— Пригадується, торік відомий нейрохірург, голова комітету з питань охорони здоров’я Верховної Ради М. Поліщук у своєму інтерв’ю сказав про те, що в Інституті нейрохірургії півроку не працював МРТ (магнітно-резонансний томограф) – не було коштів на ремонт. Як таке могло трапитися?
— На жаль, було таке, адже це дороге обладнання, у бюджетних видатках не завжди враховуються витрати на ремонт. Але ж можна обстежитися не тільки в нас, у Києві є кілька томографів. Хоча я вважаю, що їх недостатньо. Американці, котрі до нас приїжджали, розповідали, що в них навіть у невеликих містечках є один-два комп’ютерних томографи і один МРТ. Мені довелося побувати в Австралії, в містечку Кернс, де всього 15 тисяч жителів. На таку кількість населення у них два комп’ютерних томографи та ще й МРТ. Кілька років тому стільки було на весь тримільйонний Київ. За останніми даними, нині у столиці шість МРТ і десяток комп’ютерних томографів. Це, власне, забезпечує діагностику не тільки киян, а й половини пацієнтів, які прибувають з інших областей.
— Як ви раніше без томографів працювали?
— Я тепер і сам дивуюся! На моїх очах, а я працюю за фахом уже 33 роки, відбулася революція в нейрохірургії. Пригадую, коли в 1971 році прийшов до Інституту нейрохірургії, тоді діагноз «гематома» ставився на основі клініки. А потім, щоб переконатися, так це чи ні, робили пошуковий фрезовий отвір. Траплялося й таке, що з одного боку треба було три-чотири дірки зробити.
— Виходить, лікарі власноруч завдавали нових травм пацієнтові?
— Іншого виходу не було. Ми, можна сказати, були неначе сліпі, зате наскільки знали топіку, що з допомогою голочки і молотка могли поставити діагноз. Знаменитий професор Лапінський ще до революції з допомогою цього нехитрого інструмента міг визначити, де міститься пухлина. І найчастіше діагноз був точним. Перший директор нашого інституту О.Арутюнов наполягав на тому, що кожен хірург повинен вивчати неврологію.
Пам’ятаю наш перший український комп’ютерний томограф, який дуже шумів, за що його називали «Динозавр», але все-таки давав певні зображення. За ним з’явився «Інтелігент» — він видавав зображення без шуму, але при цьому довго думав. А третє покоління отримало назву «Казка» (хороше зображення за короткий відтинок часу). Він став основою серійних томографів. А потім масово з’явилися американські й німецькі апарати.
Це для нас стало справжнім дивом! Аж не вірилося, що пацієнта можна покласти на кушетку, а на екрані бачити, що в нього у голові діється. Відпала потреба в пошукових фрезових отворах, адже ми бачили, де містяться гематоми або пухлини, якої вони локалізації, злоякісні вони чи доброякісні, як до них добратися. А потім з’явилися магнітно-резонансні томографи (якщо комп’ютерна томографія дає тільки горизонтальні зрізи, то МРТ дає змогу побачити у трьох проекціях). А більш сучасні методи, такі як позитронно-емісійна томографія, під час обстеження хворого дозволяють бачити не тільки морфологічні зміни, а й навіть те, як проходять обмінні процеси у структурах мозку.
— А чого нового навчилася нейрохірургія останніми роками?
— Коли мій учитель Андрій Петрович Ромоданов запросив мене на роботу в інститут, я вибрав найновіший тоді напрям — функціонально-стереотаксичну нейрохірургію. У світі перша така операція була проведена в 1947 році, а в нас їх почали виконувати років через п’ятнадцять. Через мінімальний отвір при мінімальній операційній травмі навчилися проникати в будь-яку глибинну структуру мозку.
Згодом з’явилася нова технологія, ще менш травматична — міні-інвазивна, коли замість інструментів почали вводити електроди. Такі маніпуляції дуже ефективні при паркінсонізмі та епілепсії. Ця хвороба, як відомо, не лікується, але якщо підключити стимулятор, він руйнуватиме синхронність нападів, зніматиме напругу, і людина почуватиметься набагато краще.
До новинок, які видаються фантастичними, я б зарахував і стереотаксію. Голова пацієнта поміщається в каліматор — своєрідний шолом, у якому понад дві сотні дірочок. Через кожну з них проходить гама-промінь, що випускає радіоактивний кобальт. Він настільки тоненький, що проходить через шкіру, кістку, не завдаючи їм шкоди. Але якщо всі промені спрямувати в одну точку, то вони знищують пухлину. Це все відбувається без ані найменшого травматизму.
— А чи маєте ви такі розумні апарати в арсеналі інституту?
— На жаль, ні. Мені прикро й соромно, що наша держава не може купити такий гама-ніж або лінійний прискорювач. Це порівняно не так уже й дорого — 3 мільйони доларів. Наші сусіди чехи придбали таке обладнання. Ми маємо з ними контракт про наукове співробітництво, і я щороку буваю у Празі. Наші чеські колеги четвертий рік поспіль приймають українських громадян на пільгових умовах, а десять наших дітей лікують безплатно. Одна така операція коштує в них 8—9 тисяч доларів, по суті, нейрохірурги надають нам гуманітарну допомогу на 100 тисяч доларів щороку.
— А які пухлини знищує цей диво-ніж?
— Невеликі, до 3 см у діаметрі. Хочу підкреслити, що це єдиний метод, який дозволяє сьогодні лікувати метастази.
Є ще один апарат, про який я мрію, — це «Лінак», лінійний прискорювач, акселератор. Процедура теж проста — голова пацієнта фіксується в апараті, а трубка «Лінака» рухається навколо неї і «прибирає» пухлину. Я особисто багато разів звертався у різні інстанції, депутати зголосилися допомогти, але все так і обмежилося обіцянками. Шведська фірма, яка виробляє гама-ніж, готова була передати його на умовах лізингу, але… Торік такий апарат придбали Румунія і Словенія. Уряди цих країн зрозуміли, що це конче необхідно для національної системи охорони здоров’я.
Ще одна новинка сучасної нейрохірургії — навігаційні системи. Скажімо, томограф показав, що пухлина міститься на глибині 3 см, нейрохірург розтинає кору і «прямує» до пухлини, але ж нерідко трапляються зміщення. А навігатор на моніторі показує пройдений шлях. До речі, видно також, усю пухлину видалено чи ні. Останні десять років, буваючи за кордоном, не перестаю дивуватися — наскільки великий прогрес у нейрохірургії. Я одержую моральне задоволення від того, як розвивається нейрохірургія у світі.
— Напрошується висновок, що бюджетне забезпечення як медицини в цілому, так і медичної науки зокрема в нашій державі таке, що спеціалісти заздрять своїм закордонним колегам та мріють про ті часи, коли щось нове з’явиться і в наших операційних. Але ж вони не сидять склавши руки?..
— Останнім часом ми активно займаємося стовбуровими клітинами — це один із досить перспективних напрямів нейрохірургії. Ще років тридцять тому у зарубіжній літературі я прочитав, що молодий мозок приживається в дорослих. Але всім відома доктрина іспанського цитолога Кахаля, який стверджував, що людині природа виділяє певну кількість нервових клітин, у тому числі й нейронів.
Проте лікарям доводиться зустрічатися з пацієнтами, які і в 90 років мають світлий розум та добру пам’ять. Спеціалістів це зацікавило. Так з’явилася ідея пересадки мозку. Перші експерименти на тваринах були невдалими: дорослий мозок не приживався. Тоді взяли мозок ембріона — і зрозуміли, що це правильний шлях. Згодом провели дослідження на людях і одержали обнадійливий результат. Ембріональна тканина не просто росте і розвивається, а й дає змогу позбутися дефекту тканин мозку. Такі наукові повідомлення мене, звісно, дуже зацікавили, і я став працювати у цьому напрямі. На сьогодні у нас уже 15 дисертантів захистилися з цієї тематики.
— Ви маєте на увазі експерименти на тваринах?
— Не тільки на тваринах. Ми виконали понад тисячу операцій пацієнтам із черепно-мозковими травмами, гіпоксією, ішемією мозку — пересаджували фрагменти донорського мозку, і він приживався.
— Напрошується запитання: де ви берете такий специфічний матеріал?
— Він надходить із абортарію. В ембріональних клітинах просто-таки космічна енергія! Якби це не було пов’язано з абортивною тканиною, то можна було б говорити про колосальну перспективу цих досліджень. А поки що — це великі моральні проблеми. Я був першим, хто потрапив під шквал критики. Про цей скандал писали газети у Мадриді й Парижі.
— Маєте на увазі низку публікацій у 1997 році про нейротрансплантацію і нещасних дітей?
— Деякі газети звинувачували мене, що роблю експерименти на людях. На той час я прооперував близько 700 дітей із дитячим церебральним паралічем. Неабиякі покращання були очевидними. Дитина, яка самостійно не могла стояти, сидіти, навіть ковтати, після операції ходить, сама себе обслуговує і навіть трохи розмовляє. Наші газети писали про маленьких пацієнтів, від яких відмовилася офіційна медицина, а на Заході це перекрутили й написали, що ми беремо дітей, від яких відмовилися батьки, тобто експериментуємо на сиротах, за яких нікому заступитися.
Після того до нас нагрянули комісії. Але, на щастя, перевіряючі переконалися, що діти справді почуваються набагато краще, і на цьому поставили крапку.
— Поставили крапку на експериментальній нейротрансплантації чи на розслідуваннях?
— Ні, ми не зупинилися, продовжуємо вивчати потенційні можливості ембріональних клітин і дуже зацікавилися стовбуровими. На мою думку, це й справді такі клітини, з яких можна виростити абсолютно весь організм, обновити його. Вже сьогодні легко можна спростувати теорію Кахаля, хоча вчений за це одержав Нобелівську премію. З’ясувалося, що в мозку є зони, які до глибокої старості мають свої стовбурові клітини. Коли, скажімо, трапляється якась катастрофа, вони починають регенерувати нові клітини. Стовбурові клітини можна брати з кісткового мозку, з периферичної крові, з головного мозку... Але є найкращий варіант. Коли народжується дитина, слід зібрати пуповинну кров і зберігати її як зіницю ока, адже в ній є стовбурові клітини цієї людини. І якщо колись у неї виникне якась проблема зі здоров’ям, то з цього матеріалу можна буде виростити будь-який орган. До речі, зберігати пуповинну кров можна в рідкому азоті хоч сто років, технічні можливості для цього у нас є. Багаті люди можуть це собі дозволити хоч сьогодні — у банку кріолабораторії.
Нині Україна займає передові позиції з клітинної трансплантації, можливо, навіть випереджає інші країни, але до трансплантації органів ми ще не дійшли.
— Багаті пацієнти звертаються до вас чи все ж таки віддають перевагу Німеччині або Швейцарії?
— По-різному буває. Часто, перш ніж їхати, вони приходять сюди і консультуються, розпитують, як їм краще вчинити.
— Консультуються у вас, але довіряють своє здоров’я і життя закордонним ескулапам?
— У нас теж досить часто лікуються й оперуються. Рівень нейрохірургії в інституті досить високий, хоча ми сьогодні, на жаль, не так оснащені, як хотілося б. А що стосується хірургічної майстерності, то повірте, у нас є справжні віртуози. Тож коли багатий пацієнт знає, що за кордоном йому доведеться за день перебування у лікарні платити тисячу доларів або й більше, а те ж саме можна зробити у нас значно дешевше, то він сам робить вибір.
— Ходять чутки, що смертність при операціях на головному мозку в інституті досягає 17—20%.
— Це неправда. Свого часу, коли відомих хірургів М.Бурденка або О.Арутюнова запитували, яка смертність, вони жартома відповідали — 150%. А потім пояснювали, що мали на увазі не тільки хворих, котрих оперували, а й родичів, які переживали за результат операції. На сьогодні найтяжча патологія — онкологічна, і якщо взяти всіх хворих, у тому числі й важких, — то такий відсоток, мабуть, і був би. У світі вже відмовилися від лікування тих злоякісних пухлин, які, так би мовити, не мають перспективи. Сьогодні є можливість дуже точно поставити діагноз і таким чином здійснити відбір на операцію з мінімальним ризиком. У нас цей показник смертності становить 1—2%, а в деяких клініках за кордоном його вдалося знизити по окремих патологіях до десятої частки відсотка.
— Найбільша концентрація нейрохірургів у нас, звісно, в столичному Інституті нейрохірургії. Не секрет, що фінансові та інші проблеми не дозволяють кожному з них розкрити свої можливості. Чи не настав час створювати приватні клініки?
— У нейрохірургії існує велика конкуренція, тому відкрити свою клініку досить складно. Для початку необхідно придбати комп’ютерний томограф, МРТ, гама-ніж, операційний мікроскоп… Список може бути дуже довгим. Тільки для початку треба 10—15 мільйонів доларів, без спонсорів не обійтися. А наші багаті люди, швидше, переведуть гроші в Швейцарію або Америку і триматимуть там, ніж вкладатимуть у медицину. Гадаю, в Україні немає умов для відкриття приватних клінік цього профілю. До минулого року навіть не видавали ліцензій на створення онкологічних та нейрохірургічних приватних клінік, а потім рішення скасували. Хто в цьому був зацікавлений — не знаю...
«Ми навчилися класно оперувати»
Біля входу в Інститут нейрохірургії встановлено інформаційний щит, на якому вказано клініки інституту і медичні послуги, що надаються в них. Тут-таки, на Мануїльського, знаходиться і Науково-практичний центр ендоваскулярної нейрорентгенохірургії АМН України, створений і очолюваний професором В.Щегловим. В інституті про нього не люблять говорити і позаочі називають розкольником. Мовляв, тут, у цих стінах, усього навчився, а тепер розумник. Власне, хворому байдуже, які у кого з ким складаються стосунки. Головне, щоб лікар зумів допомогти.
— За своє життя я зробив тисячі операцій без скальпеля, — розповів Віктор Іванович. — «Наші» діагнози — аневризми судин головного мозку, артеріовенозні мальформації головного та спинного мозку, лікуємо злоякісні пухлини центральної нервової системи. За 30 років, — можна, я буду нескромним? — ми навчилися класно оперувати.
За великим рахунком, наш метод навіть не можна називати нейрохірургічним — не тільки тому, що ми не використовуємо скальпеля, а й тому, що це принципово інше бачення патології. Наші операції інколи називають маніпуляціями. Якщо нейрохірурги оперують від двох до дев’яти годин, то в ендоваскулярній операційній процедура займає годину-півтори.
— Там у руках лікаря — скальпель, а у вас що?
— Різні інструменти — балони-катетери, безбаллонні, відокремлювані й невідокремлювані, спіральні балони-катетери тощо. Перевага наших методів лікування насамперед у тому, що вони найменш травматичні, безкровні — при аневризмі ми взагалі обходимося без трепанації черепа. Пухлини лікуємо комбіновано — спочатку створюємо сприятливі умови з допомогою ендоваскулярного методу, а потім традиційним шляхом видаляємо новоутворення.
— Останнім часом справжнім лихом стали інсульти, і, на жаль, вони дуже «помолоділи».
— Найбільший контингент хворих — із різними ішемічними ушкодженнями мозку. У світі щороку трапляється 14 млн. ішемічних інсультів, при цьому 4 млн. хворих гинуть відразу. Приблизно дві третини з них можна вилікувати, решта, на жаль, із різних причин не можуть на це розраховувати. В Україні щороку з’являється близько 200 тисяч таких хворих. Їх практично не лікують. Невропатологи, особливо в провінції, стосовно цього процесу — мов сліпі кошенята, вони, як правило, не можуть використовувати ні МРТ, ні ангіограми. Хоч би чим ішемічний інсульт був викликаний, перше наше завдання — відновити прямий кровотік через судину. Що можуть у даному разі невропатологи на місцях? Робити уколи в м’яке місце, але при цьому ніхто не знає, яка кількість медпрепарату і коли потрапляє за призначенням. Обстежують і лікують, як сто років тому, консервативно. У результаті в 35% хворих стається повторний крововилив, і дуже багато людей гине. Хто дивом залишився живий — везуть до нас, у комі, в жахливому стані, бо змарновано дорогоцінний час. Адже їх потрібно оперувати, як при апендициті: щойно надійшов — негайно в операційну. За статистикою, таких хворих — 6—7 тисяч, а оперують по всій країні, щонайбільше, 350—400 чоловік. У нашому Центрі виконується близько 220 операцій.
— Раніше ми їздили вчитися, а тепер і самі можемо навчити дечого?
— Так, слава Богу, ситуація змінилася, отримали право голосу і візитів не тільки академіки, що забули дорогу в операційну, а й практики. До речі, ми власноручно робили і можемо робити багато інструментів та пристосувань для ендоваскулярних операцій — різні катетери й балончики. Але в нашій державі це нікого не цікавить, тому змушені купувати усе втричі дорожче за кордоном. Ось недавно купили два катетери по 700 євро, а на одну операцію потрібно від одного до п’яти катетерів.
— Хто оплачує ці витрати — хворий і його родичі чи держава?
— До нас як в академічний підрозділ привозять тяжких хворих. Щоб урятувати життя, необхідно тільки в перші години 5—10 тисяч гривень, а потім ще лікування. Є препарат, одна ампула якого коштує близько 2 тисяч гривень, але її достатньо, щоб відновити кровотік. Можна, звісно, обійтися чимось дешевшим, але чи виживе пацієнт? Коли йдеться про життя і смерть, торгуватися не личить, але хтось же повинен брати на себе ці витрати. Більшість пацієнтів, на жаль, платити не в змозі, держбюджет теж знати не бажає про ефективні, але дорогі ліки.
Інколи результати навіть найбільш вдалої операції зводяться нанівець через проблеми реабілітаційного забезпечення.
— Кажуть, у вашому Центрі проходили навчання спеціалісти головних клінік світу.
— Останніми роками в нас побувало близько 100 нейрохірургів зі США, Канади, Японії, Німеччини та інших країн. Багато хто навчався у наших фахівців. Одне мене засмучує — я підготував п’ять ендоваскулярних хірургів, навчав їх, як своїх дітей, але всі вони виїхали за кордон, знайшли собі місце в клініках Німеччини, Угорщини. З одного боку, я за них радий — вони затребувані, матеріально мають те, про що вдома тільки мріяли. Але вони потрібні тут, нашим хворим, і не так у столиці, як в обласних центрах.
Микола ПОЛІЩУК, професор, голова комітету
з питань охорони здоров’я, материнства та дитинства Верховної Ради України:
На жаль, ми плетемося у хвості західних клінік. Якщо діагностичне обладнання в наших медичних установах відстає від західного на 5–7 років, то лікувальне — на 20–50 років. І в науці, хоч це й прикро визнавати, ми пасемо задніх. Докази тут прості — наших технологій ніхто не купує, а ми їх впроваджуємо не тому, що вони відповідають принципам доказової медицини, а тому, що їх рекомендують, чи й нав’язують авторитети.
Наша академічна наука абсолютно не працює на засадах доказової медицини. Сьогодні у світі в лікуванні ішемічного інсульту на медикаменти припадає не більше 2–3%, а на решту — діагностику, догляд — приблизно 85%. У нас навпаки — 70–75% витрачається на медикаменти, незалежно від того, є користь чи немає.
Наша нейрохірургія відстає від західної. Це однозначно. І не тільки нейрохірургія. Якби це було не так, то високопосадових осіб не везли б лікувати за кордон навіть при незначних клінічних випадках.
Сьогодні нагальна потреба — забезпечити нейрохірургічні відділення всіх регіонів України діагностичним обладнанням, щоб можна було на місці діагностувати невідкладні стани — черепно-мозкову травму, інсульти, спінальні травми — і надавати невідкладну допомогу. На жаль, цього немає.
Генрі МАРШ, нейрохірург-консультант (Сант-Жорж госпіталь, Лондон):
Коли я вперше приїхав в Україну у 1992 році, то був шокований, побачивши, в яких складних умовах вимушені працювати мої колеги-нейрохірурги. Внаслідок ізоляції від Заходу та економічних проблем, які виникли після розпаду Радянського Союзу, українська нейрохірургія на багато років відстала від західної та інституту ім. Бурденка в Москві. Я також помітив, що деякі українські нейрохірурги не бажали погодитися з тим, що ця галузь не настільки розвинена, як за кордоном, тоді як видатний академік Ромоданов говорив мені досить відверто про ці проблеми. Саме на запит академіка Ромоданова я організував для одного з нейрохірургів лікарні швидкої допомоги, Ігоря Петровича Курільця, приїзд до Лондона, де він працював зі мною і мав можливість побачити сучасну західну нейрохірургію. Тепер лікар Курілець та його команда працюють за стандартами, які не відрізняються істотно від західноєвропейських, хоча й залишається ще багато відмінностей.
Щоразу, приїжджаючи в Україну, я буваю вражений прогресивними змінами в медицині. Справді, вони настають досить швидко.
Україна — молода держава, і, попри труднощі, перед нею відкриваються широкі можливості. Успіх мого колеги Ігоря Курільця демонструє, як багато можна досягти.
Що стосується світової нейрохірургії, то можна назвати три основні досягнення за останнє десятиліття, що змінили цю галузь медицини.
1. Нейронавігація дала змогу впевнено орієнтуватися при видаленні складних пухлин головного мозку й виконувати складні операції на хребті.
2. Запровадження принципів доказової медицини дозволило застосовувати тільки ефективні технології і відмовитися від неефективних та малоефективних.
3. Запровадження стандартизованої нейрохірургічної допомоги та її уніфікація в міжнародних масштабах дали змогу різко підвищити результативність операцій, зменшити кількість ускладнень та летальність.
Коли готувалася ця публікація, наукова громадськість жваво обговорювала результати спільної сесії НАН і АМН України. За словами директора Інституту нейрохірургії академіка АМН Ю.Зозулі, нейрохірургам було про що доповісти шановним зборам. Інститутські клініки мають чимало цікавих розробок, активно ведуться наукові дослідження, готуються наукові публікації та дисертації. Але особливість медичної науки в тому, що її результати, мабуть, як у жодній іншій галузі знань, мають практичну спрямованість. Тому нас найбільше цікавило, на яку допомогу може розраховувати хворий, коли біда приведе його в операційну. На жаль, пацієнти про роботу спеціалістів інституту висловлюють дуже різні думки. Та воно й зрозуміло — у нинішніх умовах не все залежить від уміння й волі лікаря. Але що залежить незаперечно — то це слава рідного інституту. Про прикрий випадок, який стався нещодавно з нашою колегою в одній із інститутських клінік, ми розповіли керівництву цієї академічної установи. Дивно, але це було сприйнято як замах на «честь мундира». Нам нічого не залишається, як навести інший, документальний факт. Про нього повідомив житель Миколаєва М.Герасимець, який втратив сина, прооперованого в Інституті нейрохірургії. Ось що він пише у своїй скарзі на ім’я міністра охорони здоров’я:
«У мого сина Віталія, 1974 р.н., у листопаді 2003 р. стався крововилив у головний мозок. Два місяці він перебував у Миколаївській міській лікарні №4. Його вилікували, син став добре почуватися. Але, за рекомендацією лікарів (щоб не сталося в тому ж самому місці з тією ж судиною повторного розриву), нам порадили звернутися в Інститут нейрохірургії, що в Києві, у приватну платну клініку. Там закріплюють судини з допомогою спеціальних балончиків.
Моя дружина із сином приїхали в цей інститут і стали шукати клініку пана Щеглова. У коридорі зустріли завідувача 7-ї клініки Ореста Андрійовича, який і запросив їх у свій кабінет. Він став пояснювати, що в нього найкраща клініка, найкращі спеціалісти, професори з великим досвідом роботи. А в Щеглова нібито нова платна клініка, що за якістю проведених операцій їм багато в чому поступається.
Потім Орест Андрійович привів кращих спеціалістів своєї клініки (за його словами) Яковенка, Орлова та ін. «Я повністю контролюватиму цю операцію і даю вам гарантію... — сказав завідувач. — Але за роботу потрібно заплатити». Моя дружина запитала, кому і скільки. Орест Андрійович сказав, що, оскільки ця операція проходитиме в його клініці і він приділятиме особливу увагу моєму синові, йому потрібно заплатити п’ятсот гривень. Вона заплатила. Моя дружина попросила, щоб цю операцію робив професор, а не якийсь інший хірург. Яковенко погодився, він же став палатним лікарем мого сина. За цю послугу він зажадав 1000 (тисячу) гривень. Вона заплатила. Яковенко сказав, що йому для операції потрібен помічник, і призначив молодого хірурга Орлова, котрий узяв із моєї дружини 500 грн. і зажадав стільки ж після операції. Вона заплатила. Анестезіолог за свою роботу зажадав 150 грн. Для купівлі балончика знадобиться 503 грн., які моя дружина сплатила в касу. Яковенко стверджував, що на спеціальне замовлення цей балончик привезуть із Польщі...
Через десять днів привезли нібито з Польщі балончик. Під час операції моя дружина стояла в коридорі, переживаючи, і вирішила зазирнути в операційну у віконце. Професора Яковенка в операційному залі не було. Операцію виконував молодий хірург Орлов. Зав. відділенням теж не було.
Після операції мій син пролежав у палаті два дні. Йому стало зле, і його забрали в реанімаційне відділення… Лікарі розводили руками. «Ми не знаємо, що сталося, — стверджував Яковенко. — Операція пройшла успішно. Я не знаю, що з вашим сином». Потім він повернув частину грошей (п’ятсот гривень) і сказав, що вони нам ще знадобляться.
24 лютого о 12.50 я втратив сина. Він помер через... ставлення лікарів.
У сина залишилася дев’ятимісячна дитина...»
Для перевірки скарги М.Герасимця на підставі наказу Міністерства охорони здоров’я й Академії медичних наук створено спеціальну комісію. За цим фактом проводить розслідування прокуратура.
* * *
Знаючи, як прийняли нашу колегу в одній із клінік інституту, один із авторів цієї публікації запитала в Юрія Панасовича:
— Чому розмова з пацієнтом ще до обстеження починається із суми в доларах? Невже так підскочили добровільні внески і це банальна компенсація за мізерну зарплату, призначену лікарю державою?
— Ніяких благодійних внесків у нас не практикують, — запевнив директор. — Тим більше в доларах. Якщо хтось вимагає з пацієнта гроші, повідомляйте в дирекцію, вживатимемо заходів.
— А прецеденти були?
— Якось один випадок розбирали на раді хірургів. Здається, тоді всі зробили правильні висновки...