І, на жаль, досить часто оточення нешанобливо, байдуже, а часом і грубо ставиться до людей похилого віку. Ейджизм розповзається світом як епідемія кору, заражає депресією, змушує страждати, принижує людей тільки тому, що вони дожили до поважних літ.
1 жовтня, за рішенням ООН, оголошено Днем людей похилого віку. Його не відзначають - яке ж це свято! Це привід відкласти інші справи й подумати, поговорити про те, як живуть люди похилого віку - і рідні, і зовсім незнайомі, хто й що повинен робити, аби вони прожили відміряні їм роки, не втрачаючи людської гідности, не страждаючи від болю й байдужости.
Ейджизм наступає
Як можна переконати людей, зокрема чиновників, які приймають рішення, що не можна кривдити старих? За жодних обставин. Це як рухатися на червоне світло - не можна!
" Вважається, що це виховується в родині з дитинства. Але цього недостатньо - суспільство має дозріти, - переконаний директор Інституту геронтології ім. Д.Чеботарьова Національної академії медичних наук України академік Владислав Безруков.
1974 року директор Інституту старіння США Батлер написав книжку - "Що означає бути старим в Америці". Він запровадив новий термін - ейджизм (від слова ейдж - вік), що позначає приниження, погане ставлення до людей поважного віку. Книжка багатьом відкрила очі на те, що до старих ставляться неналежно: їх утискають на роботі, у державних установах, у побутових ситуаціях. Як тепер кажуть - по життю.
В Україні таке явище як ейджизм набуває разючих проявів геть усюди. Свіжий приклад. Наш колишній співробітник переніс операцію в клініці кардіохірургії. Далі такі пацієнти мають пройти реабілітацію в одному зі спеціялізованих санаторіїв. Але коли він звернувся по направлення до санаторію, йому відмовили, пославшись на розпорядження МОЗ, що забороняє приймати на реабілітацію пацієнтів після 65 років.
- Пане Владиславе, кому треба постійно нагадувати про те, що повинна робити держава для людей похилого віку, аби нас вважали європейською країною не тільки за географічним принципом? Президентові? Прем'єр-міністрові?
- Насамперед Міністерству охорони здоров'я. У нас немає державних програм, які стосуються здоров'я людей літнього й похилого віку. Коли ми пропонуємо, як і що треба зробити, щоб люди поважного віку мали належну якість життя, нас одразу ж запитують: "А в скільки це обійдеться державі? Майте на увазі, що грошей на це в бюджеті немає".
Щоб ситуація змінювалася на краще, цим повинні займатися і МОЗ, і Мінсоцполітики. Про це повинні пам'ятати керівники держави - і президент, і прем'єр-міністр. Як правило, можновладці кажуть, що держава наразі не може виділити кошти на розвиток геріятричної допомоги, на будинки-інтернати й хоспіси. Напевно, вони надто молоді й не вірять, що колись теж будуть старими.
- У США заявили, що вже в найближче десятиліття знадобиться ціла армія медиків, які муситимуть опікуватися пацієнтами похилого віку. Тривалість життя зростає, а отже більшає й старих людей. Як вести хворих з невиліковними хронічними захворюваннями протягом не 5–10, а 15–25 років, забезпечуючи їм належну якість життя? На це питання мають знайти відповіді наукові, медичні, соціяльні структури.
- Про те, що людей похилого віку треба лікувати по-особливому, ми заявляли давно. З віком в організмі відбувається багато змін, це стосується фізіології, біохімії, рухової активности, м'язової діяльности.
Змінюється обмін речовин, який призводить до зовсім іншого метаболізму ліків, тому мають змінюватися і дозування, і форми лікарських препаратів.
Потрібно думати, як і чим лікувати людей літнього й похилого віку. Ми постійно нагадуємо, що на огляд такого пацієнта треба виділяти більше часу, 15 хвилин для цього недостатньо.
Хворі літнього віку не встигають за цей час розповісти про свою проблему - довго згадують, коли почало боліти, які аналізи довелося здавати, які ліки приймали тощо. Потрібен додатковий час, щоб лікар спокійно пояснив, що і як робити далі, виписав ліки, допоміг розібратися з електронними рецептами й іншими новаціями, не завжди зрозумілими й доступними людям поважного віку.
Коли на прийом записано багато людей, лікар поспішає, не встигає ні вислухати пацієнта, ні зрозуміти його проблеми. Тому й пропускають перші симптоми небезпечних захворювань, приймаючи їх за вікові зміни."
Це моторошне слово - деменція
Напевно, важко знайти людину, яка ніколи не приймала таблеток від головного болю. Але настає час, коли вони вже не рятують: у голові шумить, важко зібратися з думками, постійними супутниками стають неуважність і забудькуватість. Сімейний лікар поспіхом вислухає, у найкращому разі поміряє тиск - у нього черга під кабінетом, а в старих проблеми як під копірку. "Скаржитеся на забудькуватість? Та це вікове", - "заспокоїть" лікар пацієнта й випише таблетки від гіпертонії.
Старечі хвороби, у тому числі й деменція, - не в його компетенції. Який фахівець може допомогти й де його шукати?
" Хворому можна допомогти, якщо "піймати" деменцію на ранньому етапі, коли з'явилися перші симптоми, так звані помірні когнітивні порушення - певна забудькуватість, порушення запам'ятовування. Фахівець підбере лікування, яке може відсунути перехід до жорстокої деменції на 4–5 і більше років, - пояснює В.Безруков. - Якщо не буде лікування, захворювання різке прогресує, що призводить до недієздатности, людина вже не може обходитися без сторонньої допомоги. Це все дуже важливо з погляду якости життя людини, тим більше що стосується не тільки його самого, а й його родини, та й суспільства в цілому.
Тому за найменших проявів деменції не відкладайте, звертайтеся до лікарів. Цією патологією займаються геронтологи, неврологи й психіятри.
- Геронтологів не так просто знайти. Їх узагалі готують у медичних університетах?
- Ні. Хто захоплюється цією спеціяльністю, може стати геронтологом після закінчення навчання, якщо пройде відповідну практику або стажування.
- Що криється за терміном "деменція"?
- Слабоумство. У віці 65–70 років приблизно троє людей з тисячі мають таку проблему, а потім кожні п'ять років кількість таких пацієнтів подвоюється.
- Коли старенькі бабусі все забувають, плутають, постійно ображаються - це симптоми деменції?
- Вона буває різною як за симптомами, так і за походженням. Є деменція альцгеймерівського типу, коли відбувається критичне ураження нейронів, загибель клітин головного мозку.
Хвороба Альцгеймера може мати як генетично зумовлені випадки, так і спорадичні. Наприклад через те, що людина працювала в шкідливих умовах, які згубно вплинули на її центральну нервову систему. Це може розвиватися і внаслідок отруєнь різними шкідливими речовинами.
- Хвороба Альцгеймера, деменція частіше вражають людей фізичної праці чи розумової?
- За частотою - більше залежить від віку. Але щодо часу розвитку цієї патології, то розумова діяльність якраз відтерміновує наростання деменції, особливо в тих випадках, коли є й фізична активність.
А що стосується деменції судинного типу, то вона розвивається через порушення мозкового кровообігу, що виникає внаслідок атеросклерозу, гіпертонії й мікроінсультів, серцевої недостатности, що призводить до недостатнього "живлення" мозку. З віком ці явища наростають.
Фізична активність стимулює дихальну й серцеву діяльність, що поліпшує кровообіг у головному мозку. Це допомагає відтермінувати розвиток порушень пам'яті, розумових і когнітивних порушень.
- Вона має різне поширення у світі? У багатих, у бідних країнах?
- У розвинених країнах з високою тривалістю життя - приблизно однакове. У країнах з низькою тривалістю життя - менше. Причина проста. Випадки захворювання на деменцію різко зростають після 65 років, а в бідних країнах люди просто не доживають до цього віку.
Є й етнічні відмінності. Наприклад, у США хвороба Альцгеймера частіше зустрічається серед афро- й іспаноамериканців.
Шукайте геронтолога
- Як потрапити на прийом до геронтолога? Треба просто звернутися до профільного відділення районної, міської або обласної лікарні?
- Хороше запитання. Свого часу ми домагалися, щоб у кожній поліклініці працювали геріятричні кабінети, де фахівці приймали б пацієнтів, консультували, відповідали за організацію допомоги людям похилого віку.
Потім хтось вирішив, що це надто витратно для бюджету, і службу ліквідували.
- А в європейських країнах геронтологи ведуть прийом?
- Так. Не скрізь, але в багатьох. Геронтологи обов'язково працюють у спеціялізованих госпіталях, у сестринських відділеннях, реабілітаційних центрах.
- А в пострадянських країнах?
- Є в Казахстані, Росії, Литві, Латвії.
Фахівців нашого інституту багато разів запрошували в Казахстан, щоб вони допомогли створити геріятричну службу в країні.
Наша професорка Віра Чайковська - досвідчена фахівчиня в галузі соціяльної геронтології, організації різних видів медико-соціяльної допомоги людям старшого віку. Її роботу високо оцінили в Казахстані, де вона допомогла організувати кілька геріятричних центрів, курси навчання персоналу догляду за літніми пацієнтами, а також університети третього віку. Там дуже багато зробили для старшого покоління.
- Шкода, що такі фахівці майже незатребувані в Україні. Які напрями є ключовими для Інституту геронтології?
- Це фундаментальні дослідження в галузі біології старіння: механізми старіння й довголіття, способи збільшення тривалости життя.
А також клінічна геронтологія й геріятрія: вікова патологія, профілактика, особливості лікування та реабілітації хворих похилого віку.
Ми маємо багато напрацювань у сфері соціяльної геронтології й герогігієни - це стосується демографії, впливу соціяльних і середовищних факторів на старіння й здоров'я, потреб людей похилого віку в різних видах медико-соціяльної допомоги.
У клініці надають допомогу пацієнтам з найпоширенішими видами вікової патології нервової системи, внутрішніх органів (насамперед - серцево-судинної та бронхо-легеневої систем), опорно-рухового апарату.
Це стосується таких патологій як гіпертонія, ішемічна хвороба серця, серцева недостатність, обструктивна хвороба легень, що мають свої вікові особливості. Ми займаємося деменціями, хворобою Альцгеймера, Паркінсона, лікуванням і реабілітацією пацієнтів з порушеннями мозкового кровообігу й інсультами, які часто зустрічаються в поважному віці. Відділенням реабілітації хворих з порушеннями мозкового кровообігу багато років керує професорка Світлана Кузнєцова. Її досвід і професіоналізм високо цінують не тільки в Україні, а й за кордоном. У відділенні впроваджено сучасні підходи до лікування постінсультних хворих, створено комп'ютерну програму прогнозування ризику розвитку інсульту.
На жаль, у нас немає можливости надавати повноцінну допомогу пацієнтам з вираженими стадіями хвороби Альцгеймера - для цього потрібне не тільки відповідне фінансування та відповідно обладнане приміщення, а й величезний (за нашими мірками) штат фахівців. Я був на відкритті такої клініки в США - там на одного пацієнта з хворобою Альцгеймера припадає від трьох до п'яти співробітників.
В умовах хронічного недофінансування забезпечити це неможливо.
Ще один дуже важливий напрям - вікові патології опорно-рухової системи: остеопороз, остеохондроз, саркопенія (атрофія м'язових тканин), артрози й артрити.
Цей напрям веде професор Поворознюк, відомий не тільки в Україні, а й за її межами. Владислав Володимирович входить до керівних органів європейських і міжнародних професійних асоціяцій, він завжди на гребені нових досліджень, часто виступає на міжнародних конгресах.
Живіть довго й щасливо
- Дуже часто старість асоціюється з нескінченними проблемами. Але ж і в зрілому віці можна бути щасливим?
- Звісно, можна. Усе залежить від того, що вкладати в поняття "щастя".
- Як на мене, це стан гармонії з навколишнім світом, відсутність гострих конфліктів з людьми - не тільки рідними, а й з усіма, з ким доводиться контактувати, уміння радіти й співчувати.
- Насамперед треба досягти гармонії з самим собою. Звісно, багато чого залежить від стану здоров'я, від того, як людина приймає свої вікові зміни. Не можна досягти гармонії із зовнішнім світом, якщо її немає в рідному для тебе домі, у колі родини. Недарма кажуть: якщо хочете когось зробити щасливим, ви повинні бути щасливими самі.
- Україна відома тим, що посідає одне з останніх місць у рейтингу щастя. На жаль, у нас мало хто вважає себе щасливим.
- Поняття щастя для кожного віку має свої особливості.
Що потрібно для щастя дівчині чи юнакові? Дитині? А старому? Величезну роль відіграють вік, життєвий досвід, освіта. Багато чого залежить від того, в яких умовах живе людина: самотня вона чи має родину, друзів, різні захоплення.
Цікаві результати дало багаторічне дослідження того, як впливає сімейний стан на тривалість життя людей. Протягом десяти років вивчали все - спосіб життя, звички, харчування, стан здоров'я і таке інше. А потім проаналізували дані про те, хто скільки прожив. Вік учасників дослідження - 60 років. На жаль, далеко не всі дожили до 70.
Виявилося, найдовше жили ті, хто мав родину.
Трохи менше - люди, які втратили свою пару, і жили разом із дорослими дітьми. Найменше прожили самотні. Різниця між першою і останньою групами становила для жінок - півтора, а для чоловіків - два роки.
Чому люди похилого віку довше живуть у парі? Неважливо - це зареєстрований чи громадянський шлюб. Тому що це дає спілкування, турботу, нормальне харчування, допомогу й догляд у випадку хвороби або травми.
Чи треба шукати собі пару в поважному віці? Так. Не обов'язково жити в одному будинку. Ті, хто знайшов свою половинку, ходять одне до одного в гості, намагаються підтримати, зробити щось приємне.
Це не тільки рятує від самотности, а й викликає позитивні емоції, радість, навіть виробляються "гормони щастя", і люди можуть радіти життю, незважаючи на вік.