Влітку 1941 р. жителі півдня і сходу України вперше в житті побачили бандерівців. Не антигероїв радянської та пострадянської пропаганди, а справжніх членів ОУН, які вирушили в ці регіони організовувати українські державні структури, аби поставити німців перед фактом створення Української держави.
Вторгнення німців на територію СРСР дало оунівцям шанс, яким вони не забарилися скористатися. З перших днів війни керівництво обох гілок організації - мельниківців і бандерівців - розпочало підготовку до створення своїх осередків за межами Західної України. ОУН (Б) створила три похідні групи, що мали вести пропаганду серед місцевого населення й очолити органи влади. Одна з них - Південна - діяла на території південних і східних областей України.
Початок шляху
Як і інші похідні групи, Південна мала досить розгалужену структуру. Загальна її кількість становила 200 осіб. До керівництва входили провідник, штаб групи з чотирьох осіб і секретар. Інші підрозділи - рої, складалися з 5–12 осіб. Пересувалися підводами й велосипедами, обходячи великі міста. Група рухалася за лінією фронту. По дорозі рої відокремлювалися від неї і прямували в заданому напрямку. Кінцевою точкою маршруту став Дніпропетровськ, де був штаб крайового проводу ОУН (Б) на півдні України.
Націоналісти підійшли до міста в серпні 1941 р., коли ще тривали бої. Перша конспіративна квартира, де відбувалися засідання крайового проводу, була в будинку на вул. К.Маркса, неподалік Дніпра. Головою проводу обрали Зенона Матлу. Спочатку ситуація складалася для оунівців досить вдало. Посаду заступника начальника обласної управи обійняв Василь Регей, штат відділу освіти повністю укомплектували націоналістами. Поблизу ще палав фронт, і німецькій адміністрації було не до кадрових питань. За таких умов оунівцям вдалося створити міські управи у Нікополі, Кривому Розі, Дніпродзержинську. У різних містах регіону почали виходити газети: у Дніпропетровську - "Вільна Україна", а у Кривому Розі - "Дзвін". У громадське життя поверталася українська мова, перейменовували вулиці. У Кривому Розі провулок Петровського за рішенням міської управи став називатися провулком Євгена Коновальця, першого голови ОУН.
Та вже восени 1941 р. націоналістам стало непереливки. Окупанти і спецслужби розгорнули репресії. Перші арешти почалися в Дніпропетровську ще 16 вересня, коли за ґрати потрапили близько 20 осіб, у тому числі Зенон Матла і Василь Регей (останній опинився в Освенцимі). Арешти відбулися й на Криворіжжі - там було розстріляно й заарештовано співробітників редакцій кількох газет, зокрема "Дзвону". Націоналісти вже тоді діяли напівлегально, через різні громадські організації на кшталт "Просвіти". Під пильне око спецслужб потрапили всі українські товариства. Наприкінці 1941 р. було заборонено будь-які публічні зібрання без дозволу, почалося переслідування громадських організацій. Усе закінчилося їх саморозпуском. У січні 1942-го прокотилася ще одна хвиля арештів оунівців. Націоналістичне підпілля зазнало серйозного удару.
Але цей погром не зупинив намірів проводу бандерівської ОУН втриматися на півдні України. Навесні 1942 р. було організовано новий крайовий провід на чолі з Василем Куком, який прибув на Дніпропетровщину наприкінці травня. Йому мали підлягати підпільні осередки на півдні України, а також на Донбасі і Кубані. Центром проводу залишався Дніпропетровськ.
Одним з головних напрямів діяльності оунівців, попри несприятливі умови, була пропаганда. Влітку 1942 р. на території, що перебувала під впливом крайового проводу, розпочався випуск газет "Вісті" (Дніпропетровськ), "Чорноморський вісник", "За самостійну державу", "Молода Україна" (усі - Одеса). Підпілля агітувало проти вивезення молоді до Німеччини, закликало не співпрацювати з окупантами, не здавати їм урожай.
Та пропагандою робота підпільників не обмежувалася. Із часом вони перейшли до активнішого опору. Референтура служби безпеки ОУН почала організовувати замахи на представників окупаційної адміністрації та агентів німецьких спецслужб. Так, у грудні 1942 р. оунівці вистежили і знищили агента гестапо, який допоміг німцям ліквідувати криворізьке підпілля, тоді ж провели відплатну акцію проти поліцаїв і німців у Синельниківському районі. У серпні 1943 р. референт СБ ОУН І.Білик організував низку замахів на працівників гестапо, за що окупаційна влада оголосила його в розшук.
Улітку 1943 р. крайовий провід розпочав створення боївок. Та через природні умови, брак зброї, наступ Червоної армії проіснували вони недовго. Проте, знаючи про наближення фронту, націоналісти розпочали набирати до УПА добровольців, яких потім переправляли на Правобережжя і Полісся. Здебільшого новобранці потрапляли до Чорного лісу на Кіровоградщині або славнозвісного Холодного Яру на Черкащині. 30 жовтня до УПА виїхала остання група. Невдовзі на території краю з'явилися радянські війська, а разом із ними й органи держбезпеки, які, спираючись на свою агентуру, ліквідували залишені для підпільної роботи націоналістичні осередки.
На батьківщині Донцова
Із діяльністю ОУН на Запоріжжі вперше зіткнулися не німці, а… радянська влада. Ще в грудні 1940 р. співробітники НКВС викрили гурток "Самостійна Україна", заснований вихідцем зі Станіславської (Івано-Франківської) області О.Бойчуком, який прибув до Запоріжжя працювати в тресті "Запоріжбуд". А 12 серпня 1941 р. військовий трибунал Запорізького гарнізону Одеського військового округу розглядав справу бійців 31-го інженерного протихімічного батальйону. Тут було викрито осередок ОУН, організований бійцями - вихідцями з Західної України. Один з них, І.Немировський, мобілізований наприкінці 1940 р. з с. Дунаїв Поморянського району на Львівщині, отримав від провідника сільських оунівців завдання: в разі, якщо почнеться війна, не воювати у лавах Червоної армії і перейти на бік противника, а коли не вдасться, взяти участь в антирадянському повстанні за незалежність України. Та спочатку він мав відшукати членів ОУН серед мобілізованих "західняків". Попервах Немировському щастило: він відшукав серед однополчан п'ятьох однодумців, налагодив зв'язок із львівським підпіллям: надсилав до Галичини інформацію про місцеві колгоспи й отримував звідти інструкції. Та чекісти виявилися пильнішими: вже 29 червня 1941 р., за тиждень після початку війни, у батальйоні відбулися перші арешти. На думку дослідника Юрія Щура, який вивчив і опублікував відповідні документи, підпільників підвела їхня необережність у листуванні: вони багато чого обговорювали у своїх листах, забуваючи, що їх можуть читати співробітники НКВС. Загалом заарештували 11 осіб. Майже всіх, окрім двох, які отримали по 5 років заслання, засудили до розстрілу.
Перша з похідних груп з'явилася в Запоріжжі 8 серпня, відразу після окупації німцями. Поява оунівців не пройшла повз увагу Айнзацгрупи "С" (ліквідаційного підрозділу), яка зафіксувала це в одному зі своїх зведень, повідомивши, що націоналісти намагаються отримати посади в адміністрації. Невдовзі створений обласний провід на чолі з В.Пастушенком поділив область на три округи: Запорізьку, Мелітопольську і Бердянську; передбачалося створити мережу підпільних осередків.
Налагодити підпільну мережу в обласному центрі було дуже нелегко. Провести своїх людей до управи й поліції націоналістам не вдалося, а в жовтні німецька влада провела серед оунівців арешти, виславши частину з них до Галичини. Члени проводу, які ще залишалися на волі, виїхали в інші населені пункти. Та все ж таки підпілля встояло: у Запоріжжі, Михайлівці, Василівці, Мелітополі та інших населених пунктах області продовжували існувати осередки, які займалися пропагандою серед місцевих жителів.
Як працювало оунівське підпілля в Запоріжжі, можна прослідкувати на прикладі малої батьківщини ідеолога українського націоналізму Дмитра Донцова - Мелітополя. У місті націоналісти на чолі з Михайлом Вінтонівим з'явилися наприкінці жовтня - на початку листопада 1941 р. Одним із перших завербованих став директор місцевої школи №19 М.Семикін, у помешканні якого підпільники влаштували склад агітаційної літератури. Завдяки йому оунівцям вдалося встановити зв'язок і з іншими мелітопольськими освітянами. Ще більше пощастило підпільникам у с. Вознесенці Мелітопольського району - тут їхніми агентами стали сільський староста і місцевий краєзнавець Іларіон Курило-Кримчак, який допоміг націоналістам із працевлаштуванням, а в листопаді організував їм зустріч із молоддю - старшокласниками місцевої школи. До війни І.Курило-Кримчак працював у селі вчителем, тож тепер міг залучити в ОУН і своїх колишніх колег, влаштовуючи у Вознесенці семінари для освітян району, де основним питанням була перебудова виховної роботи шкіл в українському дусі. Він же посприяв підпільникам з агітаційними матеріалами - у його помешканні на друкарській машинці виготовляли різноманітні листівки і звернення до населення.
Вербування нових членів серед освітян дало оунівцям змогу розгорнути активну просвітницьку діяльність. У селах району організували хоровий і драматичний гуртки, поширювали націоналістичну літературу, зокрема й книжку Д.Донцова "Наші традиції". У Мелітополі виник молодіжний культурно-просвітницький гурток "Козаки", а оунівець М.Сливка став директором міського театру
ім. Шевченка.
Як і на Дніпропетровщині, діяльність похідних груп у Запорізькому краї не обмежувалася самою лише агітацією. Члени Михайлівського осередку ОУН збирали зброю, яку ховали у дніпровських плавнях і час від часу використовували, хоч і не завжди вдало (одного з підпільників, Письменого, німці заарештували за обстріл військової техніки). У Мелітополі загін І.Білика визволив в'язнів концтабору, де утримували підпільників і місцевих жителів, які намагалися ухилитися від вивезення в Німеччину.
Така активність, звичайно ж, не проходила повз увагу каральних органів. У травні
1942 р. німці заарештували керівника Михайлівського осередку ОУН І.Гребенюка, тоді ж було розстріляно 10 оунівців під Мелітополем. А навесні 1943 р. за ґратами опинився М.Вінтонів, якого закатували на смерть. Ще кілька десятків оунівців потрапили до запорізької в'язниці СД (служби безпеки). Втім, основну роботу з ліквідації націоналістичних осередків завершили не німці, а радянські органи влади, які восени того ж року поновили свою роботу на території краю.
На Східному фронті
Загони Південної похідної групи дісталися й Донбасу. Тут вони діяли за тою самою схемою, що й у інших регіонах, - намагалися потрапити на посади в адміністрації, вели пропаганду серед місцевого населення, зокрема й через легальні громадські організації. Націоналістам вдалося закласти мережу осередків у різних містах та селищах регіону - Сталіні (Донецьку), Ворошиловграді (Луганську), Горлівці, Комсомольську, Костянтинівці, Макіївці, Маріуполі, Краматорську, Ясинуватій, Артемівському, Андріївському, Ольгинському та Чистяківському районах.
Легальним прикриттям для підпільників стали осередки "Просвіти". Саме через них, провадячи культурно-просвітницьку роботу, вони вербували до організації нових членів. Однією з найбільших у регіоні була маріупольська "Просвіта", до якої входило понад 150 осіб. Очолював її директор міського театру оунівець А.Ірій-Авраменко. Товариство мало шість секцій - літературно-мовознавчу, історико-економічну, сільськогосподарську, театральну, господарську (підготовка вечорів) та секцію молоді до 14 років. Окрім "Просвіти", у місті видавалася ще "Маріупільська газета", редактором якої був член ОУН Микола Стасюк. Таку саму роль "оунівського рупора" виконувала й газета "Нове життя" у Ворошиловграді, очолювана М.Бернацьким. Оскільки згадувати про самостійність України німецька цензура забороняла, журналісти обмежувалися популяризацією української історії. Приміром, кореспондент "Маріупільської газети" М.Фененко публікував статті про гетьмана Павла Полуботка, кошового отамана Івана Сірка, історика й політика Михайла Грушевського, розповідав про Голодомор 1932-1933 рр.
Одним із найважливіших напрямів пропаганди оунівського підпілля на Донбасі стало поширення листівок. Їхній текст зазвичай розробляв центральний провід, а на місцях розмножували за допомогою друкарських машинок або іншої техніки. Така централізація не завжди йшла на користь справі. Так, в аналітичному звіті ОУН про суспільно-політичне, культурне і господарське життя південноукраїнських земель (квітень 1943 р.) є нарікання на мову листівок: "Листівки, писані українською мовою, мають багато галицизмів, і тому дехто говорить, що вони є незрозумілі і не писані для нас. Для прикладу хоч би такий заголовок листівки: "Становище ОУН до мобілізації у нім. армію". Слово "становище" тут невідповідне, повинно бути ставлення. Слова "офензива" тут ніхто не розуміє і т.д.".
Не обходилося і без збирання зброї. Дослідникові Володимиру Нікольському вдалося знайти у матеріалах справ оунівців, затриманих радянськими органами держбезпеки, свідчення про придбання зброї осередками Комсомольська, Горлівки, Волновахи, Царекостянтинівки. Займалися цим підпільники, які працювали у місцевій адміністрації. Наприклад, у Горлівці староста Шембарьов і його заступник Мірошниченко зібрали 4 гвинтівки, 2 карабіни, 1 російський автомат і набої до них. Усе зберігали в касі управи. У Волновасі й Царекостянтинівці зброю допомагали збирати поліцаї.
Дії оунівців не могли не привернути уваги каральних органів. Перші арешти відбулися вже у серпні 1942 р. у Маріуполі. Тоді німцям вдалося завербувати деяких підпільників, а за рік провести у цьому ж місті масштабніші арешти, фактично розгромивши осередок. Невдовзі на Донбасі почалися бойові дії, і окупантам стало не до націоналістів. А після вигнання нацистів ними зайнялися співробітники НКВС.
Робота похідних груп на півдні й сході України не припинилася і після війни. Центральний провід ОУН (Б) продовжував засилати націоналістів у ці регіони й пізніше, однак змагатися з радянськими органами держбезпеки їм було не під силу. Та їхня робота там не минула даремно, насамперед для них самих. Знайомство оунівців з краєм вплинуло на програму обох гілок організації - спочатку бандерівської, а потім і мельниківської, змусивши провід зробити її більш демократичною. Та через суперництво двох течій націоналістичного руху, скромні людські й матеріальні ресурси націоналістам так і не вдалося тоді досягти своєї головної мети - зробити Україну незалежною.