соціалістичного ладу, ленінської національної політики і мудрого керівництва Комуністичної партії, а дружбу народів братніх республік СРСР, морально-політичну єдність і патріотизм "радянського народу" - визначальними чинниками перемоги. Самій перемозі надавалося всесвітньо-історичного значення - вона врятувала людство від фашизму. Віднині 9 травня стало червоним днем календаря. З нагоди 20-річчя Перемоги в Москві відбувся помпезний парад, який і заклав традицію святкування 9 травня на наступні півстоліття.
По суті, міф Великої Вітчизняної вихолощував історію війни. Було затерто все, що не вкладалося в парадигму єдності радянського народу у боротьбі проти фашизму - національно-визвольні рухи неросійських народів СРСР, колабораціонізм. Не знайшлося місця й Голокосту. Радянські ідеологи не хотіли виокремлювати страждання євреїв із загальної канви злочинів нацизму проти мирних радянських громадян. Тоді ж Брєжнєв зробив уточнення щодо втрат СРСР у війні. Озвучена цифра видавалася досить туманною - понад (!) 20 мільйонів осіб.
Георгіївська vs гвардійська: суперечливий символ Великої Вітчизняної
Зрозуміло, що таке свято мало отримати свою відповідну символіку. Нею стала гвардійська стрічка, яку нині, з "легкої руки" російської пропаганди, називають георгіївською, що суперечить здоровому глузду. В нагородній системі СРСР ані георгіївської стрічки, ані відповідного їй ордена не було. І це цілком логічно, адже орден Св. Георгія 1769 року заснувала Катерина ІІ. Згодом георгіївська стрічка стала чи не найпопулярнішим символом російської імперії. 1917 року більшовики ліквідували всі дореволюційні ордени, медалі й відзнаки. У роки Другої світової російську імперську символіку, в тому числі й георгіївську стрічку, використовували Російська Визвольна армія генерала А.Власова, козачі з'єднання отамана П.Краснова та інші російські колабораціоністи. Тож символізм георгіївської стрічки прямо протилежний ідеї перемоги над нацизмом.
Проте під час Радянсько-німецької війни Сталін також почав активно повертати стару імперську символіку, що апелювала до героїчного спадку російської армії. Це мало підвищити бойовий дух та патріотизм у лавах Червоної армії.
21 травня 1942 року указом Президії Верховної Ради СРСР було повернуто гвардійські звання, які присвоювалися з'єднанням Червоної армії і ВМФ за особливий героїзм та звитягу. А за кілька тижнів нарком ВМФ СРСР адмірал Ніколай Кузнєцов затвердив опис гвардійської стрічки - "шовкова репсова муарова стрічка жовтогарячого кольору з нанесеними на неї трьома подовжніми чорними смужками".
Після битви під Сталінградом Президія Верховної Ради СРСР 8 листопада 1943 року заснувала орден Слави, стилістично подібний до Георгіївського хреста. А 9 травня 1945-го було засновано медаль "За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.". На її колодці також використано гвардійську стрічку. У 1960-х роках гвардійська стрічка стала одним з офіційних символів перемоги, який активно використовувався на листівках і плакатах.
У березні 2005 року російська державна інформагенція "РИА Новости" ініціювала всеросійську акцію "Георгіївська стрічка". Офіційною метою акції було заявлено необхідність "зберегти і передати новому поколінню пам'ять про те, хто і якою ціною домігся перемоги у Великій Вітчизняній війні". Насправді ж акція стала початком приватизації Росією героїчного спадку Великої Вітчизняної війни. Впровадження георгіївської стрічки як символу перемоги мало поєднати героїку російської імперії та СРСР. Росія тепер використовувала історію як інструмент у політичній боротьбі на пострадянському просторі. Таким чином георгіївська й гвардійська стрічки злилися воєдино.
Після розпаду СРСР імперську символіку почали повертати в російський публічний простір. 1992 року Президія Верховної Ради РФ відновила орден Св. Георгія та Георгіївський хрест, а 2008-го затвердила їхній статут. Георгіївська стрічка стала одним з атрибутів цих нагород. Першими відроджені нагороди отримали військовослужбовці, які брали участь в агресії проти Грузії.
Коли всі вороги СРСР перетворилися на фашистів?
Якщо послухати сучасні російські ЗМІ, то складається враження, що Росія, як свого часу й СРСР, воює виключно з фашистами. Як же так сталося? Традиція називати німецьких націонал-соціалістів (нацистів) фашистами сягає 1930-х років. Сталіну не подобалась експлуатація Гітлером популярного тоді терміна "соціалізм".
У політичній риториці СРСР термін "фашизм" з'явився задовго до початку Радянсько-німецької війни. У 1920-х роках радянська преса послуговувалася ним для означення "українського буржуазного націоналізму". Згодом словосполучення "український фашизм" міцно закріпилося за ОУН. Під час репресій у 1930-х роках до фашистів зараховували навіть "націонал-ухильників" з лав КП(б)У.
Чіткий поділ на своїх і чужих, патріотів і ворогів, лояльних громадян і зрадників є необхідною умовою функціонування тоталітарного режиму. Тут немає місця для напівтонів. Система працює за принципом "Хто не з нами, той проти нас!".
Після нападу фашистської Німеччини на СРСР, у державній доктрині якого було закріплено провідну роль Комуністичної партії, питання визначення "свій - чужий" лягло на вже підготовлений ґрунт. УВ радянській суспільній свідомості остаточно вкоренилося протиставлення "комуністи - фашисти".
Оскільки союзники по антигітлерівський коаліції не вписувались у цей шаблон, то їхній внесок у перемогу всіляко применшувався і замовчувався, натомість роль комуністичного підпілля й партизанських рухів в окупованих країнах та країнах - союзниках нацистської Німеччини навпаки - наголошувалася. Прихід до влади у "визволених" Радянським Союзом країнах Європи дружніх до СРСР комуністичних урядів мав підтверджувати правильність цієї формули.
Поділ на хороших своїх і поганих чужих - фашистів - настільки глибоко вкоренився в суспільну свідомість, що й нині успішно використовується російською пропагандою проти України. Загалом, це універсальна модель, яку застосовують до будь-якого опонента офіційної російської політичної лінії.
Пострадянські трансформації міфу Великої Вітчизняної в сучасній Росії
Відставка російського президента Б.Єльцина знаменувала кінець нетривалого періоду демократизації Росії. У 2000-х роках відбулося переформатування російської національної ідеї. У російський публічний простір повернули радянський міф Великої Вітчизняної війни, який мав забезпечити збереження російського впливу на пострадянському просторі. Історія в цьому разі стала лише інструментом. РФ зайняла охоронну позицію щодо історичної політики. Будь-які спроби переосмислити уроки Другої світової війни під тиском нових документів, що стали доступні завдяки відкриттю архівів, почали сприйматися як викривлення "історичної правди".
У країнах Східної Європи радянський "воїн-визволитель" залишив по собі неоднозначну пам'ять. Тому не дивно, що зміна російської історичної політики спричинила "війни пам'яті" з Польщею, Україною, Латвією, Литвою й Естонією.
2007 року в Таллінні відбулося перенесення пам'ятника Воїну-визволителю з центру міста на військовий цвинтар. Ця подія спровокувала в Росії антиестонську істерію, що вилилася в ідею заборонити "реабілітацію нацизму" на законодавчому рівні.
2009 року за президентства РФ Дмітрія Мєдвєдєва було створено Комісію з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду Росії. Її очолив директор Інституту російської історії РАН Андрєй Сахаров (не плутати з батьком водневої бомби й відомим радянським дисидентом Андрієм Сахаровим!). До складу комісії увійшли переважно чиновники вищого рангу та депутати Державної думи РФ. Так і не виробивши жодної стратегії, у лютому 2012-го комісію ліквідували.
5 травня 2014 року Путін підписав закон "Про внесення змін до окремих законодавчих актів Російської Федерації", більше відомий як "закон Яровой", за прізвищем його ініціаторки - депутатки Держдуми РФ Іріни Яровой. Цей закон передбачає кримінальне покарання за заперечення фактів, установлених Міжнародним Нюрнберзьким трибуналом, та поширення свідомо неправдивих відомостей про діяльність СРСР у роки Другої світової війни. Закон залишає багато простору для вільного трактування. Тож, по суті, йдеться про запровадження цензури.
Історична політика Росії визначається політичною кон'юнктурою, що зумовлює її непослідовність. З одного боку, Росія заперечує право інших переглядати історію війни, провадить агресивну інформаційну політику щодо країн пострадянського простору, звинувачуючи опонентів у фашизмі. З іншого - російське керівництво не бачить суперечності у впровадженні георгіївської стрічки як нового символу перемоги.
Керівництво Росії своєю агресією проти України фактично зруйнувало колективну систему безпеки, що постала після Другої світової війни. Було порушено базовий принцип міжнародного права - непорушність повоєнних кордонів. Тим самим Росія вдалася не просто до переписування історії, а й до юридичного перегляду результатів Другої світової війни.
Здавалося б, російська влада мала б перестати гратися з символічним ресурсом минулого, адже карнавал "побєдобєсія" вже давно перейшов межу блюзнірства. 2012 року група журналістів томського телеканалу ТВ-2 - Сергій Колотовкін, Сергій Лапенков, Ігор Дмитрієв - ініціювала акцію "Бессмертный полк". Суть її полягала в тому, щоб люди 9 травня вийшли на марш пам'яті з портретами своїх родичів, які брали участь у Другій світовій війні. Це була спроба російського суспільства створити альтернативу державним парадам Перемоги, які перетворилися на театральне дійство сумнівної якості.
Але вже з 2015 року з низової ініціативи акція стає частиною державної історичної політики РФ. Саме тоді до неї долучився президент Росії Владімір Путін. Щоправда, його участь позиціювали як приватну, а не офіційну.
Фактично, на сьогодні в Росії існують два "Бессмертных полка". Перший - був оформлений томськими журналістами як міжрегіональний історико-патріотичний рух "Бессмертный полк", у статуті якого чітко прописано, що це некомерційна, недержавна і неполітична організація. Другий полк, який має офіційну назву "Загальноросійський громадський рух "Бессмертный полк России" (БПР), офіційно зареєстровано 5 жовтня 2015 року. Його очолює депутат Державної думи РФ Ніколай Зємцов.
У найкращих традиціях "совка" БПР роздає школярам і студентам портрети, з якими вони мусять іти парадною ходою. Замість акції вшанування родинної пам'яті про Велику Вітчизняну, "полк" стає інструментом державного патріотичного виховання молоді. Як зазначив один з авторів автентичного "Бессмертного полка" Сергій Лапенков, полк перетворюється на ритуал. Кілька останніх років подібну акцію на 9 травня проводять у Києві. Замість георгіївської стрічки українському суспільству пропонують "нову гру".
Умістити всі міфи про Другу світову в обсяг однієї статті неможливо, та головне - зрозуміти, що в обгортці Великої Вітчизняної Росія принесла в Україну війну.