У січні 1945 р. репортер газети Saturday Evening Post Едгар Сноу опублікував матеріал про свою подорож Україною. Він, зокрема, писав, що війна, яку дехто схильний називати "російською славою", мала би бути "по справедливості визнана насамперед українською війною… Міста, промисловість, землеробство й людність жодної іншої європейської країни не зазнали таких тяжких нищень".
На моє переконання, ця оцінка не повинна випадати з поля зору тих, хто пише чи говорить про Другу світову. Не повинна, але випадає. Насамперед це стосується постсовєтської Росії, яка сьогодні, за визначенням Роберта Конквеста, нагадує крайню форму корпоратистсько-етатистського псевдокапіталізму. Капіталізм капіталізмом, а ідеологія цілком імперсько-совєтська.
28 квітня 2015 р. президент Росії Владімір Путін під час свого візиту до Санкт-Петербурга відвідав те, що назвали "масштабною панорамою "Битва за Берлін". Росіяни самі для себе відновили частину Рейхстагу, на східцях якого Путін сфотографувався. Росіяни самі для себе визначили "перших прапороносців над Рейхстагом" - Грігорія Булатова, Віктора Провоторова й Івана Лисенка. При цьому, ясна річ, забули про Олексія Береста (його ім'я стало відоме в часи президенства Віктора Ющенка) і про те, що було кілька груп прапороносців.
Парадокс, але через 70 років після закінчення Другої світової війни режим Путіна апелює до героїчних стереотипів часів Совєтського Союзу, до міфу "Великої Вітчизняної війни". Очевидно, все це, як і розмови про "народ-переможець", потрібне для того, щоб "зарезервувати" виправдання експансії. Розпочата 2014 р. російсько-українська війна унаочнила це. Свої агресивні дії російське керівництво прагне втиснути у певний символічний контекст власноруч модельованого героїчного наративу, де на роль ворогів, ба більше - фашистів, призначено українців.
До всього цього Путін фактично схвалив упровадження партикулярного російського проекту Другої світової війни. Тепер, за задумом путінських ідеологів, перемога в ній - це перемога Росії та росіян. Саме на цю ідею працюють ресовєтизовані підручники й інші публікації, сучасні російські комеморативні практики, символічний простір. Це намагаються обґрунтувати російські науковці, а також наукова й (особливо) журналістська шантрапа. Україні й українцям у цій пропагандистській кампанії відведено переважно роль зрадників і колаборантів. Ось чому, а не через нашу мегаломанію (що нею дехто таки грішить) слід чітко й виразно сказати про участь українців у Другій світовій війні.
Українці воювали в різних арміях світу. За різними джерелами, від 35 до 50 тис. українських добровольців з числа канадських емігрантів, а серед них майже півтисячі офіцерів, у 1941–1942 рр. виявили готовність вступити до Канадських збройних сил. Ідеться майже про 11% української громади цієї держави (а це в довоєнні роки близько 360 тис.).
Своїх посланців скерувала до армії США північноамериканська громада українців. Майже 40 тис. американців українського походження брали участь в операції "Оверлорд" (Overlord) - висадці на європейський континент 6 червня 1944 р., воювали в Тихоокеанському регіоні, Малій Азії, Північній Африці, Італії, Німеччині.
5 тис. українців з Франції у складі Іноземного легіону брали участь у всіх великих боях 1940 р., а Василь Порик очолював у Франції партизанський загін.
Кожен восьмий вояк 2-го корпусу генерала Владислава Андерса був українцем. 1942 р. корпус залишив територію СССР і в складі британських експедиційних військ брав участь у боях в Єгипті, Лівії, Італії. У травні 1943 р. розпочалося формування 1-ї піхотної дивізії імені Тадеуша Костюшка під командуванням полковника Зігмунда Берлінга. В цій польській дивізії також воювали українці.
1940 р. склад совєтських військ був таким: 61% росіян, 19,6 українців, 4,1 білорусів і 15,3% представників інших національностей. Напередодні совєтсько-нацистської війни відсоток українців в армії трохи зріс. Адже на території західних військових округів активно формувалися нові з'єднання, переважно за рахунок місцевих людських ресурсів. Мобілізація на початку війни також істотно додала українців до військ. Особливо багато (понад 50%) вояків-українців було в частинах Південно-Західного та Південного фронтів, що дислокувалися на території УССР.
Після трагічних поразок початкового періоду війни, а також у зв'язку з німецькою окупацією України кількість українців в армії значно зменшилася. Коли почалося вигнання німецьких окупантів, їх кількість, порівняно з початком 1943 р., зросла майже втричі і на середину 1944-го становила 33,9% (росіян було 51,7%). Тобто у цей час кожен третій воїн був українець, а кожен другий - росіянин. Загальна кількість українців у складі Червоної/Совєтської армії під час совєтсько-нацистької війни становила (за різними даними) від 6 до 7 млн осіб.
У Червоній/Совєтській армії під час війни налічувалося понад 300 генералів українського походження. Всього українці й жителі України отримали 2,5 млн орденів і медалей (із загальної кількості 7 млн.). Серед Героїв Совєтського Союзу українці становили 18,2%. Тричі Героєм Совєтського Союзу став льотчик Іван Кожедуб - уродженець Сумської області. Зі 115 двічі Героїв Совєтського Союзу, удостоєних цього звання під час війни, - 32 українці та уродженці України.
Отже, здається, й наведених прикладів достатньо для спростування тези "кремлівського Муссоліні" (так назвав Владіміра Путіна Збігнєв Бжезинський) про вирішальну роль саме Росії у перемозі над нацизмом. Українці у своїй більшості були на боці антигітлерівської коаліції. Та не завжди під час Другої світової війни кремлівські вожді були на її боці.
…1937 р. було створено Державний ансамбль народного танцю СССР під керуванням Ігоря Моісєєва. Ансамбль запрошували в Кремль на так звані інтимні прийоми - приміром, на дні народження когось із керівників. І ось восени 1939 р. на одному з прийомів Сталін підійшов до Моісєєва і запитав, чому немає нових номерів у концерті. "Що скажуть, те й робимо", - відповів Моісєєв. А Сталін йому:
- Однаково того, що нам потрібно, ти не поставиш.
- А що потрібно, Йосіф Віссаріоновіч?
- Ну, розгрому Англії і Франції ти ж не поставиш? - усміхнувся Сталін.
У серпні 1939 р. Сталін із Гітлером, змовившись, поділили Європу. Це був політичний, військовий і економічний союз двох диктатур, супроводжуваний відмовою Сталіна від ідеології антифашизму. Підписання відповідного пакту поставило СССР у позицію агресора й союзника ініціаторів європейської війни. У вересні почалася війна, першою жертвою якої впала Польща. Англія і Франція за неї заступилися. І ось перед керівником ансамблю Сталін прохопився словом, розкрив те, чого не прочитаєш у його творах: він мріє, щоб нацисти розгромили Англію і Францію.
Фактично до 22 червня 1941 р. тривало "романсування" Німеччини і СССР. Останній сумлінно постачав майбутньому противникові паливо, збіжжя, все, про що домовилися. І не тільки це. Москва передала нацистам майже 4 тис. німців (зокрема членів сімей німецьких комуністів, репресованих в СССР). Втім, і німці дещо виконували. У Берліні в театрах давали вистави за п'єсами Алєксандра Островського "Лес" і Антона Чехова "Три сестры". У державній опері на вулиці Унтер ден Лінден, у центрі Берліна, здійснили постановку опери "Иван Сусанин" під первісною назвою "Жизнь за царя". Німці навіть зняли фільм за романом Ільфа й Пєтрова "12 стульев". Фільм вийшов слабкий, а актор Ганс Мозер, який грав Остапа Бендера, звів свою роль до трюків. Не зрозумів суті. Як і Гітлер не зрозумів багато важливих речей, почавши війну проти СССР.
"Вся наша нечулість, боягузництво, наше зрадництво і пілатство, і грубість, і дурість під час всієї історії возз'єднання Східної і Західної України є, по суті кажучи, цілковитим звинувачувальним актом, є чимось, чого історія не повинна нам простити, є чимось, за що людство повинно нас презирати, якщо б воно, людство, думало про нас" - так оцінював у своєму щоденнику Олександр Довженко те, що сталося у вересні 1939 р. на західноукраїнських землях, що належали раніше Польщі. А польський літератор Чеслав Мілош писав про трепет "перед Імперією, що простує й простує на захід, озброєна луками, списами, бетеерами, на "газиках", у папахах, з картотекою визволених країн..."
Вступ Червоної армії на територію Західної України викликав неоднозначну реакцію місцевого населення. Хтось сприймав це як панацею, бажану деполонізацію, а хтось - як окупацію з усіма її атрибутами: розстрілами, ув'язненнями, масовими депортаціями. Всього депортовано було близько 320 тис. осіб.Досі немає точних даних про кількість померлих у транспортах, в'язницях, таборах та розстріляних на підставі різних вироків. Крім того, після початку совєтсько-нацистської війни 1941 р. було розстріляно тисячі в'язнів і військовополонених.
Уже та перша совєтизація західноукраїнських земель (як і ресовєтизація по війні) в котрий уже раз довела безжальність стратегії сталінської Росії щодо України. Червоний диктатор ніколи не забував прагнення українців до незалежності, продемонстроване у 1917–1920 рр. Він люто боровся не лише з відвертими противниками більшовиків. Серед української прокомуністичної етноеліти він постійно вишукував "сепаратистів" і "націонал-ухильників", висловлював недовіру всій Компартії України і зрештою використав складну ситуацію початку 1930-х рр. для упокорення України за допомогою Голодомору.
У планах Адольфа Гітлера Україна посідала особливе місце. Власне, ці плани будувалися з урахуванням захоплення України. Вона мала стати важливою складовою частиною реалізації "Плану голоду" (Der Hungerplan). Голоду для жителів окупованих територій СССР, щоб отримати додаткові харчові продукти для німецьких військ і населення Німеччини. На території України нацисти здійснювали політику тотального винищення євреїв (загинув понад 1 млн, а Бабин Яр у Києві став символом трагедії євреїв України), а також політику планомірного винищення слов'ян - українців, росіян, поляків, білорусів.
Приреченій опинитися між двома тоталітарними потугами Україні під час Другої світової війни судилося пережити протистояння регулярних армій, геноциди, депортації, мобілізації, вивезення на роботи, тотальні руйнування. Війна, що постійно ставила людину перед екзистенціальним вибором, стала для суспільства ще й тяжким моральним випробуванням - визначатися із власною позицією довелося кожному.
Наведу для прикладу страшні своєю сліпотою, але вистраждані слова однієї робітниці, зафіксовані чекістським інформатором: "Добре, що нарешті почалася війна, життя в СССР стало нестерпним. Примусова праця і голод всім набридли, скоріше б кінець усьому цьому". А ось слова професора з міста Миколаєва: "Радянський Союз поставив себе проти всіх демократичних держав, розпочавши, в альянсі з Німеччиною, війну з Польщею..."
Хоч як прагнули московські ідеологи створити однозначно негативний образ українського руху опору під час Другої світової війни, та неспростовним залишається той факт, що основною метою цього руху було здобуття Незалежної Української Держави. Саме це слід пам'ятати, коли берешся аналізувати діяльність Організації Українських Націоналістів (ОУН), а також дії Української Повстанської Армії (УПА) та націоналістичного підпілля. Невипадково нацисти інтерпретували Акт Проголошення Відновлення Української Держави 30 червня 1941 р. як намагання ОУН встановити місцевий уряд і поліцію, як спробу бандерівського керівництва поставити німецьку владу перед доконаним фактом. Так воно і було.
1 листопада 1944 р. з'явився документ під назвою "Національно-український рух резистансу - УПА". Його підготував для Fremde Heere Ost (східної секції німецької служби для оцінювання військової розвідки) полковник Райнгард Гелен. У документі стверджується, що "метою ОУН є створення незалежної національної Великої України". Автор також пояснює, що "стосунки між німцями й українцями поступово погіршувались - ОУН поставилася вороже не лише до поляків і більшовизму, але також до німецької адміністрації. На той час їхня боротьба була спрямована проти німців, совєтів і поляків. Після повторної окупації України Червоною армією, УПА воює виключно проти совєтів ..."
Такі документи дають уявлення про справжню мету і взаємини керівництва ОУН з німецькою владою. Зрозуміло, було би неправильно ідеалізувати діяльність ОУН і УПА, але в кожному разі мусимо бачити контекст, в якому вони діяли. Окреме складне питання - це дії українських націоналістів під час польсько-українського міжетнічного конфлікту 1942–1944 рр. (включно з подіями на Волині 1943 р.). У цьому кривавому протистоянні поляки втратили до 40 тис., а українці - до 16 тис. осіб.
Водночас УПА вела боротьбу проти совєтських партизанів. За офіційними даними, у партизанському русі комуністів було лише 13,9%, комсомольців - 19,9%, решта - безпартійні. Окремого вивчення потребує національний склад партизанів. Тут є розбіжності, як і щодо кількості. У деяких працях часів СССР стверджувалося, що чисельність червоних партизанів в Україні перевищувала 170 і навіть 500 тис. Водночас інші дослідники називають цифру близько 50 тис. тих, хто вів активну боротьбу. Фахівці дотримуються останньої цифри.
Не підлягає сумніву, що саме СССР зрештою став головною силою збройного опору нацистсько-тоталітарному блоку. Проте не можна забувати слів фронтовика (причому не формального, а справжнього) - письменника Данііла Граніна: "розгром фашизму був єдиною заслугою Совєтського Союзу перед людством". Єдиною! А далі Гранін зауважив, що перемога "відповідала мілітарному духові совєтської імперії".
Не забуваймо про це, а також про той політичний поворот, що його здійснив Сталін 1943 р., - з поверненням погонів і поновленням у вжитку слова "офіцер", з розпуском Комінтерну і відновленням патріархії Російської православної церкви. Ідеологічно Совєтський Союз почав перетворюватись на Росію, що завершилося 1945 р. знаменитим сталінським тостом "За великий русский народ!" і відповідними акцентами у політиці щодо інших народів СССР.
Іронія історії: через 70 років після сталінського тосту Владімір Путін і його клеврети знов русифікують історію війни, інструменталізуючи її для власних потреб. Ось чому одним з найактуальніших завдань нині є, сказати б, дерусифікація історії Другої світової війни, відновлення реалістичних уявлень про цю зовсім не оптимістичну трагедію.
Сталін до кінця своїх днів здійснював антиукраїнську стратегію, не довіряючи українцям, санкціонуючи періодичні "антинаціоналістичні" кампанії. Ці дії, а також інші репресивні акції дають підстави ревізувати один з наріжних комуністичних постулатів - про визволення України. 1944 р. такого визволення (у "повнокровному" значенні цього поняття) не відбулося. Було вигнаннянацистів з території України, а на зміну одному антидемократичному режиму прийшов інший - комуністичний. 1941 р. Гітлер забрав Україну у Сталіна. Під кінець війни Сталін відбив її у Гітлера і поновив над Україною московське панування. З розумінням цього, як видається, пов'язана необхідність позбутися ще однієї хибної звички - згадувати лише про перемогу.
Поет, письменник, фронтовик Булат Окуджава якось написав: "А все-таки жаль: иногда над победами нашими встают пьедесталы, которые выше побед". Ніколи не забуваймо про ціну перемоги. Інакше п'єдестали будуть таки вищими за перемоги.
Друга світова забрала життя 50 млн людей. Сталін "визначив" свою цифру втрат совєтського народу - 7 млн осіб, Хрущов - 20 млн. За Горбачова йшлося про 27 млн. В епоху Єльцина цифру зменшили на 400 тис. і відтоді в Росії говорять про 26,6 млн загиблих. Загальні втрати Німеччини - до 6 млн. В СССР загинуло 18 млн мирного населення.
Кількість громадян СССР, яких призвали на військову службу, - 34,5 млн осіб. До 1 липня 1945-го у совєтських збройних силах залишилося всього 12,4 млн. На думку серйозних фахівців, облік втрат загиблими й зниклими безвісти в Червоній армії було поставлено надзвичайно погано. Важко повірити, але тільки 1990 р. уперше з'явилась офіційна цифра втрат збройних сил - 8,6 млн. Нині більш правдивою вважається цифра у понад 10 млн, а німецька армія втратила 2,8 млн.
Bloodlands - саме цим неологізмом позначив американський історик Тімоті Снайдер землі, що найбільше постраждали від нацистської та комуністичної диктатур. До "кривавих земель" (саме так перекладається українською поняття, винайдене Снайдером) він, зокрема, включив Польщу й Україну. "Можливо, саме тут - між підрахунком мертвих і постійною реінтерпретацією цього підрахунку - лежить завдання історії", - зауважує Тімоті Снайдер.
Загальні демографічні втрати України у війні (включно з убитими, померлими від хвороб і голоду, жертвами концтаборів, депортованими, евакуйованими, тими, хто відійшов разом з німцями) становлять майже 14 млн осіб. Від 1 січня 1941 р. до 1 січня 1945-го населення України зменшилося з 40,9 млн до 27,3 млн. Втрати СССР становлять до 40% сукупних втрат усіх учасників Другої світової війни. Матеріальні втрати України дорівнюють приблизно 40% тодішніх загальносоюзних втрат.
Напевно, й наведеного достатньо, щоб зрозуміти: не годиться святкувати загибель людей і колапс мирного, нормального життя. Ми повинні мати День перемоги і пам'яті. Прислухаймося до історії, відчуймо мовчання тих, кого немає сьогодні з нами, тих, хто був правдивим визволителем людства від нацистської чуми. І тоді зрозуміємо: це не день парадів і демонстрації сили.
Україна повинна бути частиною людства, яке (на відміну від Росії та її колишніх колоній) відзначає цей день 8 травня. 7 травня 1945 р. (це було після 2 години ночі) німецька делегація в місті Реймс у Франції (за участі начальника Головного штабу Союзних експедиційних сил генерала Волтера Сміта, представника Ставки Верховного головнокомандування при командуванні союзників генерал-майора Івана Суслопарова та заступника начальника Штабу Національної оборони Франції генерала Франсуа Севеза) підписала Акт про беззастережну капітуляцію Німеччини. Капітуляція набрала чинності 8 травня після 23 години.
Сталін зажадав, щоб у Берліні, в зоні совєтської окупації, відбувся "дубль", друга церемонія підписання капітуляційного акта. Сталося це у передмісті Берліна Карлсгорсті о 22 годині 43 хвилини за центральноєвропейським часом (у Москві вже було 9 травня). Ще до підписання акта Міхаіл Калінін підписав указ президії Верховної Ради СССР про проголошення 9 травня Днем Перемоги.
Ось так важлива для людства подія виявилася ніби поділеною "навпіл". До речі, за Сталіна свято Перемоги (як неробочий день) протрималося недовго: його фактично скасували наприкінці 1947 р. (неофіційно - просто оголосили робочим днем). Це зробили з огляду на жахливі наслідки війни, зокрема на колосальну кількість калік на вулицях. Вони унаочнювали банальну істину - як можна святкуватите, що принесло стільки горя. Поновили День Перемоги як свято і вихідний за Леоніда Брежнєва 1965 р. Поновили з метою політико-ідеологічного "цементування" суспільства. Це супроводжувалося відродженням сталінських міфів, героїзацією війни, брехнею, формуванням мілітарної психології - всім тим, що робить нині новий кремлівський диктатор.
…Сучасники згадували, що в Гітлера при рукостисканні долоня була холодна й волога. Наче торкаєшся рептилії. Мені чомусь здається, що таке відчуття викликають усі диктатори. Хоч скільки б і в який спосіб їх вихваляли…