Нещодавно моя знайома повернулася з Болгарії, де проводила наукову роботу. Її глибоко вразила присутність на вулицях Софії великої кількості психічно хворих. Видовище, скажемо прямо, моторошне. Місцеві жителі пояснили, що через відсутність фінансування психіатричної лікарні багато її пацієнтів були залишені напризволяще.
В Україні психіатрія перебуває далеко не в кращому становищі, порівняно з іншими галузями медицини. Відсутність належного фінансування, брак необхідних ліків, засобів догляду за хворими, достатнього харчування — спільна проблема всієї нашої медицини. Але, навіть попри труднощі, наші психіатри успішно лікують хворих, позбавляючи їх гострих проявів психічних захворювань. Далі хворий повертається у звичне соціальне середовище. Тут на нього й чигають труднощі та небезпеки. Адже переважна більшість психічно хворих — хворі на шизофренію, хронічну хворобу, яка по суті означає «розщеплення свідомості».
Хворий на шизофренію, навіть поза гострими проявами цієї хвороби, продовжує жити у «своєму» вигаданому, нереальному світі. Він не рахується з реаліями суспільства, чим і викликає у навколишніх ставлення до себе як до ізгоя. Та ще й ярлик «шизофреніка», що міцно в’ївся у свідомість обивателя, не залишає людині жодних шансів на самореалізацію. Хворий стає важким тягарем для родичів, сім’ї, якщо вона у нього ще є. Ніякого соціального захисту поза психлікарнею у психічно хворого немає. Ну, одержує він пенсію як інвалід, оце й уся допомога від держави. А звернутися зі своїми проблемами до державних установ не може, оскільки кожен чиновник, не потрудившись розібратись по суті, відсилає його, як ви вже здогадалися, у психіатричну лікарню. Добре, хоч ці установи в нас ще функціонують. Але не завжди хворий потребує активного лікування, йому було б цілком достатньо набути навичок соціальної адаптації, стати якщо не корисним, то бодай не зайвим у суспільстві.
За статистикою, на шизофренію в тій чи тій формі хворіє близько 1% населення планети, і ця цифра не дуже міняється в різних країнах. Не важко підрахувати їхню кількість у будь-якому місті. Цифри вражають. Але де ж ці люди? Від 1/3 до 2/3 перебувають у психіатричних лікарнях і притулках для хронічно хворих. Інші лягають тягарем на родичів, які опікуються ними, або стають частиною «дна». Наштовхуючись на нерозуміння довколишніх і страждаючи від недостатньої турботи, хворі на шизофренію йдуть із поля зору суспільства. Досить часто вони стають жертвами обману. Їх нерідко використовують злочинці. Адже психічно хвора людина на випадок її затримання, наприклад, під час крадіжки не нестиме кримінальної відповідальності, оскільки суд визнає її неосудною. У гіршому разі їй «світить» примусове лікування у психлікарні.
У нас практично немає державної програми, що опікується соціальною адаптацією та реабілітацією психічно хворих. Наче й не існує такої проблеми. Судіть самі: навіщо державі брати на себе зайві витрати, якщо на психічно хворого завжди можна знайти управу, а його особисте життя — це, так би мовити, його проблеми? Прикро тільки, що нам, лікарям-психіатрам, досить часто доводиться, виписавши хворого додому в хорошому стані, сповненого надій на повноцінне життя, знову бачити його в лікарні через кілька днів із погіршенням. Позначається неготовність хворого до самостійного життя і неможливість самореалізації.
У сільській місцевості психічно хворі мають значно більше шансів перебувати у злагоді з суспільством. Там люди не так упереджено до них ставляться. Зазвичай сільське життя проходить більш відкрито, хворі є ніби частиною місцевого колориту, відчувають власне призначення, у міру своїх можливостей беруть участь у різній роботі по господарству чи хоча б різноманітніше, ніж у місті, проводять час.
Даючи можливість розвивати певні здібності, можна значно зменшити процеси деградації психічно хворих. З великим задоволенням, освоївши ті чи ті навички, вони можуть розкрити себе, скажімо, у живописі або в театральному мистецтві. Принципи праце- і культтерапії вже давно використовуються в цивілізованому світі. Наявність психічної хвороби ще не означає, що людину викинуто з життя. Вона цілком може проявити себе з кращого боку. Саме суспільство робить психічних хворих «зайвими» людьми своїм презирством, страхом перед ними. А упереджене ставлення викликає в них агресію у відповідь.