Павло Горностай з Маршою Карп |
З Павлом Горностаєм, заступником голови Київської асоціації психодрами, я зустрілася після публікації в «ДТ» статті нашого львівського кореспондента під заголовком «Мельпомена в білому халаті». Виявилося, і київські психодраматисти не залишаються бездіяльними. Більш того, Павло Горностай нещодавно очолив роботу зі створення Всеукраїнської асоціації і формує установчий комітет. Така необхідність виникла у зв’язку з тим, що в Києві психодрама з 1996 року вивчається за європейськими стандартами, а в Україні є групи, що працюють за стандартами московських тренерів. У різних групах — свої стильові особливості, тому представники різних проектів хочуть якомога тісніше спілкуватися та вчитися одне в одного, ділитися досвідом практичних напрацювань. Назріла необхідність проведення спільних тренінгів. У перспективі — організація професійного журналу, присвяченого психодрамі й іншим методам психотерапії. У січні психодраматисти Києва провели I Всеукраїнську конференцію «Психодрама: метод, можливості, перспективи» за участю закордонних фахівців. Конференція показала: такі зустрічі та спілкування необхідні.
У той час, коли я, відвідуючи психодраматичні групи, намагалася опанувати премудрості процесу, до Києва приїхала «королева британської психодрами», учениця Джекоба Морено (основоположника психодрами) Марша Карп. Завдяки зусиллям цієї тендітної і вражаюче вродливої жінки класична психодрама одержала визнання у Великобританії. У 1974 році Марша Карп заснувала Холвеллський центр психодрами, де й досі проходять підготовку психодраматисти з різних європейських країн.
— Психодрамі в Україні важко пробитися до свого потенційного споживача (і ми дуже вдячні «ДТ» за публікацію на цю тему), — з цих слів почалася наша розмова з Павлом Горностаєм. — Є багато людей, що потребують такої допомоги, але вони навіть не чули про існування нашої асоціації, наші терапевтичні групи і не знають, як нас знайти. У Міністерства охорони здоров’я до психології традиційно не дуже добре ставлення. Приміром, психолог, навіть пройшовши дуже серйозну багаторічну школу, не може одержати ліцензію Мінздоров’я на психотерапію. А лікар будь-якої спеціальності: окуліст, кардіолог, проктолог, проходить тримісячний курс психотерапії (у Харкові є такі курси) і одержує кваліфікацію психотерапевта, навіть якщо він до цього про психологію ні сном, ні духом не знав. Як ви вважаєте, таку тонку організацію, як людська психіка, можна осягнути за три місяці?
— А яка практика за кордоном?
— У Європі, приміром, в Австрії і ряді інших країн видано закони, згідно з якими людина з базовою освітою психолога, що пройшла психотерапевтичну підготовку, дорівнюється до лікаря-психотерапевта і має право на психотерапевтичну практику. А такий вид психологічної допомоги, як та сама психодрама, у деяких цивілізованих державах включається в медичне страхування. В Європі не залишилося практично жодної країни, де б не лікували методом психодрами. Ми, зі свого боку, намагалися звертатися до терапевтів київських поліклінік, щоб вони направляли до нас пацієнтів. На жаль, ці люди, які, за кращого випадку, мають вельми приблизне уявлення про психодраму, критично налаштовані щодо неї.
— Тоді давайте проведемо невеличкий лікнеп. Ви познайомите наших читачів із тонкощами психодрами, і вони, можливо, більше знатимуть про неї.
— Згоден. Почнемо з класичної психодрами, або психодраматичної рольової гри. Будується вона на ігровому моделюванні життєвих ситуацій, життєвих історій самих пацієнтів (поза клінікою їх називають «клієнтами»). Ця гра може бути орієнтована на протагоніста (протагоніст — той, чия життєва ситуація в цей момент розігрується), на тему (виокремлюється проблема, загальна для групи) або на групу.
У грі, орієнтованій на особистість, ми працюємо з тими проблемами, які для людини в цей момент актуальні: можливо, вона хоче розібратися в собі, щось змінити, позбутися певних комплексів, навчитися реалізовувати прихований потенціал, випустити на свободу стримувані емоції тощо.
У разі орієнтування на тему збираються люди, яких хвилюють загальні проблеми. Приміром, така тема: «Я у себе одна» — для жіночої групи. Хоч як це не парадоксально, більшість людей не лише не люблять себе, а й часто шкодять самі собі більше, ніж усі оточуючі разом узяті. Цим людям потрібно допомогти сприйняти себе такими, які вони є, полюбити себе, й у результаті допомогти собі. Тобто переконати в тому, що «я в себе одна», а люди стануть більше любити тебе тоді, коли ти сама себе любитимеш (я примітивно-схематично пояснюю).
Є група «Мої плани на майбутнє» — для людей, які не вміють реалізовувати свій потенціал, не знають свого покликання. Ми вчимо їх порівнювати здібності зі своїми можливостями і планами, допомагаємо відкривати в собі приховані резерви. Можлива тема «Розчарування в коханні». Участь у такій групі допоможе клієнту пережити скрутний період і запобігатиме розвитку негативних наслідків, у тому числі і психосоматичних хвороб. Або «Мої стосунки з дорослими дітьми»: хтось уміє будувати їх так, щоб зберегти баланс теплих і близьких стосунків і право кожного на особисту незалежність.
Наступний різновид психодрами — соціодрама — орієнтована не на особистість, а на стосунки в колективі і різних соціумах. Мова йде про ієрархію ролей, статусів, рангів. Соціодрама не збирає в групу різних людей, а працює з реально існуючими в соціумі колективами. За її допомогою можна оптимізувати стосунки в реальному колективі (на Заході керівники, які бачать, що в колективі є проблеми, спеціально запрошують психолога для їх вирішення). У соціодрамі, на мій погляд, варто звертати особливу увагу на працівників, які одержують у соціумі найнижчі статусні оцінки, щоб зрозуміти їхню самооцінку і допомогти реалізуватися.
Наступний вид психодрами: психодраматичний театр, де за основу беруть не реальні життєві ситуації, а драматичні твори, але ставиться завдання не культурологічної спрямованості, а психотерапевтичної. У процесі гри учасники, імпровізуючи, можуть повністю відійти від початкового сюжету й тексту, зате впритул наблизитися до своїх проблем і вирішити їх.
Психодраматичний театр — вид психодрами, що більше щадить. Тут робота будується на асоціаціях між драматичним твором і реальною життєвою ситуацією, крім того, існує менша небезпека оголювання глибинних особистісних особливостей — клієнт завжди може «сховатися» за роль, якщо не бажає відкритися. Такий метод незамінний у роботі з психічно неврівноваженими людьми. Такою є класична психодраматична гра: вона розкутіша, має більше можливостей для глибинних змін. Вона менше щадить, але ефективніша — своєрідне хірургічне втручання.
— Напевно, багато що залежить і від кожної конкретної людини. Одні здатні оголити душу перед сторонніми, інших це шокує...
— Так, нерідко люди повинні подолати безліч бар’єрів, перебороти самих себе перед тим, як зважитися прийти в групу. Вони думають: «Боже, як розповісти про те, про що нікому в житті не говорив?» Ми відразу попереджуємо, що не обов’язково вивертати себе навиворіт, ніхто нікого ні до чого не примушує, нехай кожен розповідає лише те, що хоче і може. У групі створюється така атмосфера доброзичливості і безпеки, що через кілька сеансів навіть найбоязкіші розкажуть про свої проблеми.
Ще один жанр психодрами — театр «плей бек» (з англ. «гра назад»). Він існує, зокрема, в Угорщині. Є спеціальне приміщення і група акторів, які володіють основами психодрами, або психодраматистів з акторськими даними. Клієнт купує квиток і заявляє свою тему, розповідаючи особисту історію. Актори цю історію програють мімічними і пластичними засобами. У такий спосіб клієнт дивиться на себе і свою ситуацію з боку. Так справді видно краще: людина починає розуміти причини того, що відбувається, бачить свої помилки і шляхи їх виправлення.
Елементи театру «плей бек» ми використовуємо в класичній психодрамі, коли члени групи програють протагоністу його ситуацію, а він бачить її з боку. Це, звісно, виходить лише тоді, коли група вже достатньо розкута і готова до самовираження, що почасти компенсує відсутність акторських здібностей її учасників. До речі, одна з цілей нашої роботи: підвищити в людини здатність до самовираження.
Наступний жанр психодрами — бібліодрама: як літературна основа для гри тут беруться сюжети з Біблії. Біблія, як і релігія в цілому, несе великий моральний заряд. І після гри, заснованої на біблійних сюжетах, відбувається колосальний моральний підйом.
— Зрозуміло, що для віруючої людини біблійні сюжети святі і на неї вони справляють величезний вплив. А для невіруючої?
— Якщо ставитися до Біблії як до пам’ятки літератури, культури, що має величезний моральний досвід, то й на невіруючу людину бібліодрама справляє колосальний ефект. Близькою до бібліодрами є і казкодрама, коли розігрується казковий сюжет — одне із найулюбленіших у групі занять. Причому склад групи не має значення: одна роль може бути зіграна кількома людьми і навпаки.
— Вибачте, але чи немає у вас відчуття, що казкодрами мимоволі змушують впадати у дитинство?
— Якоюсь мірою так — в учасників тренінгу розкривається «внутрішня дитина» (використовуючи термінологію Еріка Берна). І це добре. Оскільки нерідко джерелом багатьох проблем стає саме затиснутість «внутрішньої дитини», що не дає людині можливості виявляти себе в житті сповна. «Дитина» — це спонтанність, безпосередність. У людей з комплексами, як правило, вони заблоковані (від непевності в собі). Їм потрібні емоційні сплески.
— А якщо, скажімо, керівник великого підприємства після вашої гри, прийшовши вранці на нараду, почне «випускати емоції»?
— Нормальна, здорова людина цього не робитиме. Втім, у ситуації, коли треба пограти з дитиною, — будь ласка.
Після наших занять людина починає поводитися, як дитина, там, де потрібно. Це позитивно позначається на здоров’ї — не лише на психічному, а й соматичному. Коли емоційна сфера оздоровлюється, поліпшується самопочуття, результативнішим стає спілкування.
— У театрі «короля грає почет». У вас так само?
— Інколи відбуваються надзвичайні збіги. Якось в учасника, що грав короля, впала корона. Коли потім відбувалося обговорення гри, виявилося, що в нього в цей момент і в житті «корона падає».
Група якоюсь мірою відразу відчуває людину і поводиться відповідно. Ролі кожен вибирає сам, і його вибір — уже і є самооцінкою особистості. Іноді вибирають роль за принципом компенсації того, чого в житті не вистачає.
— Якщо людина й у грі переконується, що вона все ж таки не «король», а, можливо, це... її останній шанс...
— Виходить, їй потрібно пояснити, що її покликання в іншому. Якщо людина, на мові психології, «фрустрована», потрібна додаткова гра на її тему, що заважає їй реалізувати себе, знайти ресурси, які вона сама не в силах знайти, щоб уникнути безвихідної ситуації...
— А якщо цих ресурсів немає?
— Такого практично не буває. Психіка дуже багата, гнучка, і насправді цих ресурсів набагато більше, ніж нам здається. У моїй практиці не було випадку, щоб ситуація виявилася цілком безвихідною. Мета гри — пізнання себе. Якщо людина все життя переконувалася в тому, що вона «не король», для неї негативний результат гри не несе щось фатальне. Навпаки, буває для людини порятунком від безпідставних надій — і це вже полегшення, оскільки вона втомилася прагнути відповідати тому, чому не відповідає, жити не своїм життям. Просто потрібно допомогти їй знайти своє місце у світі.
Існує також психодрама сновидінь. Як правило, сновидіння — не просто випадкові образи, а символічна мова, якою наше підсвідоме розмовляє з нашою свідомістю. Звісно, не будь-яке сновидіння заслуговує на психодраматичну постановку. Є сновидіння — як згусток вражень дня, так звані денні залишки. Зустрічаються люди, які страждають на регулярно повторювані сновидіння, що їх тривожать, після чого вони не можуть отямитися, втрачають працездатність, бояться засинати. Кожен такий випадок потребує індивідуального підходу. Найпростіший варіант — якщо в сновидінні присутній образ, що лякає. Тоді цей образ кимось програється, і протагоністу пропонується вступити з ним у взаємодію, яка будується вже не за законами сновидіння, а за законами психодрами. Якою б людина не була наляканою, відчуваючи підтримку групи, вона зрештою вступає з «образом» у протиборство і перемагає його. Часто в процесі гри до неї приходить розуміння першопочатку свого страху. Зрештою, сни припиняються. Якщо з’ясовується, що в людини в житті була проблема, травма, яка начебто витиснена з її свідомості, але є джерелом сновидіння, тоді потрібно працювати з цією проблемою.
— В одній статті ми, звісно, не можемо охопити неосяжне і розповісти про психодраму все. Тому давайте зупинимося, скажімо, на основних психодраматичних техніках.
— Дуже ефективною вважаю техніку «крок у майбутнє», коли програється не реальна ситуація, а майбутня, що викликає в людини хвилювання (своєрідна репетиція події). «Крок» допомагає знайти правильну лінію поведінки, усунути причини занепокоєння. Інколи людина розуміє, що від майбутньої події краще взагалі відмовитися (вона не піде їй на користь) або ж перенести час чи місце дії.
Арт-терапія — ще один вельми гарний прийом. У процесі малювання стає особливо актуальною тема людини, загострюється її бачення себе (причому володіння технікою малювання не відіграє жодної ролі). Приміром, людина докладно малює риси обличчя, волосся, руки, навіть нігті і зовсім не зображує нижню частину: швидше за все, вона страждає на заперечення усього, пов’язаного з тілесністю. Така людина не пестить своєї дитини (якщо вона у неї є), і, як видно, має проблеми в особистому житті. Під час роботи з нею з’ясовується, що і її батьки були скупими на ласку — тобто в сім’ї якісь речі невиправдано перебували під табу.
Я часто пропоную намалювати дві маски: «яким би я хотів бути» і «яким би я не хотів бути». Людина часто про це не замислюється. І раптом з’ясовується, що вона, приміром, боїться показати себе агресивною, а насправді її ніхто і ніколи агресивною не бачив. Не тому, що в її природі немає агресивності, а тому, що вона її увесь час придушувала. А все, що придушується, призводить до проблем із здоров’ям. Виходить, потрібно допомогти людині цю «задавлену» агресію показувати хоча б у психодраматичній грі і навчити виявляти її в житті.
— У який спосіб?
— Скажімо, піти на стадіон і покричати там під час матчу. Зайнятися спортом. Ще одна психодраматична техніка: коригування неефективного життєвого сценарію людини.
— Психологи кажуть: життєвий сценарій формується найчастіше на підставі дитячих вражень і досвіду.
— Туди входять і батьківські напучування в тому числі. Можна програти якісь ситуації з дитинства інакше, тобто одержати інший досвід, що також залишається. Техніка «порожнього стільця» дає можливість протагоністу, уявивши на цьому стільці людину, сказати їй те, що він ніколи не зміг би сказати в житті. Можливо, ця людина вже померла, а несказане слово стало нестерпним тягарем. Потім відбувається обмін ролями, протагоніст сідає на стілець і розмовляє із собою від імені цієї людини. Адже з ролі іншого можна дуже багато що зрозуміти про себе...