ЯНГОЛОМ БЕРЕЖЕНІ

Хто сповнений милосердя, неодмінно має мужність.

Конфуцій

Милосердя — не порожній звук

Кажуть, незамінних людей немає. Це неправда. Є люди, на яких тримається світ — світ співчуття і милосердя. Це те, що в нашому житті стало великою рідкістю. Борис Литвак із їхнього числа. Він із тих, про кого кажуть: йому за життя треба поставити пам’ятник. Але Литвак його поставив собі сам.

Він створив в Одесі реабілітаційний центр для дітей-інвалідів. Його усі так і називають — Центр Литвака. Будував його чотири роки, не маючи на це ані шеляга. Їздив по закордонах, просив, вибивав. І, як-то кажуть, «не завдяки», а «всупереч» побудував-таки гарний, сучасний центр, не схожий на жодний лікувальний заклад. Білий будинок прикрашає оздоблений тонованим склом еркер. А над входом піднімається триметрова позолочена статуя «Янгол милосердя» із простягненими до перехожих руками.

— Це що, банк? — запитували один час перехожі. І почувши відповідь, дивувалися: — Ну, ні, не може бути. У центрі міста новий будинок для хворих дітей?..

Людям важко було повірити, що таке можливо в наш бездушний час, коли навколо росли, мов гриби після дощу, ігорні клуби, ресторани, офіси й інші багаті заклади. А тут у самісінькому центрі міста, на Пушкінській, цілих п’ять поверхів для дітей.

На будинку центру немає ніякої вивіски. Біля входу на гранітній плиті лише напис: «Не відмовляй у благодійності, якщо рука твоя в силах зробити це». Сім років (а саме стільки існує центр) у благодійності відмови немає — спасибі Борису Литваку, людині в Одесі відомій, впертій і шанованій.

Йому вдалося створити унікальний як на нинішній час заклад. Уявіть собі, центр утримується лише за рахунок пожертв. Та головне не в цьому. У ньому лікують безплатно. Саме так. Без усяких винагород і натяків. У контрактах працівників записано: хто візьме хоч копійку, буде негайно звільнений.

Лікуватися в центр Литвака їдуть із усієї країни, із усього колишнього Союзу і навіть із далекого зарубіжжя. У надії на чудо. Щодня близько трьохсот дітей на милицях і в інвалідних візках, у супроводі матерів, батьків, бабусь перетинають поріг будинку на вулиці Пушкінській. Центр приймає всіх, хто потребує допомоги. Черга на півроку вперед — забагато хворих дітей у нашій країні і забагато бідних сімей.

Литвак не багач, він не їздить на шикарній машині, не носить дорогі костюми. «…Прошедший все на свете, Скопивший шиш да дулю За семь десятилетий…» Так написав про Литвака у своїй «Песне о четырех ветрах» Вадим Жук на честь його ювілею.

Сьогодні Литваку за сімдесят. Але у свої роки він сповнений сил і творення. І все, що він нагромадив і має, — це друзів: половина Одеси, та й за її межами. Людей, між іншим, відомих, які його боготворять. Усі знають: собі він ані шеляга не візьме. Ось чому рука даючого на центр досі не збідніла.

Що таке центр? Це «горе, родительские слезы и ребяческие хвори», як співається в усе тій же пісні про вітри. Борис Литвак знає про це не з чуток. Це до питання про те, навіщо йому все це треба. Але важлива не відповідь, хоча без неї картина буде неповною, і розповідь про це нижче. Важливо, щоб знали, вірніше, розуміли ті, кому годиться за посадою. Центр — не пам’ятник: побудував, і милуйся. І сьогодні Литвак продовжує будувати, добудовувати, вдосконалювати. І йому, звісно, потрібна допомога. Немає сумніву, що і з новими завданнями він впорається. Але якою ціною? І коли?..

Борису Литваку пощастило з містом, у якому він народився і виріс, і яке він, як щирий одесит, безмірно любить. Тому саме в Одесі і є будинок з янголом. Не пощастило тільки з мером...

Заповіт дочки

Борис Давидович Литвак очолює в Одесі дитячо-юнацьку школу олімпійського резерву. За всю свою довгу трудову діяльність до медицини жодного стосунку не мав. Страшне слово ДЦП у стінах його школи ніколи не звучало. Всі свої сили і знання Литвак віддавав дужим дітям, прагнув виховати чемпіонів, висококласних спортсменів, тренерів. Йому це вдавалося. Про хворих дітей чомусь, як каже він сам, не думав.

Якось дочка Іра, котру він безмежно любив, сказала:

— Тату, твої тренери ходять по школах, вибирають найвищих, найдужчих і найгарніших дітей. Ти не хотів би подумати про слабких, хворих, про інвалідів, котрі приречені, якщо їм не допомогти?

У 36 років Іри не стало. Коли лікарі поставили діагноз — рак, було вже пізно. Для Литвака слова «пізня діагностика» стали найжахливішими. Ідея побудувати центр для хворих і безпорадних дітей стала метою життя.

Погодьтеся, потрібно мати велику мужність, щоб у розпал кризи звалити на себе такий тягар. Але Литвак звалив. Мало хто вірив, що йому вдасться з ним упоратися. Литвак упорався. Місто віддало під будівництво старі житлові будинки по вулиці Пушкінській і виділило для відселення мешканців 37 квартир. Справі було покладено початок, але й труднощам також. Коли «вигнали» три поверхи, будівництво зупинилася на півтора року.

Литвак шукав гроші по всьому світу. Звертався в ООН, особисто їздив до Америки до одного мільйонера, і той погодився допомогти. На його прохання австрійська фірма розробила бізнес-план: на будівництво й устаткування центру було потрібно 14 млн. доларів. Литвак привіз його в США, а йому сказали: на жаль, грошей немає. В Америці відкрили благодійний фонд для збору коштів на будівництво центру. Потім довелося рятувати гроші, що надійшли на його рахунок з України: американці почали витрачати їх на видання книги про здоров’я дітей в Україні, котра, на їхню думку, мала передувати створенню центру. Дякувати Богу, за допомогою влади 48 тис. доларів удалося повернути в Україну. Їх вистачило, щоб побудувати еркер, вікна і двері.

Останні поверхи добудовували усім миром. Місто виділило 50 тис. доларів. Допомагали працівники й учні спортивної школи, колишні вихованці, друзі і знайомі Литвака. Хто трубами, хто грошима, хто робочою силою, хто благодійними концертами. Одеський скульптор Михайло Рева зробив статую янгола, над якою працював рік. Ернст Нєізвєстний дістав для її покриття сухозлітне золото. Цікава деталь: за три дні до відкриття центру згори зірвалася металева рама. Унизу стояли тринадцять чоловік... Не постраждав ніхто — завдяки крилу янгола. Залізяка вдарилася об нього і відлетіла вбік. Статуя воістину стала для центру янголом-охоронцем.

Устаткування Литвак діставав теж зі світу по нитці. Укомплектувати зал лікувальної фізкультури допомогло місто-побратим Регенсбург. Дві розкішні гальванічні ванни й кушетки теж надіслали звідти. Допомогли одеські підприємства. З Божою допомогою центр обійшовся в 2 млн. 147 тис. грн., а не в 14 млн. доларів. Литвак пам’ятає ці цифри напам’ять. Вони стали мірилом добра, тієї допомоги, яку люди надавали центру безкорисливо.

Відкривали його в урочистій обстановці. Це був вересень 1996 року. Коли ейфорія минула, стало ясно: немає на що купити навіть віник. Литваку знову довелося шукати гроші. «Коли відкрився центр, я думав, що виконав заповіт дочки, — зізнавався він. — Виявилося, побудувати центр — це півсправи. Значно важче утримувати його, зберігати те, задля чого все створювалося, — безкоштовне лікування».

Спочатку центру допомагало місто. Оплачувало комунальні послуги, давало гроші на медикаменти. Зарплату працівникам й інші витрати забезпечував спеціально створений для управління центром благодійний фонд «Майбутнє». Очолив його сам Литвак. Але це недержавна і некомерційна організація, що існує винятково на пожертви, і стабільне фінансування — річ для неї хитка. При фонді створили піклувальну раду, куди увійшли відомі й впливові в місті люди: керівники підприємств, діячі мистецтв, культури. Спочатку вони допомагали утримувати фінансову рівновагу. Але щойно в місті змінилася влада і на чолі Одеси став Руслан Боделан, усе зруйнувалося.

Литвак досі не може спокійно говорити про це. Центр втратив бюджетне фінансування. Благодійності з боку підприємств теж різко зменшилося. Але що найобурливіше, місто забрало дитсадок, де жили діти-інваліди, на Французькому бульварі, поруч із морем.

— Там багато місця, і ми планували побудувати міні-Діснейленд, — каже Литвак. — Мер Ліверпуля обіцяв допомогти. Але у влади на об’єкти біля моря інші види. Вона це довела, роздаючи землі «потрібним» людям.

Тут слід пояснити: Борис Давидович Литвак — депутат міськради з 13-річним стажем. Людина він пряма, відкрита і свою «любов» до влади не приховує, публічно заявляючи все, що про неї думає. Взагалі, Литвак для влади гірший, ніж кістка в горлі.

— Жодну делегацію з благодійною місією міська влада до нас не пускає, — каже він. — Аби чогось поганого про неї не сказали.

Однак до чого тут діти? Звісно, Литвак, як кажуть в Одесі, далеко не янгол, але центр для дітей він створив янгольський. Більша частина пацієнтів — жителі Одеси (64%). Загалом, якби не губернатор області Сергій Гриневецький, котрий очолив піклувальну раду, то невідомо, як центр вижив би. Разом із Гриневецьким до ради увійшли ряд керівників багатих підприємств, і фінансове становище центру вирівнялося.

Про цей заклад чимало сказано і написано. Але це той випадок, коли писати треба ще й ще. Тоді чиновникам, владі, бізнесменам не доведеться пояснювати, що таке Центр Литвака.

Дім з янголом

Литвак побудував не просто лікувальний заклад у п’ять поверхів. На трьох із половиною тисячах квадратних метрів він створив для дітей новий світ, світ звичайних речей, — якого багато з них ніколи не торкалися, якого ніколи не бачили. ДЦП — страшна хвороба. Чотири стіни — ось і все, що діти іноді бачать у житті. А серед них же є здібні й талановиті. І центр робить усе, щоб повернути їх до реального життя.

«Родиться. Упасть… И снова подняться! За веком угнаться, и бедам назло человеком остаться!»

Це рядки з вірша інваліда Саші Вішкера. Вони висять на стіні в ігровій кімнаті. Сашко вже переріс дитячий вік, але продовжує приходити до центру. І проводить тут більшу частину часу. Він такий не один. Діти приростають до центру душею. Дім з янголом, як вони його називають, стає для них другим домом.

Литвак побудував будинок, куди діти хочуть повертатися. Як пояснює він сам: «Щастя наше, добирали для роботи людей із серцями. Бажаючих було багато. Два критерії були головними — професіоналізм і людяність. Тому згодом нікого звільняти не довелося. Практично всі вони працюють із першого дня. Вони витримали і важкий період становлення, отримуючи копійчану зарплату. Це про щось говорить».

Персонал тут дійсно особливий. Працювати з хворими дітьми, щодня бачити людське горе, слухати розповіді бідолашних матерів — це складно. Але злих облич ви тут не побачите. У центрі працюють 100 чоловік. Щодня в середньому 200—300 відвідувань. За сім років пройшли лікування близько 11 тисяч дітей. Назви хвороб, які тут лікують, страшно вимовляти: патологія центральної нервової системи, дитячий церебральний параліч і нервово-м’язові захворювання; наслідки пологових уражень, інфекційних захворювань і травм нервової системи; порушення психічного і мовного розвитку; травми хребта, суглобів, кінцівок і уроджені вади розвитку опорно-рухового апарату.

За кожною хворобою — людське горе. Тому особливо пильна увага — ранній діагностиці. Литвак укомплектував центр сучасним устаткуванням. Що таке «пізній діагноз», Борис Давидович, переживши смерть дочки, знає, як ніхто. Він доклав чимало сил, аби встановити томограф останнього покоління. Було укладено контракт із фірмою «Сіменс». Але грошей, а коштував він понад 4 млн. німецьких марок, знайти не вдалося.

Дітей тут починають лікувати з грудного віку. Що раніше, то ефективніший результат.

— Навіть у найтяжчих випадках, — каже головний лікар центру Вероніка Михайленко, — вдається навчити дітей себе обслуговувати, краще рухатися. Для батьків це велике полегшення, а для самої дитини — можливість адаптуватися в суспільстві.

Центр оснащений сучасною апаратурою. Лікарі застосовують останні досягнення фізіо-, бальнео-, рефлексотерапії, лікувальної фізкультури — тут для цих цілей є величезні зали. Використовують акупунктуру, мануальну терапію, масаж. З дітьми працює логопед, дефектолог, психолог. За рахунок спонсорів вдалося придбати космічні костюми вартістю 500 доларів кожен. Такими користуються космонавти після повернення на Землю. Це чудо — у дітей поліпшується вимова, вони можуть самі розстібати гудзики, брати ложку, їсти... Потім мозок усе це запам’ятовує і дає тілу правильні команди.

Лікують верховою їздою (іпотерапія). Якось у центр прийшов Петро Селюков, котрий відає стайнею в санаторії імені Чкалова, що на Французькому бульварі, і запропонував свої послуги. Безплатно, звісно. Лікарі відразу схопилися за його пропозицію. Коні викликають у дітей справжнісіньке захоплення. Діти сидять на них без сідла. Тряска і тепла спина коня розслаблюють м’язи і зміцнюють їх.

А рік тому один російський бізнесмен подарував центру дві кімнати для відновлення чутливості: м’яких модульних меблів і сенсорну — це справжня жива казка. Усе в ній залите м’яким зеленим світлом, звучить ласкава музика, а навколо плавають кульки, що світяться, і нитки.

Особлива гордість — свій ляльковий театр «Фантазери», одне із найулюбленіших дитячих видовищ. Допоміг у цьому знаменитий режисер і художник Резо Габріадзе. Справжня сцена з театральною завісою із чудових аплікацій — її зробили спеціально для центру одеські художники. Діти самі майструють ляльок, ставлять спектаклі і грають у них. Це вражаюче видовище. Поруч із дитиною ходить лялька її зросту. Робить такі ж рухи, як і вона. Ляльці кожен крок дається важко, дитині теж. Бачачи все це, діти змінюються. Це лікує.

Щотижня у них у гостях Одеський театр ляльок. Щодня працює дитячий кінозал. Для інвалідів є секція бальних танців. Вони навіть брали участь у міжнародних змаганнях, здобули призи та грамоти. Працює секція макраме для розвитку дрібної моторики. За роботи з тканин і ниток діти здобули дипломи на міжнародній виставці. І вже зовсім справжня знахідка — професійний клоун Нік. Фахівець із циркової лікувальної фізкультури Микола Колошин свого часу закінчив ГІТІС і багато працював за програмою ЮНЕСКО з дітьми-інвалідами. Коли переїхав до Одеси, прийшов працювати в центр. Фокуси, клоунада, акробатика, циркові ігри... Веселий клоун разом із дітьми гасає по кімнаті і виробляє всякі штучки. Скільки сміху, радості! Дитина, котра не могла тримати в руках м’ячик, починає жонглювати.

З театральної кімнати двері ведуть в ігрову — найзатишнішу. Тут багато сонця і радісних, веселих, зосереджених дітей. Малюють, ліплять, грають. На підлозі сила-силенна іграшок — подарунки центру. На столику дивні фігурки з паперу, глини, зроблені руками дітей. А під стінкою стоять великі клітки з папугами і білими ручними голубами — їх тут багато, вони живуть на даху будинку. Коли відкривали центр, друг Литвака Жорик, головний голуб’ятник Молдаванки, — у молоді роки вони разом працювали на заводі, — приніс у центр п’ятдесят голубів, твердо переконаний, що вони повернуться додому. Залишилися всі до одного. довелося будувати для них голубник.

Стіни ігрової кімнати густо обвішані дитячими малюнками й віршами. За ними видно, про що думають, що переживають діти. Прекрасну історію розповів Литвак: привезли хлопчика з Чечні. Спершу він малював небо і танки, а через місяць з-під його пензлика визирнуло сонце і виросли квіти.

На першому поверсі центру чудовий виставковий зал. Тут свої картини демонструють як діти, так і професійні, маститі художники. Адміністратором тут Оленка Ватан, інвалід, вона пересувається на дощечці з коліщатами. У неї немає кистей рук. Але художниця вона талановита. І акторка славна — грає в спектаклях лялькового театру. Ще під час будівництва центру її мати звернулася до Литвака по допомогу. Він відправив дівчинку до Америки, там поставили протези, але вона так і не змогла ними користуватися. Коли центр відкрили, Литвак узяв Олену та її матір у центр на роботу.

«Щоб коло замкнулося»

Центр із самісінького початку прагнув створити максимум умов для повної соціальної реабілітації дітей. Ставилося завдання не лише навчити їх розмовляти й ходити, а й навчити практичної справи. Щоб коло, як каже Литвак, замкнувся.

Незабаром у центру з’явиться комп’ютерний навчальний комплекс — чотириповерховий будинок із просторими класами прямо у дворі центру. Будівництво йде повним ходом.

Нереалізованою ідеєю залишаються майстерні для дітей. Немає приміщення. «Український мобільний зв’язок», так недоречно займаючи частину першого поверху будинку центру, обіцяв віддати підвал, що використовується під склад. Але так нічого і не зробив.

Та найбільша на сьогодні проблема — створення готелю. У Литвака непросте завдання — «вибити» у міста приміщення. Майже поруч із центром є дитсадок, який сьогодні не функціонує.

— Ми хочемо перебудувати його під готель, — каже Литвак. — Лікування в центрі безкоштовне. Але у нас багато іногородніх, як правило, люди бідні. Дорога, проживання з дітьми на квартирі — виливається в копієчку. Проживання в нашому готелі має бути безкоштовним, інакше втрачається весь сенс. Держава, я вважаю, мусить узяти на себе його фінансування і допомогти людям.

Молоде подружжя Сидельських із Хмельницької області приїжджає із дитиною до Одеси раз на рік.

— Для ефективного лікування їй необхідно проходити реабілітацію двічі на рік, — кажуть вони. — Але все, що зберемо за рік, з’їдає одна поїздка. Найдешевше житло, яке ми можемо зняти в Одесі — кімната за 15—20 грн. на добу. Але для нас і це дорого.

Пенсіонерка Любов Олексіївна з Черкаської області приїхала з хворою дівчинкою. Юлечка прикута до інвалідного візка. Це відмовна дитина, про яку жінка піклується. Пенсії і допомоги не вистачає, щоб прожити — не кажучи вже про лікування.

— Нам допомогли знайомі. Працівники центру, дай Боже їм здоров’я, влаштували нас у лікарню залізничників, — каже вона. — На квартиру коштів у нас немає.

Ганна приїхала з Кіровоградської області. Дитину виховує одна. Чоловік пішов геть.

— Ми в Одесі вперше. Лікарі сказали, що випадок наш не безнадійний. Але тут для нас усе дорого — проживання, харчування. Ми до кінця лікувального курсу не дотягнемо.

У центрі є книга відгуків. Завели її працівники на прохання батьків. Її обов’язково треба показати чиновникам і меру Одеси.