Прокотилися навали,
І зосталась таїна.
Петро Перебийніс
Свого часу широкого розголосу набула невеличка книжка "Україно наша Радянська". Не тому, що талановито написана, а тому, що була освячена авторством першого секретаря ЦК Компартії України, члена політбюро ЦК КПРС Петра Шелеста. Навряд чи високий партійний чин писав її особисто, маючи біля себе армію майстрів пера, але саме вона стала одним із офіційних пунктів звинувачення його в націоналізмі, який, серед іншого, нібито виразно проявився в "ідеалізації українського козацтва". Шелест, як засвідчив відомий партійний літописець Віталій Врублевський, став "одіозною особою ледве не з гетьманськими замашками".
Зрозуміло, що розмови про ідеалізацію чи героїзацію в цьому конкретному випадку були потрібні зовсім не з міркувань піклування про історичну чистоту оцінки нашої минувшини. Хоча відомо: об'єктивне дослідження проблем козаччини блокувалося постійно, бо воно сприймалося не як предмет чистої науки, а майже завжди - як ідеологічний випад проти нав'язаних із-зовні стереотипів. Йшлося про елементарну дискредитацію лідера республіки. А навішування липкого ярлика було характерною ознакою її "витонченого" стилю, чим послугувався тоді довголітній і остогидлий усім наглядач від ідеології Михайло Суслов.
У травні 1972 р. Петра Юхимовича усунули з високої посади й відправили в Москву, щоб там його поступово забули. А тутешньому забуттю мала посприяти квітнева 1973 р. розгромна публікація в журналі "Комуніст України" - головному теоретичному й політичному органі ЦК КПУ - "про серйозні недоліки та помилки" книжки, виданої ще 1970 р. Згодом недавнього першого комуніста "не пустили" і в Українську радянську енциклопедію, останній, 12-й, том якої вийшов 1985 р.
Заперечувати той факт, що Петро Юхимович, знаючи про козацьке коріння свого роду, прихильно ставився до цієї сторінки нашої історії, було б безглуздо. Проте істина лежала поза контекстом так званої рецензії. І полягала вона в тому, що не можна ні применшувати значення такого потужного національного державотворчого стрижня, яким було унікальне за своєю природою українське козацтво, ні ідеалізувати надзвичайно складні й неоднозначні процеси, що супроводжували його і в цілісній феноменальній іпостасі, і в досвіді кожного різновиду та кожної щонайменшої структури. Саме на рівні козацької сотні я випадково зіштовхнувся з усім букетом цих не надуманих проблем.
Спочатку з приємністю відзначив, що моє рідне село з популярною назвою Івангород в історичній літературі часто згадується як сотенне містечко Уманського полку. Авторитетним джерелом у цьому плані є, зокрема, й карта в енциклопедії - "Адміністративно-територіальний поділ частини України, що перебувала під управлінням гетьмана Б.Хмельницького (1649 р.)" (УРЕ, К., 1984, т.11, кн. 2, с. 82). Таким чином, фактично десь у 1647-му чи 1648-му, як мінімум, козацький військовий підрозділ в Івангороді вже функціонував. Нагадаю, 1648-й був роком обрання чигиринського сотника гетьманом Війська Запорозького. Протягом майже двох років він здобув кілька блискучих перемог над польсько-шляхетськими військами, вершиною яких вважається битва під Зборовом, а результатом - неоднозначно сприйнятий так званий Зборівський договір між королівською Польщею та Україною. Він фактично підбивав підсумок першого етапу Національної революції 1648–1657 рр.
Підсумок, безумовно, важливий, коли взяти до уваги, що Козацька держава нарешті ставала помітним суб'єктом міжнародного права, результатом чого було визнання автономного статусу значної частини наших земель, а лідер повстанців демонстрував характер, адекватний, як сказали б тепер, викликам часу. Та, незважаючи на цю очевидну військову й дипломатичну перемогу, Богдан Хмельницький опинився в доволі скрутному становищі у зв'язку з несподіваним переходом у ворожий стан союзника козаків, підкупленого поляками кримського хана Іслам Гірея ІІІ. Його, як і поляків, не влаштовувало зміцнення Української держави. Не дуже тішили компромісні статті договору й Богдана. За великим рахунком, вони не задовольняли нікого, хоч і створювали основу для перемир'я. Певною мірою, правда, влаштовували Варшаву, оскільки дозволяли шляхтичам повертатися на українські землі і відновлювати свої права.
Логічно поставало запитання: за що воювали? Адже місцеве населення активно включилося в безкомпромісну боротьбу за Козацьку державу, сподіваючись на повне вигнання визискувачів. Ці сподівання, слід сказати, спиралися на реальне підгрунтя. Якщо 1647 р. пішов на активну підготовку повстання з багатьма невідомими, то наступний, 1648-й, уже виправдовував ті зусилля й наміри низкою успішних боїв. Справа, врешті-решт, увінчалася всенародним виступом проти чужоземного панування, рівних якому за масштабністю не було серед революційних рухів тодішньої Європи.
У цій глибинній водоверті не загубилося й моє село. Український народ в особі козацтва творив військову силу для захисту від різновекторної зовнішньої агресії. З певністю можна передбачити, що Івангород, як місто-фортеця, був готовий до відсічі будь-яким можливим нападникам, і те, що саме тут з'явилася перша на сучасній Христинівщині Івангородська козацька сотня - самоврядна адміністративно-військова одиниця, - не було випадковістю.
Уманський полк відомий як один із наймогутніших козацьких полків Гетьманщини. Утворений влітку 1648 р., він брав активну участь у повстанні і, згідно з "першим паспортом" козацтва - реєстром 1649 р., складався з 14 сотень, що носили назви своїх центрів, та об'єднував 2949 (в УРЕ - 3083) реєстрових козаків (Київський, для прикладу, - 1792). Полк охоплював значну частину сучасних Черкаської, Кіровоградської та Вінницької областей. У наявних списках Івангородська сотня на чолі з Василем Бубликом за кількістю козаків (201–202) ішла третьою, вслід за полковою Уманською та Маньківською.
Історія сотні заслуговує на окреме дослідження як унікальне явище для периферійного, за нашими мірками, села. Тим більше що вона має сторінки не тільки героїчні. До героїчного я б зарахував, безумовно, сам факт заснування сотні у такий надзвичайно складний період визвольних змагань, коли питання вибору місця під сонцем ставало не чим іншим як випробуванням на мужність і патріотизм. Це був, коли хочете, прояв високого рівня національної самосвідомості односельців, хоча певен: ніхто тоді таких слів не говорив. Майже те саме знаходимо і в Грушевського: "Се ж не були вояки з ремесла, а в переважній більшости хліборобське селянство, що повстаннєм хотіло збутися панської і польської кормиги, стати хозяїном своєї праці, жити і дбати свобідно про свій добробут, про задоволеннє своїх економічних і культурних потреб". Одного разу я запитав голову села Степана Шиндора, чи зміг би він організувати зараз на якусь добру справу сотню або дві фізично спроможних чоловіків. Він глянув на мене як на прибульця з космосу: звісно ж, ні! А тепер тим більше - ні, бо ж село росте "не туди". А ось понад 350 років тому - могли! І ті мужі славно вписалися в історію, якої нинішні, на жаль, не знають. Вписалися в контекст творення великої європейської держави! Адже влада козацької старшини поширювалася на все населення відповідної території.
Автор "Умані козацької і гайдамацької" отець Юрій Мицик, аналізуючи військові перипетії, констатує, як нещадно з плином історії змінюється значення наших міст і сіл. Зіставляючи минуле й сучасне сотенних поселень, автор відзначає, як наслідок не завжди позитивних, а то й руйнівних процесів, що Івангород є нині звичайним селом. Прикро, справді, але й це село маліє, а заодно вивітрюються, на жаль, притаманні йому колись козацький дух та ратна слава. У радянський час, як можна бачити на прикладі Шелеста, такі доблесті не особливо шанувались. А тепер і поготів: усе попливло й замулилося житейськими негараздами.
А козацькі будні й далі були аж надто бурхливими. Уманський полк на чолі з Йосипом Глухом брав участь у розгромі військ польського магната Калиновського під Вінницею, а пізніше - і в генеральній битві української та польської армій під Берестечком (червень-липень 1651-го), яка, на жаль, через зраду кримців закінчилася поразкою і навіть тимчасовим ханським (!) полоном Богдана Хмельницького. Про цю сторінку нашої історії особливо рельєфно нагадала нам Ліна Костенко. А той, хто, можливо, відвідував місця раті і бачив страшну піраміду черепів у місцевому музеї, має хоч приблизне уявлення про масштаби кривавиці. Шляхта знову посунула в Україну. Уманський полк, як один із найбоєздатніших в українській армії і, вочевидь, вміло керований, вийшов із Берестецької битви з незначними втратами.
За уривковими відомостями важко судити про конкретну роль Івангородської сотні в цих подіях. Її можна домислювати лише в загальному контексті. Справді: були і перемоги, і поразки.
Та є в подальшій історії факт, який несподівано ставить усе з ніг на голову. Недарма ж Володимир Винниченко казав, що українську історію не можна читати без брому. Після успішних боїв під Білою Церквою, але важкого Білоцерківського миру (18.09.1651) землевласникам із польської шляхти фактично було підтверджено зборівський дозвіл повертатися до своїх колишніх маєтностей (в тому числі і в Умані) та відновлювати старі привілеї. Природно, це викликало різке невдоволення серед низового козацтва. Селянсько-козацькими заворушеннями постійно прагнули скористатися впливові кола Речі Посполитої, плекаючи навіть надію на усунення Богдана Хмельницького. Вони безуспішно підбурювали на це молдавських господарів, не без їхнього впливу такі ідеї вже зароджувалися і в козацькому середовищі.
Було також загальновідомо, що і в інших сусідів - московських зверхників - на той час аж руки свербіли втрутитися в козацьку війну. Вони розуміли: замирення поляків із Богданом могло б посунути їх разом із татарами та козаками на Москву, але спогади про попередні битви Богдана з поляками стримували. Невідомо, чим би це на тому етапі окошилося для московитів. А з іншого боку - Варшава шукала можливостей за будь-яку ціну утримати козацьку територію у своїх руках.
Тут і спіткнулась Івангородська сотня. Точніше - її поводир. Далі пошлюсь на згадану вже книгу отця Юрія Мицика.
"За свідченням анонімної польськомовної "Віршованої хроніки" (1682), створеної подільським шляхтичем, польний гетьман коронний Марцін Калиновський задумав улаштувати замах на Хмельницького. З цією метою він домовився з деякими козаками Уманського полку (а ця територія, нагадаємо, була колишньою маєтністю Калиновських), що Уманський полк перейде на польський бік, коли війська Речі Посполитої прийдуть стати на квартири в даному регіоні, як випливало з постанов Білоцерківського миру. При цьому козак Бублик мав захопити Хмельницького, коли той виїде в супроводі однієї-двох осіб на пасіку в Чорному лісі під Уманню і передати його Калиновському. За це той обіцяв зробити Бублика уманським полковником… Однак інший козак, довідавшись про задуману зраду, своєчасно сповістив про це гетьмана України, який наказав Бублика схопити і стратити..."
Сказати, що я був розчарований таким поворотом мого дослідження, - не сказати нічого. Схопившись за виграшну тему, я сподівався "докопатися" до чогось винятково позитивного, звитяжного. Йдеться ж про земляків! Але… "Коли ти берешся за якусь тему й починаєш її глибоко копати, то вилазять речі, які руйнують… простір звичної міфології. Ви опиняєтеся перед істиною - можливо, непатріотичною, непривабливою, несмачною. І ти споживаєш її, як гіркі ліки..." Це відомий режисер Роман Балаян про Сергія Єсеніна. А переживання ті ж самі, що й у мене з козацьким сотником-земляком.
Широкого розголосу в історичній літературі факт його віроломства не здобув. І, мабуть, не випадково. Навіть найкращі сторінки нашого буття були далеко не ідеальними. А в ті часи нерідко падали голови і полковників, і гетьманів. Тож випадок із Василем Бубликом - лише крапля в морі.
Кількарічне ж "полювання" на Хмельницького закінчилося для поляка трагічно. "Батько Хміль" переграв його. Влітку 1652 р. під горою Батіг над Бугом він розгромив багатотисячне польсько-шляхетське військо, і, як свідчить літописець Софонович, "там же гетмана коронного Калиновского татарин єдин простий, стявши голову, в торбі до Хмельницкого принес". Важливу роль у тому бою відіграла козацька кіннота під командуванням легендарного сподвижника Хмельницького - Івана Богуна. Пізніше, 1654 р., "під час тяжких боїв на Уманщині... під Івангородом вороги мало не схопили Богуна, що відступав, ...втративши при цьому свого перекладача й одного слугу-татарина, а також прапор і литаври".
Батозька ж перемога, в якій відзначилися козаки Уманського полку, стала переконливим реваншем за поразку під Берестечком. Нам, природно, хотілося б знати хоч що-небудь про участь у цій битві наших односельців. Тим більше що бої розгорталися зовсім поруч - на території нинішніх Тростянецького та Гайсинського районів Вінницької області. Так само, як і про подальшу долю сотні взагалі. Але в розписі 1654 р. Івангородської сотні вже немає. Дослідники схильні вважати, що ймовірною причиною були жахливі спустошення, яких зазнали чимало сіл від військ Речі Посполитої та Кримського ханства під час кампанії 1652-1653 рр., коли вся Брацлавщина аж до Умані була вкрита попелом.
Порівнюючи відомості Реєстру Війська Запорозького 1649 р. та присяжних книг 1654-го, пише отець Юрій Мицик, бачимо, що Уманський полк зазнав певних територіальних змін. Деякі сотенні центри вже не згадувались (Івангород, Кочубіївка, Романівка, Кисляк), натомість з'явилися ряд інших. Є Орадівка, Христинівка, під іменем Верховня з'явилася Верхнячка. Не виключено, що івангородці, після страти сотника поповнили нові малопотужні сотні, які сформувалися за останні п'ять років, зокрема Христинівську або Орадівську, як припускають інші автори. Описуючи історію сусідньої Севастянівки, Л.Дяченко зазначає, що "нинішній родовий склад села почав формуватися в кінці ХVІІ ст. із козаків Івангородської сотні Уманського полку та Терлицької сотні Кальницького".
Навряд чи крізь товщу століть удасться з належною достовірністю з'ясувати всі перипетії складної долі волелюбних і непокірних предків. Однак наголошую: вважав і вважаю, що це одна з найяскравіших сторінок історії козацького села. Вона засвідчує його доволі непросте й героїчне минуле. Виходячи з самого факту існування Івангородської сотні, цим можна і треба пишатися. Я б навіть пропонував під час чергових перейменувань назвати Козацькою центральну сільську вулицю, яку аж ніяк не можна було обминути ні у звитяжні, ні в трагічні часи і яка, безумовно, причетна до всіх подій на наших землях. Тим самим ми б продемонстрували повагу до своєї справжньої історії і водночас зробили б посильний внесок у пам'ять наступних поколінь. Бо ж у самій назві закладено потужний інформаційний заряд, шанобливе закріплення зв'язку з глибинно-віковим пластом нашого буття. Спало ж комусь на думку назвати вулицю іменем Леніна! Знаю, як важливо було для попередньої епохи мати практично в кожному населеному пункті топоніміку і бронзові чи залізобетонні монументи, присвячені тодішнім вождям. Але ж вони не жили й не творили в кожному селі!
Невідомо, між іншим, чи колоритне ім'я ватажка третьої сотні Уманського полку було справжнім, чи, можливо, прибраним, як це нерідко траплялося. Немає підстав стверджувати, що він був таки нашим - сільським. А ось щодо епізоду з переманюванням в інший табір сумніватись не доводиться. Хоч і хотілося б закінчити гарно, піднесено, патріотично. Та куди подінешся, коли життя наших - навіть славних - предків було далеко не безгрішним. Багатьох сучасників - також.
Ще з античних часів, задовго до нашої ери, у кожній трагедії бачили зав'язку і розв'язку. "Зав'язкою, - писав Аристотель, - я називаю частину п'єси від її початку до тієї крайньої межі, за якою настає перехід до щастя або до нещастя, а розв'язкою - частину від цього переходу і аж до кінця..."
Ось і думай: чи була ситуація з сотником "крайньою межею", за якою пішли щастя-нещастя рідного села?
Чи, може, мав рацію П.Шелест, назвавши свої мемуари "Справжній суд історії ще попереду"?..