Із встановленням у Німеччині нацистської диктатури Франція й Велика Британія відчули, що загроза німецько-радянського союзу канула в небуття. "Азіатський бунт, помножений на німецьку індустрію", як висловився на початку 1920-х посол Великої Британії в Німеччині лорд д'Абернон, відступив. Отже, на початку 1930-х Париж і Лондон заплющили очі на ремілітаризацію Німеччини. Берлін у сприятливій політичній обстановці отримав можливість для формування блоку союзних держав. 25 листопада 1936 р. було укладено Антикомінтернівський пакт між Німеччиною і Японією. В листопаді 1937р. до нього приєдналась Італія.
Австрійська епопея 1934 р., яка зовні мала всі ознаки провалу нацистської політики, дала додаткові політичні козирі німецькому диктаторові. Провал спроби захоплення Австрії Гітлер швидко використав як перевагу над Францією та Великою Британією. Єдиною країною, яка рішуче виступила на захист Австрії, стала Італія. Рим нарешті відчув себе одним із ключових гарантів непорушності Версальської системи в регіоні. Цю місію йому мовчазно делегували держави-переможниці, які обділили Італію у Версалі й не були готовими провчити агресора. Тому Муссоліні розгорнув створення блоку: 1934 р. укладено Римські протоколи між Італією, Австрією та Угорщиною.
З іншого боку, Франція після перших реваншистських кроків Гітлера потребувала рішучого союзника, отож вона зближується з Італією, даючи фактичну згоду на загарбання Ефіопії. Базою для домовленостей стало забезпечення гарантії миру і стабільності виключно в Європі, як за результатами переговорів 4 січня 1935 р. уточнив Муссоліні. Отже, він позбавив свого нового союзника потреби давати пояснення щодо пасивної позиції в італо-ефіопському конфлікті. Італія тріумфувала: Муссоліні набито поставив на місце Гітлера в австрійському питанні й створив блок у Центральній Європі. Підтримки донедавна другорядної у великій європейській політиці країни шукали провідні держави Версальської системи. Муссоліні активізував розбудову "Середземноморської імперії", закріплюючи успіх і не підозрюючи, що виконує для Гітлера брудну роботу зі знищення Версальської системи.
Агресія Італії проти члена Ліги Націй Ефіопії фактично знищила цю організацію як гаранта миру і продемонструвала, що єдиною гарантією від агресії є готовність до війни. Тому в Гітлера руки були розв'язані, й ніхто не демонстрував готовності висунути контраргументи його риториці щодо озброєння Німеччини.
Гарячкові дії Франції не додали останній упевненості в міжнародній політиці і віддалили її від традиційного союзника Великої Британії, яка активно розбудовувала відносини з Німеччиною, вбачаючи в ній єдиного можливого гаранта стабільності в Європі. Пронімецьку політику Великої Британії добре ілюструвала морська угода 1935 р. Фактично, британська політика спрямовувалася на підтримку Берліна в процесі ремілітаризації Рейху. В британській ноті з приводу запровадження в Німеччині загальної військової повинності і збільшення армії майже втричі містився несподіваний заклик. Британія висловила сподівання на участь Німеччини з її військовою авіацією у забезпеченні повітряної безпеки в Європі?! І це сподівання прозвучало, коли ще діяли положення Версаля, якими Німеччині заборонялось утримувати військову авіацію.
1934 р. між Польщею і Німеччиною укладається пакт про нейтралітет, який, на перший погляд, здавався вирішенням глобального континентального протистояння. Але він став маневром, у результаті якого Гітлер отримав буферну державу з потенційним ворогом - СРСР. Тепер він міг спокійно демонструвати антирадянську спрямованість власної політики. Подекуди гітлерівська риторика підкріплювалась інспірованими чутками про союз Німеччини і Польщі проти СРСР.
Отже, Польща вийшла з орбіти локарнських гарантій
1925 р., убезпечивши себе, як вона вважала, двосторонніми гарантіями з Німеччиною. Нагадаємо, що у жовтні 1925 р. у швейцарському місті Локарно Німеччина врегулювала свої відносини з Францією, а також вийшла з політичної ізоляції, уклавши гарантійний договір. Німецько-польський договір
1934 р. містив геніальну статтю, витвір німецької дипломатії: всі проблеми, які виникають між Берліном і Варшавою, мають бути тільки предметом двосторонніх відносин. Ця стаття виключала отримання Польщею будь-яких гарантій із-зовні і робила несумісним зазначений договір із гарантійним договором Польщі з Францією 1925 р., а також фактично скасовувала військову конвенцію з Румунією 1926 р. (за участі Франції як військового консультанта), зокрема в частині її дії проти Німеччини. Гітлер отримав собі слухняного союзника проти Чехословаччини, зважаючи на давній інтерес Польщі до Тешинської Сілезії.
Польській стороні, своєю чергою, лестив договір із Німеччиною, адже вона з країни, котрій щось гіпотетично гарантують держави - творці Версальської системи, перетворювалася на гравця, з яким рахується потужна держава. Ілюзія настільки затьмила очі Польщі, що вона пішла далі й почала сама ламати основи Версальської системи, відмовившись від зобов'язання гарантувати права національним меншинам. Польща із загрози для Німеччини зі сходу перетворилась на слухняний інструмент її політики.
Німецька політика штовхає Чехословаччину на пошук нової союзницької конфігурації для гарантування безпеки. Празький Град змушений іти на зближення з Кремлем. Паралельно Бенеш розпочинає консультації з Францією задля отримання додаткових гарантій безпеки замість локарнських. Останні дали тріщину з відходом від Локарно Польщі (Варшава і Прага після війни за Тешин 1919 р. були фактично у стані війни). Континентальні країни у грі на європейській шаховій дошці опинилися в ситуації, коли кожен наступний хід лише погіршував становище для них. Берлін виступає в цій партії в ролі ферзя перемагаючої сторони.
Польща свідомо провалює укладення Східного гарантійного пакту, який міг її убезпечити від агресії. Вона розраховує творити долі країн Центральної Європи. Франція ж, помітивши крах її геополітичних конструкцій, що мали стримувати Німеччину, іде на створення системи гарантійних договорів із Чехословаччиною та СРСР. Тим самим вона намагається врятувати рештки своїх, ще донедавна сильних, позицій у Центральній Європі.
Необхідно нагадати, що західні демократії опинилися в надскладній ситуації після економічної кризи початку 1930-х. Їхні уряди ряди зіштовхнулися з повною відсутністю інструментарію для впливу на суспільство. Успіхи нацистської пропаганди, яка агресивно поширювалася далеко за межі Німеччини, зробили Гітлера в більшості країн Європи популярнішим за їхніх власних політиків. Гітлерові лише слід було вичікувати і не йти на відверто агресивні кроки, зберігаючи видимість справедливості та законності своїх вимог.
Це йому вдавалося блискуче. Адже з 1932 р. регулярні міжнародні конференції щодо роззброєння не давали жодного результату. При цьому на утримання військових армад європейських держав витрачалися величезні кошти на тлі економічної руїни та злигоднів у Франції, масового безробіття і стагнації у Великій Британії. Гітлер засуджував відмову від роззброєння і надання Німеччині рівності в озброєннях із країнами-переможницями у Першій світовій, що сприймалося громадською думкою європейських держав як справедливий докір їхнім урядам. Пацифістську риторику Гітлера на з'їзді НСДАП 1934р. яскраво зафіксовано у фільмі Л.Ріфеншталь "Тріумф волі". Диктатор говорив про виховання в собі миролюбства й водночас стійкості. Ці промови, які викликали захоплення обивателів усіх європейських держав, були продовженням його політики дискредитації неефективних і мілітаризованих демократій. І це тоді, коли нацистська Німеччина нарощувала найновітніші озброєння. СРСР також мілітаризував свою економіку, поширюючи риторику про спрямованість своєї військової машини проти фашистів і нацистів. Однак ці дії повністю грали на виправдання німецької мілітаризації й відіграли свою роль, коли Німеччина одноособово запровадила 16 березня 1935 р. загальновійськову повинність.
Реакція країн Локарнської системи була практично миттєвою. 14 квітня того ж року в Стрезе (Італія) проходить конференція представників урядів Італії, Франції та Великобританії. Резолюція, прийнята на цій конференції, декларувала зацікавленість учасників у збереженні незалежності Австрії. Заради цього передбачалося скликання конференції всіх держав, які були учасниками Римських протоколів 1934 р. (Італія, Австрія, Угорщина), і вироблення угоди щодо Центральної Європи. Крім того, констатувалася неприпустимість розірвання договірних зобов'язань в односторонньому порядку і готовності переглянути військові положення всіх післявоєнних мирних договорів. У Стрезе було задекларовано прагнення зберегти дієвість Локарнських договорів. 17 квітня 1935 р. на Надзвичайній сесії Ради Ліги Націй було засуджено запроваджену Німеччиною практику одностороннього перегляду положень міжнародних договорів. Берлін висловив протест, звинувативши Лігу Націй у дискримінації.
1935 р. відбувається укладення договорів між СРСР і Францією (2 травня) та СРСР і Чехословаччиною (16 травня) про взаємодопомогу в разі агресії. Мотивом до таких кроків з боку Парижа і Праги був зрив роботи над Східним пактом. Але радянсько-чехословацький договір містив статтю, згідно з якою СРСР погоджувався надавати військову допомогу Чехословаччині лише в разі надання такої допомоги Францією.
Берлін різко відреагував на крок Парижа, мотивуючи недопустимість укладення гарантійного договору з Москвою тим, що він суперечить Локарно. Адже, як обґрунтовував свою позицію німецький уряд, Франція має гарантії своєї безпеки в рамках Локарнських договорів, і тому всі питання, пов'язані з гарантуванням безпеки Франції, мають вирішуватися виключно в рамках відносин між країнами-підписантами договору, тобто без залучення інших держав. Німецьку позицію щодо укладення Францією договору з СРСР підтримала і Велика Британія.
7 березня 1936 р. німецькі війська ввійшли до демілітаризованої Рейнської областї; фактично, дії Локарнських угод припинено. Підставою для такого кроку з боку Гітлера стає ратифікація парламентом Франції гарантійного договору з СРСР. Уся система безпеки в Європі опинилася під загрозою. Одна з країн Локарнської системи гарантій, Бельгія, 14 жовтня 1936 р. приймає рішення про свою відмову від нейтрального статусу. Але Брюссель підігрує політиці Берліна, спрямованій на згортання системи колективних гарантій і заміни її на двосторонні міждержавні гарантії. Бельгія дає зрозуміти, що не вважає гарантії, отримані 11 років тому в Локарно, надійними і бажає гарантувати свою безпеку власноруч. Новий формат відносин, нав'язуваний Німеччиною, мав дати їй можливість боротися зі своїми потенційними ворогами поодинці.
Франція і Бельгія запропонували Раді Ліги Націй проект резолюції щодо рейнської акції Німеччини, який було прийнято більшістю голосів. А вже на Лондонській конференції 19 березня 1936 р. представники Бельгії, Франції, Великобританії та Італії підтримали пропозиції щодо подальших спільних дій. У проекті резолюції засуджувалися односторонні акти у міжнародних відносинах. Висловлювалося прагнення врегулювати ситуацію, яка вийшла з-під контролю Версальських інституцій, і було прийнято рішення про скликання міжнародної конференції.
Одним із пунктів для обговорення на ній запропоновано пропозиції німецького уряду від 7 березня 1936 р. щодо укладення пактів про ненапад із сусідніми державами на її східному кордоні (Австрія і Чехословаччина) на зразок укладеного нею з Польщею 26 січня 1934 р. Берлін також висловив бажання повернутися до Ліги Націй, оскільки з відновленням рівноправності Німеччини шляхом встановлення повного суверенітету на всій її території усунено головну перешкоду для перебування держави в цій міжнародній організації. Гітлер мав намір продовжити перегляд положень Версальської системи не військовим шляхом, водночас убезпечивши себе від військової протидії пактом про взаємний ненапад. Німеччина мала би можливість нейтралізувати імовірність застосування сили щодо себе в рамках Статуту Ліги Націй.
Як реакція на рейнську акцію Німеччини формується так званий "фронт Стрезе", до якого увійшли Франція, Великобританія, Бельгія та Італія. Цей формат дипломатичної протидії політиці нацистів був продовженням консультацій, розпочатих у Стрезе з приводу запровадження Німеччиною загальної військової повинності. Водночас польський міністр закордонних справ Ю.Бек подтвердив перед Францією намір зберегти вірність договірним зобов'язанням: у разі війни з Німеччиною Польща підтримає свого союзника. Зазначена позиція Польщі мала вагомі наслідки у завершенні процесу руйнування Локарнської системи, оскільки задекларована вірність Польщі союзницьким відносинам із Францією не отримала реалізації через відсутність реакції з боку Парижа на явне порушення принципів, задекларованих у Локарно. Тому цей прецедент звільняв як Польщу, так і Францію від обопільних зобов'язань у рамках Локарнських договорів. Італія, своєю чергою, практично "умиває руки", мотивуючи свою позицію тим, що зайнята зобов'язаннями в регіоні Середземного моря.
Отже, Франція і Велика Британія залишаються самі проти Німеччини. Берлін прагне до формування власного агресивного блоку, який, на відміну від практично денонсованих гарантій Версальської і Локарнської систем, гарантував би реалізацію для його учасників їхніх прагнень. Італія прагнула стати володарем Середземномор'я, Японія - Далекого Сходу, а Німеччина - гегемоном у континентальній Європі. Тому на 1936 р. склалися сприятливі умови для формування такого блоку.
Вчасною для появи предмету формування нового агресивного блоку виявилася іспанська проблема, яка тісно пов'язується з діяльністю Комінтерну. Перехід процесу вирішення іспанських внутрішніх соціальних проблем у гарячу фазу саме 1936 р. став символічним. За Піренеї зав'язалася запекла боротьба між двома моделями єднання суспільства в рамках однієї держави: фашистською/нацистською і комуністичною. Результат громадянської війни в Іспанії був принциповим питанням для всіх: і для СРСР із Комінтерном, і для Італії, і для Німеччини. Муссоліні прагнув здобути домінуюче становище в Середземному морі, а Гітлер - використати можливість перевірити найновіші види зброї.
Боротьба з Комінтерном стала добрим приводом для союзу італійського фашизму, німецького нацизму і японського традиціоналізму. Гітлер усіляко підтримував італійську політику активного втручання в іспанські справи. Муссоліні у властивому йому переможному пафосі грузнув у боротьбі за примарні цілі, а його середземноморська авантюрна політика створила передумови для остаточної денонсації Німеччиною положень Локарно.
На базі іспанського політичного плацдарму Антикомінтернівський пакт завершив своє формування. Цей пакт мав неоднозначну спрямованість, зважаючи на ратифікацію Францією 7 березня 1936 р. гарантійного договору з СРСР. Положення Пакту передбачали координацію дій Німеччини та Японії, спрямованих проти Комінтерну. Зазначена міжнародна організація, на переконання підписантів, становила систему політичної агентури СРСР за кордоном. Додатковим секретним договором до Пакту передбачалося, що його учасники в разі війни однієї з держав із СРСР мають утриматися від дій, які б могли полегшити становище Радянського Союзу. Відповідно, опосередковано цей таємний договір передбачав, що сторони–підписанти пакту мали утримуватися також від усіляких відносин із державами, з котрими СРСР підтримував союзницькі договірні відносини. Тому щодо них країни Антикомінтернівського пакту мали коригувати свою політику відповідно до положень таємного договору і в режимі консультацій із партнером. У союзницьких відносинах із СРСР перебувала Франція на базі системи договорів 1935 р., відповідно й додатковий договір до Антикомінтернівського пакту був спрямований супроти союзницьких відносин між СРСР і Францією. А до французьких колоніальних володінь у Тихому океані та на Індокитаї мала інтерес Японія. Таким чином, виходячи з того, що Япония, в результаті її виключення з Ліги Наций, опинилась ізольованою від активної політики в рамках інституцій Версальської системи, вона отримала вплив на європейську політику за посередництва Німеччини. Водночас Німеччина прагнула монополізувати ініціативу в перегляді положень Версаля, а тому для неї найбільш вдалими союзниками були Японія та Італія. Німеччина мала можливість ініціювати ревізію положень Версальської системи, перебуваючи в центрі функціонування її положень та інституцій. Своєю чергою, Італія і Японія самоусувалися від активної участі в політичних процесах у рамках Версальських положень. Отже, вони не були конкурентами Німеччині в ініціативі ревізіоністських заходів.
Зведення нанівець рейнських статей Версальського договору Німеччина підкріпила Антикомінтернівським пактом (26 листопада 1936 р.), який офіційно був спрямований супроти СРСР: цим пактом Німеччина відповіла на лояльність Японії у рейнському питанні. У листопаді 1937 р. до Пакту приєдналася Італія, було створено вісь Берлін-Рим-Токіо. Фактично, як 1939 р. заявив І. фон Ріббентроп Й. Сталіну, Антикомінтернівський пакт було спрямовано проти Англії.