Понад п’ять років працював я в експертній раді Державної акредитаційної комісії (ДАК), що видає дозволи на ліцензування й акредитацію у вузах різноманітних спеціальностей. Комісія, до складу якої я входив, курирувала енергетику й електроніку, а оскільки в медицині електронні прилади потребують удосконалення і ремонту, то укладалася така спеціальність у невідомо ким вигадану назву «Біотехнічні і медичні апарати і системи». Загалом, був я один медик серед сорока технарів. До обов’язків ставився сумлінно, давав відгуки на подані документи і висновки комісій, що виїжджали на місця, хоча медико-інженерний факультет (моє дітище) Міжнародного Соломонова університету і припинив своє існування.
Інколи склад ради поновлювався, з’являлися нові професори і голови. А наприкінці 2007 року настала і моя черга, але дізнався я про це абсолютно випадково — просто про майбутні засідання мені припинили повідомляти. На моє запитання «Невже доброго слова для колишніх членів комісії в керівництва не знайшлося?» я одержав цікаву відповідь: «А у нас так завжди, за замовчуванням...».
І чи тільки це?!
Трансплантація
У метро на мою сумку з написом «З’їзд трансплантологів України» оточуючі кидали неприязні погляди, і мені довелося від неї відмовитися.
Що поробиш, навколо проблеми трансплантації останнім часом виникло чимало розмов і сенсаційних повідомлень. Не варто повторювати всі чутки про проданих немовлят і окремі «дорослі» органи, про відмови родичів віддавати на вівтар трансплантології органи загиблих або тих, хто помирає, про корупцію серед медиків і недосконалі закони. Все це так, але пересадки роблять (найчастіше, від прямих родичів), кількість центрів збільшується, техніка вдосконалюється, гроші виділяються. У 30-х роках український лікар Ю.Вороний уперше в світі здійснив клінічну пересадку нирки. Наприкінці 60-х група ентузіастів у Київському тубінституті пересаджувала легеню від собаки до собаки, і був серед цих пам’ятних мені тварин довгожитель Мохер, що прожив півтора року після операції.
Потім київські урологи пересаджували нирки, у шалімовському інституті амосівці пересадили свинці перше серце, а потім пішло — у Запоріжжі, Донецьку, звичайно, у Києві, де був переобладнаний під трансплантацію наш інститут, і сьогодні кількість пересадок нараховує багато десятків. Це непогано, якщо врахувати бідність нашої медицини, дорожнечу забезпечення трансплантацій і рівень заробітків населення, а також практичну відсутність страхової медицини, котра єдина в змозі виплачувати астрономічні суми за такі втручання.
З’явилася «клітинна» трансплантація, ще мало досліджена, але вже достатньо дорога і дохідна, і вже поспішають колеги вводити такі клітинні суспензії хворим — можна непогано заробити на черговій панацеї...
На жаль, звідси, від корумпованості нашої медицини, і ростуть ноги всіх перипетій трансплантології.
Минули часи, коли лікар соромився брати гроші з пацієнтів за надання послуги. Беруть майже всі, про рідкісні екземпляри медиків, які відмовляються від гонорарів, розповідають легенди, але черги до них не вишиковуються. Така психологія гомо советикус — не бере, значить, немає за що... Простіше зібрати з миру на операцію, оплата начебто дає гарантію. Саме начебто — ті, хто бере, звикають до того, що дають, розвивається імунітет, і отримані гроші нікого і ні до чого особливо не зобов’язують. Дають усі і беруть вже... майже усі.
А після виписки пацієнти обговорюють з друзями і сусідами, хто і скільки з них «злупив», наскільки продажні лікарі і сестри, як заглядають у руки, як потрібно сьогодні платити практично за все. А що — одним у державі можна брати хабарі, а іншим не можна?
Лікарю непросто наводити приклади медичного хабарництва, але два приклади, що особливо запам’яталися мені — наведу.
В одному з науково-дослідних інститутів старенькій пацієнтці, недавній викладачці медуніверситету, а нині пенсіонерці, зробили дослідження судин серця, і її колишній учень, а нині доктор медичних наук, науковий співробітник цього ж інституту, який, власне, й призначив їй лікування, сказав: «Мені від вас нічого не потрібно, а от для хірургів приготуйте гроші на два стенти — три тисячі доларів...» З допомогою таких самих малозабезпечених друзів ці гроші зібрали і доставили хворій.
Але під час маніпуляції хірург заявив: «Ні, стенти по півтори тисячі у.о. тут не проходять, потрібно по три, тобто шість тисяч». І коли пацієнтка (на операційному столі!) сказала, що таких грошей у неї немає, хірург витяг катетер і припинив операцію...
І другий випадок. У одній палаті опинилися три професори, щоправда, не медики, а викладачі київських технічних вузів. Операції їм потрібно було робити однотипні, усі лягали «за рекомендацією», тому сподівалися, що багато не візьмуть.
Напередодні втручання прийшов анестезіолог, теж професор, і сказав, що пропонує два варіанти. Якщо хочуть, щоб оперував шеф клініки, потрібні долари, він гривнями не бере, але з огляду на те, що прибутки професорів у вузах невеликі, кожному це коштуватиме по тисячі... Якщо ж хочуть заощадити — по шістсот, але тоді шеф тільки подивиться, але участі не братиме. Як домовилися, не знаю, але їхнім студентам можу тепер тільки поспівчувати — дурні приклади заразливі.
Здавалося б, дві випадкові ситуації, але в них, як у краплі...
А держава спокійно мовчить.
Хабарі в’їлися в побут нашої медицини як новомодний герпес. Хоча свого часу міністр охорони здоров’я Л.Медведь, який мало не останній, хто намагався боротися з хабарництвом, говорив: «Не підозрюю тільки психіатрів і фтизіатрів — їхні хворі з ними все життя і вони самі раді від хворих відкупитися...» На жаль, що він сказав би сьогодні?
Від бриджстоунів до біоетики
Гарна, модна наука — біоетика...
Дехто пам’ятає, що починалося все в колишньому СРСР і із найславетнішого хірурга тих років академіка Б.Петровського. Борис Васильович успішно поєднував посаду міністра охорони здоров’я СРСР, і, здавалося б, що йому з його височин до долі експериментальних тварин у підвідомчих міністерству закладах? За чутками, вдома в міністра був собачка, за яким впадала всією душею його дружина. Подейкували, найвизначніші хірурги вважали за честь вивести песика ввечері на прогулянку і навіть змагалися за цей привілей. Чи не ця обставина підштовхнула великого хірурга на створення «правил гуманного поводження з тваринами», що були оголошені на одній з хірургічних конференцій до офіційного їхнього затвердження?
У її перерві, у щільній юрбі учасників, які прямували до буфета (сучасні кава-брейки ще не практикувалися), мене наздогнав М.Амосов: «Ну що, Юро, дочекався? От про твоїх тварин і подбали...»
Ні він, ні я і здогадатися тоді не могли, що люди і тварини незабаром поміняються місцями — сучасна біоетика переважно піклується про людей, про правила гуманного поводження з братами нашими меншими згадують дедалі рідше. Ліквідовано комісії з експериментальної роботи, віварії віддано на розсуд завідуючих і керівників установ — корми не нормуються, ветеринари про щеплення не згадують, кожен годує тварин, чим бог пошле і на що вистачить копійчаних, виділених на науку залишкових коштів. Але ж були і норми, і раціони, і м’ясокомбінати обов’язково поставляли віваріям так званий збій.
Тепер усе тишком-нишком. Наука якось рухається, головне — не здіймати зайвого гамору, все йде, як іде.
Проте й незначні зрушення в експериментальній справі – заслуга аж ніяк не одних лише медиків. Років десять тому ми познайомилися з ентузіасткою справи захисту тварин Тамарою Тарнавською. Природно, її перша реакція на «мучителів» була навіть агресивною, але коли ми показали їй наш віварій, кормокухню, розказали про прийоми хірургічної роботи з тваринами — занурення в наркоз, виходжування після операцій — вона зм’якшилася. За її ініціативою ми відмовилися від використання в експериментах собак, обмежилися білими пацюками, кроликами і свинями, а «биглів», що були тоді в нашому розпорядженні, віддали в притулок для тварин «SOS».
На III конгресі з біоетики, що відбувся восени цього року в Києві, було чимало цікавого і корисного, але хто нині скаже відверто, що саме принципи біоетики в сьогоднішній Україні визначають взаємовідносини лікарів і хворих, експериментаторів і тварин? На жаль...
За великі гроші сьогодні можна лікуватися в стаціонарі без тарганів, купувати потрібні, а не доступні ліки, обирати хірурга, якому довіриш своє життя, викликати швидку допомогу, яка приїде оперативно і з повним набором необхідних засобів і апаратурою. І лікарі мимоволі роблять ремонти в «своїх» відділеннях за кревні — зароблені та неоподатковані, носять у кишенях ключі від «своїх» палат, заради заробітку іноді дозволяють собі експериментувати на хворих, забуваючи, що успіх досягається не тільки вкладеними в навколонауковий прогрес грошима, а й порядністю виконавців, чесністю в досягненні поставлених цілей, незамовчуванням своїх помилок. Але і про це — мовчать...
Чи не час розділити державну та приватну медицину, рішуче і назавжди, й назвати речі своїми іменами — приватна для тих, хто може лікуватися на свої кошти, державна — для незаможних або бажаючих поліпшувати здоров’я не в таких комфортних умовах. А для початку запровадити хоча б вибірково страховки — керівників зобов’язати вишукувати кошти для їх хоча б мінімального покриття, а решту — доплатять люди, якщо вбачатимуть від цього користь для медицини і самих себе. Але починати потрібно було ще позавчора.
...Коли ми демонстрували американським лікарям наше вітчизняне медичне ноу-хау — електрозварювання живих тканин, то менеджер, що супроводжував нас, наставляв: «Ви їм більше розповідайте про те, що час операцій цим методом скорочується, тобто можна робити більше операцій, отже, і більше заробляти...» А потім зізнавався: «Ми боїмося за свою хірургію, адже більше — не значить краще!»
І це при тому, що американський лікар головою відповідає за свої дії, перед судом його не захистять ні куплені адвокати, ні безпринципні чиновники, ні зацікавлені колеги.
Давайте зупинимося — позаду нас чудові приклади самовідданих земських і військових лікарів, професорів від медицини — культурних і вірних своїй спеціальності, медиків за покликанням, а не тому, що навчання було престижним або була можливість простіше вступити, а потім і заробити на хворих.
Може, час щось почати робити на владному рівні, а не вирішувати питання оплати праці за рахунок внутрішніх резервів бідних лікарень та інститутів, купувати медикаменти не ті, за які щедро відстібають керівництву, а доступні й корисні пацієнтам, не продавати хворим кришталики, протези та інше як «наше» — задешево й імпортне — за скажені гроші?
Як багато брудного і несправедливого робиться саме за замовчуванням...