Щоб відразу визначити, «хто є хто», даю довідку про себе: головний лікар луганської обласної лікарні №2, яка обслуговує чорнобильців, лікарський стаж — 31 рік, у тому числі 17 років — з організації охорони здоров’я. Працював терапевтом на шахті й на заводі, завідувачем терапевтичного відділення у міській, кардіологічного, пульмонологічного відділення в обласній лікарнях (був головним позаштатним кардіологом і пульмонологом області), начмедом обласної клінічної лікарні (був головним позаштатним фахівцем з організації стаціонарної допомоги населенню області) — тобто маю уявлення про охорону здоров’я колишнього СРСР, України та країн цивілізованого світу.
Навіщо я пишу цю статтю, навіщо написав багато їх раніше? Відповідаю — щоб допомогти нашій охороні здоров’я та ще тому, що такий є: не можу мовчати, коли коїться щось обурливе й несправедливе. Тому в багатьох своїх статтях я підкреслював, що, з огляду на статус нашої країни, злидні її народу, невпинне вимирання, відсутність реформ у медицині при видимості бурхливої діяльності, терміново потрібно розпочати щось реальне. І в першу чергу (що апробовано всім цивілізованим світом) слід було б ухвалити закон про обов’язкове медстрахування. Нещодавно вкотре Верховна Рада його відхилила і... тиша.
Я часто сам себе запитую: невже той чи інший нардеп, якщо він не хороший організатор охорони здоров’я, знає більше, ніж я або такі, як я, мої колеги, для яких медицина — не годівниця, а інструмент для поправки серйозно підупалого здоров’я нації? Я знаю відповідь. Вона очевидна — більше в медицині розбирається той (він же й більше користі їй приносить), хто вийшов із рядових лікарів, спізнав, почім ківш лиха, з’їв не один пуд солі, робив добрі показники з нічого, не зачерствів душею, страждав, уболівав за медицину, мучився від невисловлення та безсилля. А якщо так, то чому таких, як я, не запросять до міністра, не проведуть серед нас анкетування (але не таке, коли не зрозуміти, що від респондента хочуть), не скличуть форум лікарів країни?.. Зрештою, спільно з академіками медичних наук не дійдуть єдиного висновку про необхідність термінового порятунку нашої охорони здоров’я, а після цього не переконають уряд, нардепів у необхідності першочергового ухвалення фундаментальних законів для проведення дійових реформ у медицині? Адже я (і не лише я) знаю, що зробив би в першу чергу для виправлення ситуації, що склалася:
1. Вивчив би реальний стан матеріальної бази установ охорони здоров’я на місцях (підкреслюю — наявні звіти, результати акредитацій не відповідають реаліям з багатьох суб’єктивних причин).
2. Визначив би реальну потребу в медиках і немедиках, необхідних для забезпечення населення якісною гарантованою кваліфікованою та висококваліфікованою медичною допомогою (з урахуванням наявних приватних клінік).
3. У зв’язку з усім вищесказаним визначив би валову вартість нашої (необхідної) охорони здоров’я.
4. Результати такого вивчення послав би на місця для вжиття заходів з відновлення тамтешньої медицини, відкидаючи, проте, зміст прислів’я «по своєму ліжку простягай ніжки». Бо якщо орієнтуватися лише на гроші, що реально виділяються, то медицина вже точно простягне ті ж таки ніжки.
5. При розрахунку стандартів якості обстеження, лікування хворих і кінця хвороб (перед запровадженням закону про ОМС) застосував би гранично прості, універсальні й зрозумілі схеми (так робиться скрізь, де є хороша страхова медицина). Після прийняття закону про ОМС не шарахався б сюди-туди, а методом проб і помилок якомога швидше впровадив би його у практику.
Дуже важливо, щоб на 2—3 роки було укладено «мирну угоду» між страховими фондами й лікувальними установами.
Ще важливіше, щоб ці ж таки фонди очолювали люди, які знають медицину, а не ті, хто в роки радянської влади вже керував нами або настановляв нас по партійній і комсомольській лінії, а сьогодні йде «керувати» туди, куди його посилає нинішня влада. Практика підтвердила — здоровій медицині це протипоказано.
І ще не менш важливо, щоб працівники цих фондів були дуже досвідченими, чесними, а інколи й компромісними (спочатку компромісів не уникнути).
6. Якість теоретичної і практичної підготовки — те, без чого медик неможливий. Ще він неможливий без основних для цього фаху рис — постійної любові до хворого, до людей узагалі, без співпереживання. Усе! Решта — вторинне.
P. S. Переконаний, ця стаття викличе наслідки. На жаль, як підказує мій життєвий досвід, мабуть, лише для мене, а точніше — для моєї посадової біографії. І ще — я обов’язково буду винним. У чому? А чим у Крилова ягня завинило перед вовком?..