Як показує історичний досвід, тіні минулого ще довго мають вплив і доволі потужну силу.
Відповідно, не провівши своєрідної "роботи над помилками", не оцінивши й не усвідомивши своєї історичної долі, ми так само довго будемо приречені вкотре наступати на ті самі граблі. Трагічні долі мільйонів загиблих вимагають розділити жертовний подвиг народу і злочини сталінської системи. Маємо сумний парадокс: народам колишнього СРСР, щоб здолати німецький нацизм, знадобилося п'ять років, а боротьба з наслідками, різноманітними атавізмами й рудиментами сталінського тоталітаризму триває і досі!
Яскраве свідчення цього - події на Сході України. Мабуть, мало хто міг собі уявити, що через 70 років після закінчення Другої світової війни, світ опиниться перед прямою загрозою початку третьої світової. Та й узагалі, що слово "війна" не зійде зі сторінок шкільних підручників і наукових монографій. Фронтові зведення перетворяться на наше повсякдення. А красива фраза зі старого фільму: "є така професія - Батьківщину захищати" раптом втратить свій кінематографічний пафос. Ми станемо свідками жертовності й зради, а на дверях у підвалах катівень на окупованій території знову з'являться написи "НКВД"… Усе це свідчить про те, що з нашого минулого дехто робить досить своєрідні висновки. "Робота над помилками" буде непростою.
Наше минуле, на жаль, задешево нас не відпускає. У сучасному світі концепція тоталітаризму змінюється. У Росії, приміром, реалізація ідеології "Третього Риму" - формування великої могутньої нації (ностальгія за втраченою імперією) - призвела до того, що завдяки старанням кремлівської пропаганди політику Сталіна значна частина населення сприймає як хоча й неоднозначне, але вимушене, необхідне, а у підсумку навіть позитивне явище. Сталін, цілком у дусі сучасної термінології, визнається "вдалим менеджером". Його прямий послідовник президент Росії Путін демонструє вперте бажання увійти в історію якщо не добрими державницькими справами, то бодай своєю неадекватністю. Людиною, яка вперше після Другої світової війни відверто наплювала на непорушність кордонів у Європі і заходилася ділити світ, захоплюючи чужі території.
Отже, недостатньо просто зруйнувати пам'ятники Сталіну-Леніну, перейменувати вулиці й міста. Важливо зробити так, щоб у ХХІ столітті у різних "диванних" або й реальних диктаторів не виникало бажання повторити злочинний шлях. Нескладно передбачити, що Путін перетворить цьогорічне
9 травня - "день победы" - на найпомпезніше святкування імперії, наповнивши його набором сьогоденних пропагандистських алюзій: "діди воювали - тепер буряти воюють", злочини фашизму і "розіп'яті хлопчики"... Саме тому варто розібратися, наскільки однозначно "чорно-білою" є наша історія. І святом якої "побєди" є 9 травня?
Друга світова війна. Переділ світу, війна з Фінляндією, окупація Прибалтики, приєднання територій, "дружба, скріплена кров'ю"… і напад "союзника" Гітлера. Трагедії 1941 року… Оточені армії, мільйони полонених, тисячі знищених партизанських загонів і диверсійних груп. Віддані ворогу величезні території. Населення в умовах окупації. Життя і виживання. Будівництво концтаборів і "зачистки неповноцінних народів". Страшні реалії війни.
Втім, закінчення війни також не принесло народу так довго очікуваного полегшення. На зміну гітлерівським катам прийшли сталінські. Кожен, хто був на окупованій території, у німецькому полоні і навіть у партизанських загонах, мав пройти ретельну перевірку. В кожному підозрювали потенційного ворога. Так, іще 7 лютого 1944 року на ІХ пленумі письменників СРСР у Москві український письменник Петро Панч закликав: "усе населення, що є зараз у визволених районах, по суті, не може вільно дивитися в очі нашим визволителям, бо воно якоюсь мірою заплуталося у зв'язках із німцями".
Таким чином практично всіх, кого влада покинула напризволяще на окупованій території, було проголошено колабораціоністами. Головна "провина" цих людей у тому, що вижили. Парадокс, але саме з таких нелюдських парадоксів і складається радянська влада. П.Панч пояснював: "Хтось грабував квартири й установи, хтось допомагав німцям в їхньому розбої і розстрілах, хтось спекулював, торгував, а деякі з дівчат, втративши відчуття патріотизму, подекуди жили з німцями". Ось так, торгівля прирівнювалася до участі в розстрілах! Людей, далеких від реалій життя в окупації, таврували "зрадниками", "колаборантами" і як підсумок - "доведеться розстріляти"…
Найбільший жах, що саме в цьому питанні слово сталінського режиму ніколи не розходилося з ділом. Якщо сказано "доведеться", то таки розстрілюватимуть. З перших же днів жителі визволених від німців регіонів України відчули на собі всю жорстокість каральних акцій. Приміром, у секторі Слов'янськ-Барвінкове-Краматорськ-Костянтинівка вже наступного дня (яка оперативність!) після визволення НКВС організував масові арешти. Коло "зрадників" було надзвичайно велике: від тих, хто працював у німецькій адміністрації, до жінок (переважно колишніх учительок німецької мови), які були перекладачками або мали якісь стосунки з німецькими солдатами й офіцерами. "Заплямували себе зв'язками з німцями" - таким було офіційне формулювання. І тлумачилося воно досить широко. Достатньо було "сигналу" від пильних сусідів, що дівчина відвідала якийсь захід, організований німцями, - приміром танці або виставу, для "заплямування" на все життя такого вчинку було цілком достатньо.
Жінки ж, які мали статеві зв'язки з німцями, а траплялося, навіть дітей від окупантів, права на життя позбувалися автоматично. Найчастіше їх убивали разом із дітьми. Наголосимо: разом із дітьми! У чому була провина нещасних немовлят?! У чому в такому разі принципова різниця між гітлерівськими катами і сталінськими?! Нелюдські, маніакально жорстокі, ворожі всьому людству режими. У вже згаданому секторі Слов'янськ-…-Костянтинівка лише у перші дні після визволення НКВС знищив близько 4 тис. людей. І зрозуміло, що головні перевірки були ще попереду. У перші повоєнні роки за "зв'язки з ворогом" було заарештовано майже 100 тис. осіб.
Ветеран війни молодший лейтенант Микола Холодій згадував, як вразила його картина життя у "визволеному" місті після "перемоги": "Після війни, проживши якийсь час у Маріуполі, я здивувався: чому зовсім немає чоловіків. Тільки діти, жінки та зовсім старі діди. Також мене здивувало, що на мої запитання люди не відповідали, бесіду одразу припиняли, а деякі жінки починали плакати. Це дивно: якщо чоловіки загинули на фронті - то чому не можна про це сказати?! Я запитав про це батька. Він розповів про страшні мордування політв'язнів у тюрмі на початку війни. А також і про те, як "визволяли" Донбас. Як тільки закінчились бої, в місто знов повернулись чекісти. Першочергово були заарештовані всі родичі тих, кого у 1941 році закатували НКВСівці. Людей катували цілодобово: "Лаяв владу?! Лаяв НКВС?! Лаяв Сталіна?! Щось не подобається?!". Люди зникали безслідно… Потім прокотилася хвиля арештів працівників Азовсталі та коксохімзаводу. Їм інкримінували "працю на німців" (можна подумати в людей був якийсь вибір).
Решту чоловіків віком від підлітків і до 55 років, котрих усе ж не можна було прямо у чомусь звинуватити, забрали в армію. З них сформували військову частину, просто в очі називали "трофейними" і розповідали, що всі вони повинні якусь свою провину (мабуть ту, що під "мудрим" керівництвом "геніального полководця" Сталіна німцям було віддано всю Україну) "іскупіть". Ця частина була переведена на рубіж біля річки Молочної. Людям не видали навіть червоноармійської форми. А от зброю їм дали: одну гвинтівку на 13 людей! На річці у німців була серйозна оборона - прорвати її такими силами було просто неможливо, але це й не ставилося за мету з боку червоноармійського командування. Щоб люди активніше бігли (не повертається язик сказати "у бій" - скоріше, на заклання), за спиною в них став заградзагон. Фактично беззбройних людей у лоба косили німецькі кулемети, а хто все ж таки повертав назад, того вбивали кати з заградзагону. Так у першу ж атаку загинуло більше сотні людей! У наступні атаки ситуація повторювалась. Людей молотили кулемети: і в лоб, і в спину. Так загинули практично всі: більше двох сотень людей!
Лише кількох важкопоранених було відправлено до шпиталю. З них вижило двоє. З одним з них я потім спілкувався. "Свої розстрілювали у спини - за що?!" - плакав і не міг зрозуміти він. А потім якось раптом знітився...
Мабуть, так влада боролась зі свідками своїх злочинів. Наказ гнати людей на бійню віддав командуючий фронтом "гєрой войни" генерал Толбухін. Один зі штабних офіцерів (з ним я вже через багато років по війні випадково познайомився і розговорився) наважився перепитати генерала про наказ, пояснюючи своє запитання тим, що у німців міцна оборона, а зброї, в тому числі й трофейної, в Червоної армії достатньо. Тож як це так - одна гвинтівка на 13 людей?! Толбухін у відповідь щиро здивувався: "А нєчєва хахлов жалєть! Ані на нємцев работалі - пусть гібнут!".
Практика "нєчєва жалєть" була домінантною. Така зневага до звичайної людини пояснюється тим, що, попри криваві втрати, загибель мільйонів людей, знищення міст, сіл, промислового комплексу країни, сталінський режим, як режим терору й насильства над власним народом, вийшов із цієї війни значно міцнішим і потужнішим. Адже саме умови воєнного часу максимально сприяли тому, щоб сталінські кати не мали практично жодних обмежень у своїй кривавій діяльності. Адже карати лише окремих зрадників - масштаб уже не той. Відтепер "зрадниками" оголошували цілі народи. Як відомо, відповідальність за поразки партизанського руху в Криму було покладено виключно на кримських татар:
18 травня 1944 року їх з півострова депортували. За останніми даними, було виселено майже 200 тис. людей, з яких тільки за перші півтора року померло близько 46% - практично кожен другий! Інакше як геноцидом і етноцидом цей злочин - злочин проти людяності - назвати не можна.
Навіть на 1949 рік (коли більшість переселенців вже загинуло у надважких умовах) серед кримських татар на спецпоселенні в Середній Азії усе ще перебувало до 10 тис. колишніх солдатів і офіцерів Червоної армії! З початком депортації їх терміново демобілізували з фронту. Кого зрадили ці солдати?
Було депортовано сотні тисяч чеченців, інгушів, балкарців, карачаївців, калмиків, турків-месхетинців, німців. З Криму, крім кримських татар, депортували також німців, греків, болгар, вірмен. Майже чверть з них загинула по дорозі. Старі люди, малі діти, хворі й поранені практично не мали шансів пережити виснажливі нелюдські умови депортації. Для більшості цих приречених реабілітація стала можливою лише після розвалу Радянського Союзу. Зауважимо також, що виселення й депортації відбувалися й безпосередньо під час війни. Зовсім не на боротьбу із загарбником Сталін кинув усі сили. Десятки тисяч військових, яких так не вистачало на фронті, були зайняті тим, що винищували власне населення. Тих самих людей, яких армія мала боронити і захищати! Лише у Крим і на Кавказ було виділено 40 тис. вантажних і товарних вагонів, яких так бракувало для потреб фронту: перевезення солдатів, техніки, провізії, евакуації поранених тощо. Натомість чекісти невтомно демонстрували "героїзм", катуючи приречених жінок, у багатьох з яких чоловіки в цей час воювали на фронті. Тобто захищали НКВСівців від реального, а не вигаданого у кремлівських кабінетах ворога.
Процес виселення супроводжувався численними жахливими злочинами, які нічим не поступаються злодіянням нацистів. Та якщо злочини гітлерівців уже засуджені світовою спільнотою, злочини "освободітєлєй" здебільшого ще чекають справедливого суду. Приміром, у невеличкому чеченському селі Хайбах наприкінці лютого 1944 року карателі зібрали понад 700 людей, яких мали виселити до Казахстану. Але полковники внутрішніх військ Гвешіані й Гранський, разом із комісарами Кругловим і Кобуловим, вирішили замість транспортувати чеченців усіх знищити.
Більшість цих приречених "мужні" чекісти, про подвиги яких написано тонни вигаданої пропагандистської літератури (а нині цю роботу продовжують публіцисти й кінематографісти РФ), спалили живцем, інших - скинули у прірву. Вся "акція" зайняла лише кілька годин. Як згодом написали у звіті виконавці, спосіб знищення дав змогу заощадити для держави значну кількість набоїв, а заразом вирішив і проблему поховання тіл, аби не залишилося слідів цього жахливого злочину. Про що полковник Гвешіані доповів особисто Берії. Дуже показова реакція наркома, який негайно відбив телеграму у відповідь: "Грозний. УВС. Гвешіані. За рішучі дії під час виселення чеченців Ви представлені до урядової нагороди й підвищення у званні. Поздоровляю. Нарком внутрішніх справ СРСР Берія". Не забув "героїв" і Сталін: "Від імені ВКП(б) і Комітету оборони СРСР оголошую подяку всім частинам і підрозділам РСЧА і військ НКВС за успішне виконання важливого урядового завдання на Північному Кавказі. Й.Сталін".
А вже у березні з'явився указ президії Верховної Ради СРСР про нагородження орденами і медалями співробітників НКВС. Було відзначено близько 800 осіб, у тому числі найвищими нагородами, які вручали фронтовикам за найуспішніші бойові операції зі знищення армій ворога! Груди "героїв"-НКВСівців прикрасили ордени Суворова й Кутузова, Червоного Прапора, Великої Вітчизняної війни й Червоної Зірки. Майже 300 бійців отримали медалі "За відвагу". Цікаво, яку ж таку "відвагу" проявили ці вбивці? Відважно виселяли, стріляли, спалювали живцем тисячі беззбройних, беззахисних людей?! Жінок, дітей, літніх людей, інвалідів-фронтовиків?!
"Ворожим", "неповноцінним" націям зламали життя, відібрали домівки, багатьох прирекли на жорстоку смерть, позбавили майбутнього, але навіть цього Кремлю видалося замало. Сталін віддав наказ знищити й минуле народів, їхню пам'ять, історію... Руйнували пам'ятники, храми й кладовища, перейменовували населені пункти й вулиці, таблички й дороговкази національними мовами замінювали на російські. Покинуті домівки займали переселенці - переважно з Росії.
В СРСР помпезно святкували перемогу 9 травня, абсолютно ігноруючи той факт, що війна на теренах нашої країни тривала ще майже півтора десятка років. Криваві зачистки забрали сотні тисяч життів. Зокрема, лише впродовж лютого-листопада 1944 року, за даними НКВС, на Західній Україні було ліквідовано 50925 українських повстанців, захоплено в полон іще 42984 людини. Втрати каральних органів - 1424 особи вбитими й 1440 поранених. Вражає співвідношення загиблих: 36 до 1, а з урахуванням полонених - навіть 66 до 1! Зауважимо, що важливою складовою міжнародного права є принцип пропорційності у застосуванні сили. Подібний фактаж ущент розбиває створену радянською історіографією (точніше було б назвати її історичною міфологією) легенду про "криваву бандерівщину". Натомість бачимо криваві зачистки карателями-НКВСівцями місцевого населення в регіоні. Десятки тисяч загиблих! Разюча невідповідність кількості загиблих і полонених повстанців кількості вилученої у них зброї - теж досить промовиста. За чекістськими звітами виходить, що десятки тисяч "бандерівців" ішли у бій зовсім беззбройними. Очевидним є висновок, що значна частина загиблих і полонених навряд чи мала безпосередній стосунок до УПА. Швидше за все, це були звичайні селяни, вбиті або заарештовані виключно для поліпшення статистики. Їхньою єдиною провиною стало прагнення жити на землі батьків і розмовляти рідною мовою. Безперечно, тут мала місце боротьба карателів не з окремою групою чи політичною партією, а з народом, який боровся за свої законні права.
Важливим для розуміння кривавих процесів винищення народу України є аналіз ставлення московського і республіканського керівництва до каральних заходів. Приміром, як свідчать документи, М.Хрущов, котрий увійшов в історію як реформатор, демократ, критик культу особи Сталіна, кумедний персонаж багатьох анекдотів та й цілком реальних історій (чого вартий хоча б його легендарний виступ в ООН, танці на трибуні з черевиком у руці вкупі з обіцянками продемонструвати всім "кузькіну мать"), в реальному житті регулярно вимагав посилити репресії.
Зокрема, 15 листопада 1944 року саме М.Хрущов вимагав "для застрашення" населення запровадити військово-польові суди при військах НКВС, які могли б у пришвидшеному темпі вирішувати долю арештованих. Причому, знову ж таки з метою залякування населення, вироки приреченим мали виконувати у максимально публічний і жорстокий спосіб: не розстрілювати, а вішати, та ще й у рідній місцевості, бажано на очах сім'ї, родичів, друзів. Також пропонувалося повернутися до практики "трійок", які могли би після символічного "слідства" й не менш імітаційного "суду" страчувати населення.
Ідею Хрущова беззастережно підтримав Й.Сталін, а відтак особливо старалися радянські керівники на місцях. Приміром, у вересні 1944 року секретар Станіславського обкому КП(б)У М.Слонь у доповідній записці секретареві ЦК КП(б)У Д.Коротченку скаржився на офіцерів НКВС: ідейного комуніста дуже обурював той факт, що часто під час бойових зіткнень та облав деякі офіцери НКВС "багатьох беруть у полон, а не знищують, при зіткненнях у селах не застосовують жорстокість".
На партійних зборах і нарадах наголошувалося на необхідності придушити визвольний рух у найкоротші терміни "за будь-яку ціну". Фактично це давало "індульгенцію" на будь-які злочинні дії. Арешти, катування й убивства патріотів, членів їхніх сімей і просто мирного населення стали звичним явищем.
На допомогу злочинцям у формі було створену цілу мережу загонів фальшивої УПА. Завданням цих спецгруп була дискредитація визвольного руху в очах місцевого населення. Лжеупівці масово катували мирне населення, а всі злочини приписувалися українцям. На червень 1945 року в Західній Україні діяло 156 таких спецгруп НКДБ загальною чисельністю 1783 особи, 359 резидентів, 1473 агенти і 13085 таємних інформаторів. Як зазначає український дослідник Юрій Шаповал, "ще в лютому 1945 року ЦК КП(б)У ухвалює рішення про подальшу діяльність спеціальних груп: "З метою знищення окремих дрібних бандитських груп, так званої СБ й оунівських ватажків, за прикладом Волинської області створювати групи спеціального призначення з бандитів, що прийшли з повинною і виявили бажання боротися з бандитизмом".
Як приклад, що яскраво характеризує діяльність подібних груп провокаторів, наведемо дані про злочини такої групи всього за два дні. Так, 22 липня 1948 року з села Підвисоцького Козинського р-ну Рівненської області фальшива УПА, яку очолював агент МДБ на псевдо "Крилатий", забрала до лісу мешканця села Ф.Котловського, якого катували так, що потім він місяць провів у лікарні зі струсом мозку й "омертвінням м'яких частин тіла". Вже наступного дня та ж таки група, з того самого села забрала в ліс Н.Ріпницьку, яку після катування й знущань зґвалтували всі члени групи. А діяли (катували, ґвалтували, вбивали) такі спецгрупи на території України роками! І злодіяння цих садистів приписували бандерівському підпіллю.
Загалом до 1952 року Україна втратила вбитими понад 153 тис. людей, 134 тис. заарештованими, понад 203 тис. "бандпособників" вислали до Сибіру.
Таким чином, за даними НКВС, на досить невеликій території Західної України (головні битви розгорнулися саме там) шлях активної боротьби з радянською владою обрали для себе майже 300 тис. людей. Ще понад 203 тис. - за офіційними даними - їм допомагали. Наведені факти переконливо свідчать, що мав місце не героїчний спротив одинаків, а справжній масовий народний рух. Рух, без якого були б неможливі ані Акт проголошення незалежності України 1991 року, ані відбиття нинішньої російської агресії. Проте зауважимо, що кількість активних повстанців може бути значно завищеною. Досить часто карателі знищували безневинних людей і, маскуючи свої злочини, посмертно оголошували їх "повстанцями". Втім, потрібно також розуміти, що кількість помічників бандерівців - 203 тис. висланих до Сибіру - навпаки, має бути значно заниженою.
Адже, до прикладу, повстанці Петро Пасічний, Олег Цетнарський і Марійка Пальчак дали окупантам свій останній бій 14 квітня 1960 року на Підгаєччині. У результаті чоловіки загинули, а поранена жінка потрапила в полон. Окремі герої переховувалися від радянської влади ще кілька десятиліть і вийшли з підпілля тільки з відродженням державної незалежності України. Серед них - Ілля Оберишин, який провів у підпіллі 48 років! Зауважимо, що Ілля був провідником ОУН і референтом пропаганди при окружному проводі ОУН, тож спецслужби ретельно шукали його, розсилали запити навіть до країн Західної Європи й Америки. Втім, повстанцеві вдалося впродовж багатьох років пошивати ворогів у дурні: "Постійно кочував із місця на місце. В області немає такого села, де б я не переховувався". Ілля пожертвував усім. Розуміючи, що насамперед його пробуватимуть спіймати через родичів, порвав усі зв'язки з родиною. Він не міг собі дозволити мати сім'ю, дітей, кохати…
Отже, загартовані бійці переховувалися й вели успішну боротьбу десятки років! Замислимося, скільки людей мають підтримувати одного повстанця? Адже він мусить якось харчуватися, вдягатися, взуватися, десь ночувати, відігріватися суворими зимами, лікуватися. Хтось має діставати медикаменти, папір для друкування листівок, фальшиві посвідчення, перепустки тощо. Скільки волонтерів можуть забезпечити одну сотню всім необхідним? Десятеро? Сто? П'ятсот? А якщо ця сотня воюватиме роками? А десятками років? Достатньо лише замислитися над цим, і стане зрозуміло, що в Україні мала місце не "кривава бандерівщина", а національно-визвольна боротьба українського народу.
Немає сумніву, що процеси деколонізації і декомунізації будуть непростими. Критика культу особи, реабілітація безневинно страчених, історичний пошук у сучасній незалежній Україні - все це лише почасти висвітлило обставини трагедій сталінської доби. Як це часто буває, справжні винуватці кривавих злочинів - і тирани минулого, і їхні нинішні послідовники - ще чекають свого справедливого суду. Можливо, комусь із них і вдасться уникнути Гаазького трибуналу, та суд історії неминучий…