Напередодні Дня медичного працівника ми вирішили поставити кілька запитань представникам династій, які примножують славу вітчизняної охорони здоров’я. Це виявилося непростим завданням. Зокрема тому, що молоде покоління у фаховому плані обирає що завгодно, тільки не роботу в клініці. Ще одна причина — надзвичайна зайнятість старшого покоління, яке присвятило себе медицині. Спробуй упіймати професора-хірурга між операціями, консультаціями і вченими радами! Тому голос Володимира Мішалова у слухавці зранку я сприйняла як щасливий випадок, хоча й була підозра, що через п’ять хвилин він заквапиться в операційну. (До речі, так воно і сталося.) Але час зустрічі Володимир Григорович усе ж таки призначив, принагідно зауваживши, що про тижневик «Дзеркало тижня» чув, але газет не читає. При цьому він був упевнений, що я теж не читаю тих наукових журналів, шеф-редактором яких він є. Отже, зійшлися на тому, що він не зможе мені дорікнути, що журналісти погано пишуть про лікарів і охорону здоров’я, а я, «нічого» про нього не знаючи, не критикуватиму, мовляв, не так «ріже» або погано «зашиває».
Дорікати Володимирові Мішалову цими гріхами, гадаю, не зможе ніхто — багато років після закінчення медінституту він навчався хірургії, шліфував свою майстерність під керівництвом таких знаменитих учителів, як О.Шалімов, М.Амосов, Ю.Махнюк, Ю.Фурманов. Ішов від загальної хірургії до експериментальної, опанувавши судинну і кардіологічну, мікросудинну і реконструктивну. І хоча він завжди підкреслює, що своїми успіхами в хірургії завдячує насамперед своїм учителям, здається, тут є кілька важливих складників. Безперечно, це наполегливий характер, прагнення в усьому досягти досконалості, бажання підкорити високу планку, яку виставив йому родовід. Адже родичі (рідні дідові брати) — відомі професори медицини Михайло Сидорович і Олексій Сидорович Коломійченки. До речі, М.Коломійченко тривалий час був головним хірургом МОЗ України. Очевидно, відіграє свою роль і те, що він як справжній чоловік мусить підтверджувати свою спроможність перед дружиною — Катериною Амосовою, яка не лише відомий кардіолог, а й професор, завкафедри, член-кореспондент АМН, шеф-редактор наукового журналу. Та й для улюбленої доньки, хоч про це й не говорять уголос, безумовно, хочеться бути авторитетом. Скільки ж родичів В.Мішалова знайшли своє покликання в тому, щоб лікувати людей? За його словами, десь із сорок набереться, загалом, ціла династія виходить. І при цьому він стверджує, що День медпрацівника — для нього не свято!
— Я не вважаю, що кожне професійне свято треба обов’язково відзначати — у нашій країні дня не буває без якогось свята. У кожної людини є своє улюблене — мені з дитинства подобається Новий рік. І доньці своїй про це завжди кажу. А День медика, коли був студентом, лікарем-початківцем, — святкував, ми вітали один одного, ходили на природу або в ресторан. Але наше покоління виховане так, що для нас найголовніше — робота. Хочемо ми цього чи ні.
— І доньку так виховуєте?
— Ні. Свого часу в мене вибір був більш обмежений, ніж у доньки. З фізики відомо — чим більша свобода руху, тим кращий механізм або апарат. Те саме і в людському житті. Чим більший вибір — тим краще, адже тоді можна вибирати відповідно до своїх уподобань. Я ж не казав доньці — іди в медінститут, тому що більше нікуди не вступиш. Вона, правда, хотіла на стоматологічний. Ми їй пояснили, що потрібен ширший фах, лікарський. Вона вступила на лікувальний факультет. Хоча сумнівалася — у дитинстві писала вірші, твори, у неї гарні мовні здібності. Зараз вона чудово знає англійську, збирається ще якусь вивчити. Можливо, саме цим і займатиметься. Ганнуся заявляє, що не надто хоче бути лікарем. Але, по-перше, вона маленька — закінчує тільки другий курс, по-друге, ще по-справжньому не бачила клініки. Дисципліни, які зараз вивчає — біологія, хімія та інші, — дуже далекі від цього. Маємо надію, що коли вона побачить клініку — їй там сподобається. Але донька не хоче жити так, як її батьки, мамі вона каже: «Ти і вдома увесь час займаєшся, готуєшся до лекцій, книжки читаєш, статті пишеш, у тебе ніколи немає вільного часу». Їй також не подобається, що батько постійно на роботі пропадає. І я розумію свою доньку.
— Сьогодні дуже помітно, що зв’язок поколінь переривається, династії не витримують тиску обставин. Багатьом батькам-лікарям діти кажуть: «Я не піду вашими слідами: у медиків немає ні грошей, ні авторитету в суспільстві». Для вашої доньки так питання не стоїть, але її, напевно, турбує те, що лікар усе життя має працювати не лише в клініці, а й удома.
— Уголос вона так не каже. А що в душі — не знаю.
— Але ж, без сумніву, ваша сім’я забезпечена, і донька не знає матеріальних проблем.
— Безперечно. Я не багата людина, але на життя нашій сім’ї вистачає. Для доньки головний мотив — постійна зайнятість, можна сказати, одержимість, яка бере в полон назавжди. Можливо, у неї немає внутрішнього потягу надавати лікарську допомогу, але вона співпереживає. Я співпереживаю менше, ніж вона, у юному віці це завжди гостріше й глибше, ніж у людей, які вже прожили певне життя. Вона страждає, коли бачить, що хтось викинув котика чи песика — підбере і принесе додому. Один час навіть хотіла бути ветеринаром, щоб надавати допомогу тваринам. І не просто так — у неї є своя філософія. Ганнуся ходить у дитбудинок, де живуть діти-інваліди, і на добровільних засадах викладає англійську мову. Протягом року їздить до них двічі на тиждень. Ми живемо зараз в Ірпені — їй доводиться їздити на лівий берег, витрачати на дорогу багато часу, але двічі на тиждень вона там. Добровільно. Їй це подобається.
— Як ви на це реагуєте — хвалите, підтримуєте чи запитуєте, навіщо вона витрачає свій час?
— Зараз — підтримую. А на початку таки запитував. Але потім вирішив: якщо в людини є здібності, якщо хоче їх реалізувати — не можна заважати. Якщо їй потрібні гроші — купити дітям цукерок, солодощів або якийсь подарунок — будь ласка. Вона хлопчиків і дівчаток на день народження може в кінотеатр або в кафе повести — полюбляє влаштовувати їм свято, співпереживає. Мені це дуже подобається. Це вже європейський стиль життя. Я спочатку не розумів, а тепер поважаю її за це.
— Не секрет, що ви дуже багато часу й уваги приділяли новонародженій доньці. Таке з батьками трапляється нечасто. Тому й хочу вас запитати — поза сумнівом, свою доньку ви бажаєте бачити щасливою, але чи хочете бачити її лікарем?
— Мені подобалося опікуватися немовлям. Катя дуже стомлювалася з нею, тому я віддавав доньці весь свій час — і вночі біля неї був, і вдень. Щодо майбутньої професії Ганнуся серйозно заявила: «Не хочу бути поганим лікарем у порівнянні з дідусем, мамою і татом». Її можна зрозуміти. Хоча це юнацький максималізм. Як визначити: що означає «хороший лікар»?
— Вона реально оцінює, що перед нею планку поставлено набагато вище, ніж перед багатьма її однолітками. І вимоги особливі.
— Але ж хороший лікар — не обов’язково той, хто здобув звання професора або академіка. По-моєму, це насамперед той, хто може допомогти стражденному. Справа ж не у званнях і посадах.
— Нещодавно на одній із міжнародних конференцій хірурги не один раз наголошували, що в Україні багато операцій роблять краще, ніж на Заході, незважаючи на застаріле обладнання та інші проблеми. Виграємо за рахунок людського фактора. Ви дотримуєтеся такої самої думки?
— Що вищий розвиток суспільства, то більше розвинена медицина, саме тому у Римі і Греції вона була набагато краща, ніж у сусідніх країнах. Варвари не розвивали ні науку, ні медицину. Будь-які знання розвиваються там, де їм сприяє економіка.
— Отже, ми відставатимемо дедалі швидше й швидше?
— Так. Усі кажуть: якби до наших золотих рук і золотих голів ще й грошей та обладнання, то ми б!.. Мріють не тільки медики, а й хіміки, фізики, політики, котрі говорять: нам би гроші і сучасні виробничі потужності — ми б так розігналися! Звісно, є країни з бідною економікою, але якісь галузі медицини там розвинені. Часто нам як приклад наводять Кубу. Цього можна досягти лише вольовим рішенням, тільки в окремій галузі і не на тривалий період. А решта системи охорони здоров’я в цілому все одно пастиме задніх. Те саме і в нас. У «ДТ» було багато публікацій про реформування системи охорони здоров’я, про сімейну медицину. Але те, що в нас відбувається, — це від бідності. Адже той варіант сімейної медицини, який нам нав’язується, набагато дешевший від західного.
— А Мінздоров’я не згодне, що наш сімейний лікар дуже схожий на земського. До речі, до вас часто потрапляють пацієнти з хибним діагнозом, заліковані на первинному рівні меддопомоги?
— Сьогодні сімейному лікареві потрібен не лише кабінет, а й обладнання — ЕКГ, УЗД, інша діагностична апаратура. Що він може без цього?
Крім того, раніше карток не віддавали на руки хворим, їх берегли в поліклініці. На них були свої мітки: наприклад, червона означала цукровий діабет. У будь-який момент можна було все перевірити, порахувати, щоб знати реальну картину стосовно тієї чи іншої патології. Зараз уся надія на комп’ютери, яких у поліклініках практично немає. Картки віддали на руки, тепер і статистики в нас немає. І другий момент — якого прогресу чекати, якщо в нас запровадили кріпацтво? Пацієнт якщо й дізнався, що в нашій клініці йому можуть допомогти — для цього є і кваліфіковані лікарі, і необхідне обладнання, — він не має права сам вирішувати, куди йому звертатися. Він пропискою прив’язаний до своєї дільниці, до своєї райлікарні. Раніше Центральна міська клінічна лікарня (її називали Жовтневою) приймала хворого з будь-якого куточка Радянського Союзу — тут його оперували й лікували. А сьогодні навіть з Оболоні чи Троєщини не можуть за бажанням звернутися — без направлення не можна. А з іншої області? Звичайно, можна й самому приїхати, без будь-яких направлень, але тоді доведеться платити гроші, і чималі — у Києві перебування в стаціонарі коштує набагато дорожче, ніж в інших містах. Це ж маячня — закріпити людей за місцевими лікарями! Адже є таке поняття, як єдиний медичний простір. Про це говорять, але не більше. Нехай би влада підготувала закони, які б дозволили перерозподіляти фінанси від однієї клініки до іншої, від одного лікаря до іншого, і при цьому пацієнт мав би право вибору, де і в кого йому лікуватися. Але ніхто не хоче цим займатися. А починати треба саме з цього.
— Центр хірургії в ЦМКЛ сьогодні є гідним конкурентом клінікам академічних інститутів.
— Наша клініка, мабуть одна з небагатьох в Україні, залишилася багатопрофільною. Районні лікарні спеціалізуються: 10-та — на жовчнокам’яній хворобі, 12-та — шлунково-кишкових кровотечах, а 22-га займається патологією товстого кишечнику. А в нас усе це зібрано під одним дахом, крім того є відділення — серцево-судинне, ендоваскулярне, загальної хірургії і лапароскопічне. Я пройшов школу Шалімова, котрий часто говорив: «Ти піди по всіх відділах (інституту), скрізь попрацюй. Де тобі більше сподобається, тим і будеш займатися».
— Що ж вам найбільше сподобалося?
— А мені все подобається.
— Але є ж якісь виключно ваші операції?
— Подобаються ті хворі, котрих відмовилися оперувати в інших клініках. Випадки, де багато неясного, коли треба шукати відповіді. Такі хворі змушують думати, не дають застоятися — доводиться читати, радитися.
— А з ким ви радитеся?
— Зі співробітниками — хірургами, терапевтами, часто з дружиною. Мені в цьому плані пощастило: якщо щось незрозуміло, завжди є можливість удома все обговорити. Катя теж радиться зі мною.
— А можете уявити собі сім’ю, де чоловік хірург, а дружина ніякого стосунку до медицини не має — дизайнер, філолог або бухгалтер?
— Я б не знав, про що з нею говорити! Вона б мені ввечері розповідала щось про бухоблік — та навіщо мені потрібна бухгалтерія, якщо в мене завтра надзвичайно складна операція?!
— Ви вдома говорите лише про операції та медицину? А про квіти, про зірки?..
— Та ні, не тільки про медицину. Звичайно, і про квіти. Але коли приходжу додому і мені нічого не хочеться — ні говорити, ні робити, — мене розуміють і не чіпають. І якщо Катя приходить втомлена — я теж знаю, що їй потрібен спокій. Розуміння дуже багато важить. Якщо я знаю, що завтра в мене буде складний день і я маю до нього підготуватися, — мене ніхто і ні на що не відволікатиме.
— Так уже й ніхто! Тварини вдома є?
— Два коти. Спочатку взяли одного, а потім донька принесла ще двох. Одного, слава богу, потім подарували, а другий у нас прижився.
— Напевно, коли після важкого дня хочеться усамітнитися — сидите не сам, а з котом?
— Так. Його й кликати не треба — сам приходить, сидить, муркоче, але ні про що не запитує і нічим не турбує.
— Міністерство охорони здоров’я мовчить, а профспілка б’є тривогу — умови роботи хірургів шкідливі. В операційній вони працюють годинами, іноді до півдоби доходить, а там випромінювання апаратури, випари медпрепаратів...
— Звісно. Але хіба в США хірурги працюють не так само? Там темпи ще вищі.
— Але вони й отримують набагато більше. Є мотивація.
— То з цього й треба починати. Не треба молоко за шкідливість давати — має бути гідна зарплата.
— Що по-вашому означає гідна?
— Якщо не брати десяти відсотків тих, що згори, і десяти відсотків тих, що внизу, то всім іншим працюючим потрібно, щоб була можливість поміняти роботу і місце проживання — у будь-який момент. І щоб людині ніщо в цьому не заважало. Адже що нас постійно стримує? Квартира, прописка, робота. І друге — щоб людина, її діти, її сім’я ніколи не голодували, щоб питання, як заробити на шматок хліба, не виникало ніколи. Це недолік державної політики — коли людина, котра працює, може забезпечити себе лише їжею й одягом.
— Ви завідуєте кафедрою госпітальної хірургії в медуніверситеті і краще за інших знаєте, що кияни не вступають сюди так масово, як раніше. Тепер студентами вузу, про який раніше і мріяти не могли, стають приїжджі.
— І не вступатимуть! Дурнем треба бути, щоб навчатися понад 20 років, знаючи, що потім доведеться жити на 600—700 гривень! Порахуйте — шість років інституту, три роки інтернатури, ще рік спеціалізації, і додайте сюди 12 років школи. І за все це 200 доларів?! Свідомо піти на таке можуть діти тих батьків, які можуть їх утримувати, або люди, котрі поставили перед собою мету і ні про що інше не хочуть навіть чути. Основна ж маса — 80% випускників — не піде. Батькам страшно стає за дітей — як вони після навчання зможуть вижити? Тільки з їхньою підтримкою. Раніше було важко, але все ж таки держава чимось забезпечувала. А яке нині ставлення до медиків?
— З допомогою дуже складних операцій ви зціляєте фізичну оболонку людини. А в неї є ще й душа. Де ж вона ховається? Пам’ятаєте, було повідомлення, що при зважуванні людини за життя й одразу після останнього подиху, тіло легшає на 9 грамів. Припускали, що саме стільки й важить якась субстанція, котру називають душею...
— Складне запитання. Відразу й не відповіси. Душа є... А зважування — це нісенітниця. Змушує замислитися інше — є генна пам’ять, яка виявляється через тисячоліття. Адже геном людини — це сукупність генів, які відповідають за той чи інший чинник розвитку організму. Розшифровування генома — колосальне відкриття, тисячі людей над цим працювали і досягли результату. У майбутньому можна буде запобігати небажаним явищам у розвитку людини, цілеспрямовано на нього впливати. У найближче століття це дасть змогу досягти того, щоб реально подовжувати життя. Мозок людський — це ж колосальний «комп’ютер», але до цього часу жоден комп’ютер не зміг повторити закладену в ньому програму. На жаль. А можливо, й на щастя. От коли до цього реально наблизяться, тоді, може, стане відомо щось конкретне і про душу. Згодом, напевно, скажуть, скільки вона важить.
— І чому болить.
P.S. Після розмови залишилася стійка упевненість, що в День медика в сім’ї В.Мішалова буде багато квітів. Хоча Володимир Григорович і каже, що він не відзначає професійного свята, але хіба він зможе цього дня прийти додому без квітів?!