За науку медикам платять скупо. Ставлення скептичне: ось клініцисти лікують хворих, когось рятують, тих просто обстежують, займаються профілактикою й реабілітацією тих, хто вижив, а науковці працюють в основному «під себе» — пишуть дисертації, щороку виконують науково-дослідні роботи за майже повної відсутності сучасної апаратури, реактивів і лабораторного посуду. Так усе це й фінансується — клініцистам (маю на увазі науково-дослідні інститути клінічного профілю) регулярніше платять зарплату; залізаючи в борги, купують ліки і перев’язувальні матеріали, «а коли в бухгалтерію заходить «науковець», чує постійно: «Для вас нічого немає, чекайте...».
«Розділяй і пануй» — девіз нашої системи, адже діляться не лише гроші, а й щорічно перезатверджується штатний розклад — науку безперервно скорочують (нинішнього року на 20%!), клініку поки що щадять — вона дає інститутам деякі надбавки у вигляді пожертв та іншого. Тож її кривдити небезпечніше, тим більше що в клініці розподіл на наукових працівників і лікарів суто умовний — оперують і лікують і ті, й інші. На чолі інститутів і наукових інституцій найчастіше стоять клініцисти з гучними іменами, вони вважаються більш підприємливими й активними, тож їм і карти в руки. А партію вони, природно, розігрують за власним сценарієм...
Дивна річ: НДІ бідні — немає реактивів (у кращому разі, є приховані від ревізій старі запаси), прилади скручені дротиками або підпаяні в потрібних місцях (і при цьому метрологічно перевірені), тяжко живеться експериментальним тваринам, а теми виконуються, звіти подаються вчасно, публікуються статті, захищаються дисертації. Усе акредитується, атестується, сертифікується...
І дивно — виконуються цікаві дослідження, навіть унікальні пересадки органів поступово стають повсякденністю вітчизняної медицини.
Ми звикли до труднощів штучних і природних, уміємо працювати в будь-яких умовах, не бачачи чіткої перспективи на майбутнє. А ось мій ризький колега розповів, що вони протягом одного року вийшли з наукової кризи — заощадили гроші, керуючись точними розрахунками. Звісно, масштаби України й Латвії непорівнянні, але в них була антикризова програма, задля якої варто було зиму помучитися, а в нас — постійні муки та добрі побажання.
Для мене мій Інститут хірургії і трансплантології АМН України — другий дім, а відділ — друга сім’я. Були часи, коли мені здавалося, що мій «суто науковий» відділ експериментальної хірургії з його операційними, клінікою лабораторних тварин та іншими «щедротами», створеними під керівництвом академіка О.Шалімова, який любив працювати на перспективу, пропав. Не було грошей на медикаменти і реактиви, розвалився наркозний апарат, затупилися ножі мікротомів у морфологічній лабораторії. Наукові керівники, як і головлікарі, знову стали поділятися на тих, у кого є «білило», і на тих, у кого немає.
Моє «білило» з’явилося в особі співробітників академіка Б.Патона, з якими ми взялися довести, здавалося, недовідне — що є можливим електрозварювання живих тканин під час операцій. Це було 13 років тому, і за цей час метод прижився в кількох клініках, отримавши письмовий дозвіл МОЗ. Доповідь про нього заслуховувалася в кількох високих медичних інстанціях у присутності перших осіб академій і самого міністерства.
Спочатку робота виконувалася на ентузіазмі, потім до ентузіазму додалося фінансування зарплати через Академію медичних наук (планова тема). Але зрушення почалося після появи американців. Вони відчули новизну методу і певний час фінансували роботу — купували тварин, медикаменти, деяку апаратуру й хірургічний інструментарій (теж не виконали всіх обіцянок!), але головне — навчили виявляти ініціативу і шукати джерела фінансування.
Власне, ми теж не зганьбилися — пропонували плани розвитку роботи, створення інструментів та методик, освоїли операції на свинях, двічі — 1997 і 2003 років — виїжджали в Луїсвілл та Бостон із показовими операціями. Коротше, не тільки навчалися, а й навчали.
Їм було цікаво, і ми йшли з операційних під оплески, а Батьківщина гордо відмовчувалася. Тільки завдяки таким ентузіастам, як професори І.Ничитайло й М.Захараш, метод тримається на плаву.
Набувши електрозварювального досвіду, ми провели госпрозрахункову роботу з МВС із випробування вітчизняних бронежилетів.
Було ще кілька менших робіт щодо медичних матеріалів, але сама система такого наукового господарювання дуже примітивна — гроші, зароблені конкретними колективами, надходять в установи, бюджети яких нагадують діряве решето, розчиняються в загальній масі — і спробуй отримати ці крихти...
А всі розмови про «субрахунки» відділів, котрі виконують свою тематику і мають залишки ентузіазму, ніякої підтримки не знаходять, хоча ведуться давно. Так і сидимо на зламаних стільцях, жебракуємо в аптеці, всміхаємося головному бухгалтеру і випрошуємо гроші у директора, якому дати нам, власне, нічого — сам харчується крихтами.
Ми засвоїли, що в наукових приробляннях не слід гребувати нічим. Навіть такий сам по собі незначний факт, як приєднання України до Європейської конвенції з охорони домашніх тварин (кішок та собак), може дати матеріальну користь. Ми б і так відмовилися від використання в нашій практиці собак (на свинях оперувати і простіше, та й ближчі вони до людини за своїми анатомічними особливостями, ніж наші домашні улюбленці). На цьому грунті потоваришували із захисницею тварин Тамарою Тарнавською. Спочатку вона нас сприймала досить агресивно, але після кількох відвідин зрозуміла, що й експериментаторам не чуже людське ставлення до братів наших менших, що виходжуємо ми їх після операцій, як власних дітей, носимо з дому дієтичну їжу (кроликам — банани і яблука, собакам — кефірчик), пестимо — інакше не виживуть.
Пристали ми й на конкретну пропозицію англійського королівського товариства захисту тварин передати живих собачок у розплідник «СОС». Англійці подарували нам сучасний комп’ютер, та ще й з відеокамерою.
Не підводить і клініка лабораторних тварин — налагодили свого часу їхнє життя, вони потихеньку плодяться, можна й договірні роботи виконувати (кроликів та свиней, звісно, купуємо), і самим не відчувати браку в «пацієнтах». Борис Патон, оглянувши це господарство, сказав: «У мене в академії немає таких віваріїв». Утішна оцінка.
Наша наука просякнута недовірою — комусь здається, що головне завдання науковців і їхніх помічників — щось вкрасти, нажитися, обдурити. На цьому й побудована вся система фінансування та розподілу.
Коли ж основою нашого життя стануть довіра і правда? Скільки років незалежності для цього ще потрібно?!
Сумно займатися наукою в наш час, панове! Кажуть, що Христос ніколи не проповідував на своїй малій батьківщині, засвоївши думку своїх земляків: «Ну чого може нас навчити назарянин?!» Одне слово, немає пророка...
Так склалося життя, що багато що мені доводилося робити вперше. На світанку наукової діяльності придумав протези трахеї та бронхів, а тоді навіть «латок» до пуття накладати не вміли... Пізніше спільно з працівниками Київського політеху виготовили перші атравматичні голки з нитками електрохімічним способом, започаткувавши розробку цього напряму. Спільно з харків’янами зробили цілком пристойні синтетичні хірургічні нитки, що розсмоктуються. Треті у світі!.. З чудовим колективом створили пов’язки-застібки із зіпером баришівського виробництва, що було абсолютною новинкою в СРСР. З іншими співвиконавцями придумали пов’язки, що саморозпускаються. Потягнув за ниточку — і ніяке прилипання до рани не страшне.
А ось пішли в міністерство — і зрозуміли, що ми лише заважаємо. Після емоційного виступу на одній з конференцій тодішній заступник міністра мене осмикнув: «Що ви нас учите, наш міністр краще знає, що потрібно країні, він сам цим займеться!» Не знаю, чим зайнявся той черговий міністр, але до нашого стенда його вдалося притягти лише разом з давнім другом, тоді депутатом, Ю.Щербаком... Депутат хвалив, міністр відмовчувався.
Ось уже коли почали розробляти спільно з патонівцями абсолютно піонерський метод електрозварювання живих тканин, а потім і застосовувати в хірургії аргоновий плазмотрон (в останній роботі бере участь і КБ «Південне»), здавалося, що інвестиції поллються дощем. Ну чого ще хотіти — розробки вітчизняні, на рівні провідних установ, піонерські у світовій практиці, іноземці цікавляться...
Ну, першій роботі трохи пощастило, знайшлися американські спонсори, а ось на другу грошей немає, випускати й удосконалювати апаратуру та інструментарій ні на що, йде звичайна медична випробувальна робота — за зарплату. А треба ж зовсім мало — основне зроблено на голому ентузіазмі. А можна ж було прославитися у світі!
Медико-інженерний факультет Міжнародного Соломонового університету за десять років випустив натовп спеціалістів і бакалаврів з медичного обладнання та матеріалів. Молодь трудиться у фірмах і НДІ, забезпечує найскладніші ділянки із сучасного ультразвукового, оптичного, лазерного, лапароскопічного обладнання, їде доучуватися і працювати за кордон.
Незабаром з’являться магістри, майбутні науковці та викладачі — наша зміна. Їм розвивати науковий потенціал, наше майбутнє життя — молодь активна й освічена. А ми збираємося в інституті і вирішуємо, як цей самий потенціал скоротити, — працювати на 0,5 або 0,75% ставки чи йти в неоплачувані відпустки на один-півтора місяця... Скоротити треба ні мало ні багато — 70 000 гривень.
Однак у відпустку за власний рахунок можуть іти люди, у котрих цей самий рахунок є. Та й коли ж виконувати наукові дослідження і так досить скромним науковим потенціалом? А вже те, що наказується скоротити всі вільні на цей момент посади, взагалі нонсенс — знищується перспектива, у науки забирається не лише нинішнє, а й майбутнє.