Кожен, хто бодай зо два рази побував на засіданні розширеної колегії Мінздоров’я України, уже заздалегідь знає, якою буде чергова доповідь міністра. Перші хвилин десять — реверанси на адресу Президента та його доленосних указів, потім перелік ухвалених за звітний період нормативно-правових документів. Потім — потужний цифровий пресинг, покликаний наочно продемонструвати: галузь упевнено набирає обертів, міцніє не щодня, а щогодини, нарощуючи м’язову масу у вигляді незаперечних досягнень. Є, звісно, і проблеми, але на них пан міністр традиційно не особливо акцентує, воліючи швидше перейти до наступної позитивної динаміки.
Не стала винятком і недавня колегія МОЗ, присвячена підбиттю підсумків роботи галузі в першому півріччі 2002-го. Півгодини спічу В.Москаленка були донезмоги прогнозовані, сповнені оптимізму й віри в світле завтра. А всі присутні на заході одержали ще одне підтвердження невеселого факту існування паралельних світів: цілком респектабельного паперово-звітного й реального, чиї болі й біди миттєво обрушуються на кожного, хто переступив поріг будь-якої районної лікарні.
Отже, чим цього разу порадував пан міністр? На його глибоке переконання, за минуле півріччя працівники галузі ще раз змогли переконатися — її проблеми стали загальнонаціональним пріоритетом. (З усією повнотою цю саму пріоритетність гідно оцінили медики на місцях, що вельми красномовно засвідчила репліка одного з начальників обласного управління охорони здоров’я, котрий узяв участь в обговоренні: «Нам допомога не потрібна, крім фінансування».) Недаремно, на думку В.Москаленка, їдять свій хліб міністерські чиновники: вони вже настільки відточили свою майстерність, що за шість місяців поточного року підготували 137 (!) нормативно-правових актів. Це на 18 одиниць більше, ніж за весь 2001-й. Виникає цілком правомочне в даній ситуації запитання: якщо справа просуватиметься такими самими темпами, хто дасть гарантію, що левова частка коштів охорони здоров’я не піде на папір?
Поліпшилося фінансове забезпечення галузі: у 2002-му вона має отримати аж 6,4 млрд. грн., що на 23,2% більше, ніж попереднього року. За підсумками минулих шести місяців галузь профінансовано на 42%, лікувальні установи, які знаходяться під крилом місцевої влади, на 45%. У цілому до 133 грн. збільшилися річні витрати на медзабезпечення одного українця.
За словами Віталія Федоровича, йде успішна робота з залучення позабюджетних коштів. Якщо в 2001-му отримано понад 940 млн. грн. (це плюс 18% до бюджету галузі), то нинішнього року згадана сума може зрости до 1 млрд. Завдяки впровадженню процедури відкритих торгів, вважає міністр, при тендерній закупівлі ліків і виробів медичного призначення за минулі 6 місяців відомству вдалося заощадити 6,6 млн. грн.
У 2002 р. закріплено позитивну тенденцію зменшення рівня смертності новонароджених: 10,8 на 1000 народжених живими, що є найкращим показником (але, на жаль, вельми лукавим, про що ми вже неодноразово розповідали читачам) за останні 25 років. Знижується, як повідомив міністр, і рівень материнської смертності. Уперше за останні роки майже по всій території України зросла народжуваність. За 6 місяців 2002-го з’явилося на світ на 5562 малюка більше, ніж за такий самий період 2001-го. У країні зупинено зниження природного приросту населення.
Зростають обсяги виробництва вітчизняної фармацевтичної продукції. За перше півріччя 2002-го цей показник дорівнював 872,7 млн. грн., що на 5,1% більше, ніж за аналогічний період 2001-го. Не дуже істотно, проте знизилися ціни на медикаменти в системі роздрібної торгівлі. За період із січня по червень ц.р. на фармацевтичних підприємствах України розроблено для впровадження у виробництво 23 нових імпортозамінних засобів.
Як бачимо, приводів для гордості не так уже й багато, а якщо врахувати, що більшість із них — скринька з подвійним дном... Але хай там як, усі ці досягнення, скорені вершини та прориви тьмяніють на тлі негараздів галузі. Аналізуючи проблемний блок навіть дуже «причесаної» доповіді міністра, укотре переконуєшся: хвороби системи перейшли в розряд хронічних.
Найбільший головний біль української охорони здоров’я — соціальний захист медпрацівників. Як відомство планує боротися за своїх колег, котрі одержують жалюгідні 216 грн. на місяць? Чесно кажучи, уважно вникаючи в слова міністра на засіданні колегії, потім ще раз прослухавши вдома диктофонний запис, автор цих рядків так і не зрозуміла, на що можуть сподіватися наші багатостраждальні медпрацівники. (Начебто якась незначна надбавка все ж планується, здається, навіть найближчим часом. З цього приводу, природно, видано енну кількість розпоряджень, постанов тощо). Абсолютно точно вдалося усвідомити лише одне: коли девізом керівника галузі є горезвісне «поволі їдеш — далі будеш», іншим доводиться діяти за не менш відомим принципом «порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих».
З року в рік набирає в Україні обертів епідемія туберкульозу. Найстрашніше, що зростає кількість хворих, уражених мультирезистентними формами недуги — їх на сьогодні від 7 до 15% від загальної кількості туберкульозників. (Це ж треба, а скільки ж у нас різноманітних програм, указів, постанов, спрямованих на боротьбу з туберкульозом, а він собі дедалі поширюється й поширюється! Можливо, читати не вміє?) Не дає спокою медикам й інша «чума», яка впевнено перекочувала з ХХ у ХХІ століття, — СНІД. З 1987 р. в Україні офіційно зареєстровано понад 47 тисяч ВІЛ-інфікованих, із них — понад 3,5 тисячі дітей. 1757 українців уже померли від синдрому набутого імунодефіциту. За оцінками фахівців UNAIDS, реальний масштаб епідемії охопив 1% дорослого населення нашої країни. За 6 місяців 2002-го зареєстровано 3585 нових випадків ВІЛ-інфікування і 847 — СНІДу.
Досить багато труднощів і в справі кадрового забезпечення вітчизняної системи охорони здоров’я — про неї йшлося в доповіді держсекретаря МОЗ України Юрія Поляченка. Щорічно 56% усіх випускників медичних вузів одержують направлення на роботу в сільську місцевість. Доїжджають до місця призначення нехай не одиниці, але далеко не всі. Ось і виходить, що в тій самій Житомирській області трудяться не 319 сільських лікарів, як потрібно, а лише 190. У наявності й дефіцит сімейних лікарів: їх у країні має бути 33 тисячі, а на сьогодні реально працюють лише 1100.
Рік у рік зростає популярність таких фахів, як дерматовенеролог, акушер-гінеколог, уролог, показники укомплектованості якими наближаються до 100%, а в деяких регіонах — до 110%. Зате вдень із вогнем не відшукаєш бажаючих працювати фтизіатрами, патологоанатомами, рентгенологами. За прикладами далеко ходити не треба: торік тільки 1,5% зарахованих до інтернатури випускників виявили бажання одержати перелічені вище непопулярні спеціальності. Водночас 40% контрактників захотіли поповнити ряди тих, кого й так вистачає, — урологів, гінекологів, хірургів. Ясна річ, вузи, аби вижити, змушені йти назустріч побажанням контрактників, але не можна ж при цьому абсолютно ігнорувати реальні потреби галузі, поскаржився Ю.Поляченко.
Старіє керівна ланка української охорони здоров’я. Сьогодні кожен п’ятий керівник — людина пенсійного або передпенсійного віку. Ця тенденція, до слова, характерна не лише для верхівки галузі, а й для вітчизняної медицини в цілому. А можливо, так і задумано? Молоді бажання йти в медики відіб’ємо мізерними окладами й іншими супутніми «принадами», а ветерани й не таке стерплять. Заодно й від усіляких акцій протесту застрахуємося: адже люди, навчені гірким життєвим досвідом, давно вже зрозуміли, яка від них користь...