Фотографії величезної неповороткої яйцеклітини, обліпленої мільйонами малюсіньких, занадто в’юнких сперматозоїдів, кілька років тому обійшли всі світові агентства. Відтоді вчені й журналісти дружно експлуатували міф про абсолютну пасивність яйцеклітини, яка флегматично скоряється найспритнішому, найнастирнішому з численних «завойовників». Цей нехитрий заспів звично супроводжувався міркуваннями про споконвічний консерватизм жіночої природи й споконвічне новаторство чоловічої. Проте останні дослідження Віллі Свенсона з Корнельського університету показали, що не все в цьому питанні так однозначно.
Як з’ясувалося, до складу яйцеклітини входять три білки, еволюція яких відбувається фантастично швидкими темпами. Два з них, так звані протеїни ZP2 і ZP3, вмонтовані в оболонку яйцеклітини, що вражає учених своєю складною організацією й винятковою функціональністю. Саме ці білки дають одному з мільйона претендентів «добро» на проникнення всередину яйцеклітини. Третій білок, який присутній в яйцеклітині, грає поки ще загадкову, але, безсумнівно, виключно важливу роль у процесі самого запліднення.
Учені, які вивчали швидкість еволюціонування цих трьох білків, стверджують, що частково вона може бути порівняна зі швидкістю еволюціонування білків, які забезпечують захист організму від паразитів. Лікар Свенсон і його колеги у своїй статті, яка з’явилася в останньому номері The Proceedings of the National Academy of Science, пропонує таку біомолекулярну модель процесу запліднення. Сперматозоїди, яким доводиться постійно «модернізувати» свою рухливість і цілеспрямованість, за будь-яку ціну намагаються наблизитися до оболонки яйцеклітини. Там їх чекає чергове, не менш складне випробування: їм треба буде «зламати код допуску» всередину жаданої яйцеклітини. Проте цей код, завдяки активності вищезгаданих білків, постійно змінюється, і, отже, потребує аналогічних змін і в білковій оболонці сперматозоїдів. Більш того, Свенсон спробував довести, що еволюція генів, які кодують ці білки, носить не випадковий, а направлений характер. Крім серії основних експериментів, які проводилися на гаметах лабораторних мишей, його команда проаналізувала величезний масив інформації про всі мутації, які відбуваються в генах, що кодують «білки допуску» у багатьох видів ссавців. Як виявилося, швидкість генетичної зміни тих ділянок генів, які відповідають саме за «код доступу», кількаразово перевищує швидкість зміни ділянок, що не мають відношення до коду.