Відомий судовий хімік О.Нелюбін якось справедливо зауважив, що важливість його фаху «...з доданням загальної токсикології й вплив її на судову медицину очевидні». Примітно, що, кажучи про токсикологію як про «науку про отрути й протиотрутні засоби», він також підкреслював: «З одного боку, вона дозволяє відкрити обман або злочини, а з другого боку — втримує зловмисних людей від злочину й у цьому разі справляє моральний вплив на суспільний побут і збереження народного здоров’я».
Починаючи з тридцятих років XIX століття й у перші десятиріччя XX століття у багатьох великих медичних установах було захищено низку дисертацій на судово-хімічні й судово-токсикологічні теми. Тільки на медичному факультеті Московського університету, в Медико-хірургічній академії й Дерптському університеті в цей період відбулося близько 65 таких захистів. Тоді ж були видані і відповідні посібники.
Згодом багато публікацій з медицини й криміналістики дали настільки докладні описи випадків отруєнь, що вони можуть наочно ілюструвати, як діють на людину всілякі отрути. З найбільш показовими з цих випадків ознайомимо читача.
Гіпотези отруєнь у кримінальних процесах
Промови відомих юристів минулого найповніше було подано в збірці видавництва «Юридична література», яка вийшла наприкінці 50-х років минулого століття. Зрозуміло, ця збірка давно стала бібліографічною рідкістю й, на жаль, не перевидавалася. Проте в ній — повчальний досвід, найцікавіші історії, примітні узагальнення. Свій стислий огляд з авторським коментарем почну з виступу адвоката М.Холева у справі такого собі Максименка, нібито отруєного чи то арсеном, чи то сулемою. Тим часом були підстави вважати, що загинув постраждалий не від отрути, а від черевного тифу, на який він хворів протягом кількох тижнів. Розглядаючи гіпотезу отруєння арсеном у своєму виступі на судовому процесі, М.Холев сказав: «Гостре отруєння арсеном виражається за життя безперервною блювотою, невгамовною спрагою, відчуттям печіння у зіві й стравоході, дуже сильними болями в животі, проносом з екскрементами кров’янистими або схожими на рисовий відвар (як при холері), судомами, відчуттям повзання мурашок тощо. Передсмертні напади, які вказують на отруєння гострими отрутами — арсеном, сулемою тощо, є такі: печіння й стягування в роті, на язику, у стравоході, шлунку й кишках, надзвичайно сильні болі в органах травлення, безперервна нудота, блювота, нерідко кривава, кривавий пронос, майже непомітний пульс, невгамовна спрага, конвульсії тощо». Я не випадково так докладно процитував згаданого юриста, оскільки хотів, щоб читач зміг переконатися, як важливо знати ознаки отруєння. Саме на підставі описаної вище картини гострої інтоксикації адвокатові вдалося переконати присяжних засідателів у тому, що Максименко загинув не від отрути.
Ще одна справа, з якою хотів би ознайомити читача, — француженки Маргарити Жюжан, що розглядалася в Санкт-Петербурзькому окружному суді наприкінці ХIХ століття. Фабула цієї справи, де захисником виступав відомий адвокат К.Хартуларі, грунтовно викладена в опублікованому тексті його виступу. Обвинувачення виникло у зв’язку з тим, що запідозрили зловмисне отруєння гувернанткою Жюжан хворого юнака, якому вона давала ліки. Експертиза встановила отруєння морфієм. І на багатьох інших судових процесах отруєння морфієм, так само як гостре й хронічне отруєння арсеном, фігурувало як прояв злого наміру. Відомий німецький публіцист Юрген Торвальд у книжці «Сто років криміналістики», перекладеної російською мовою, описував кілька подібних процесів. Особливо повчальним видається справа 23-літнього студента-медика К.Гарріса, обвинуваченого в отруєнні дівчини, з якою він був таємно повінчаний. Боючись викриття й гніву свого діда — відомого нью-йоркського професора — студент, скориставшись тим, що дівчина скаржилася на безсоння, дав їй у капсулі снодійного смертельну дозу морфію. Ввечері в неї з’явилися запаморочення й сильна слабість. Потім вона знепритомніла. Викликаний до хворої лікар звернув увагу на різке звуження зіниць — одна з типових ознак отруєння морфієм. Потім токсиколог Р.Уїтхаус виявив морфій в органах загиблої.
Цей процес мав надалі несподіване продовження, оскільки спонукав репортера однієї з нью-йоркських газет І.Уайта через рік пригадати про згаданий випадок і тим самим розкрити ще один давній злочин, пов’язаний з отруєнням морфієм. Річ у тім, що лікар Р.Буханан із Грінвіч-Віледж став головною дійовою особою незвичайної кримінальної справи. Його дружина Анні, яка була набагато старшою за свого тридцятирічного чоловіка, зробила його своїм єдиним спадкоємцем. Попри це, їхнє подружнє життя протікало в постійних скандалах і Анні погрожувала чоловікові, що не дасть йому більше ні цента, якщо він не облишить звичку захоплюватися жінками й вином. Буханан скаржився друзям, мовляв, дружина його — морфіністка й помре, коли не позбудеться цього пороку. Незабаром справді її не стало, й лікар, який лікував Анні, констатував смерть від крововиливу в мозок. Проте репортер мав підстави запідозрити Буханана в убивстві своєї дружини, аби заволодіти її спадщиною. А на думку, що воно було скоєне з допомогою морфію, наштовхнули Уайта слова Буханана, який довірчо заявив своєму приятелеві, що засуджений студент Гарріс був дурнем, оскільки дав себе «обвинуватити». Мовляв, при отруєнні морфієм «можна уникнути покарання. Кожній кислоті протистоїть основа, і для кожної реакції є антиреакція». Уайт наполегливо став домагатися від лікаря, який констатував смерть Анні, подробиць її раптової смерті й з’ясував, що звуження зіниць у загиблої не було. Поновили розслідування, воно довело: Буханан закапав у очі отруєній дружині атропін, чим запобіг звуженню зіниць. Той же токсиколог Уїтхаус, який виступав експертом у справі студента Гарріса, виявив в ексгумованому трупі Анні морфій у небезпечній для життя кількості. Найпримітнішим на цьому сенсаційному процесі була демонстрація токсикологами низки тестів, якими користуються під час визначення морфію. Як пише Торвальд, це був «спектакль токсикології».
Про призначення морфію в окремих публікаціях можна дізнатися й у зв’язку з такою проблемою, як евтаназія. Дискусія про її моральні аспекти не вщухає от уже багато років. Примітна історія відходу з життя одного з видатних мислителів ХХ століття Зигмунда Фрейда. Коли в нього виявили злоякісну пухлину, після кількох безуспішних операцій він попросив свого друга Фелікса Дейча стати його лікарем, поставивши при цьому одну умову: коли виявиться, що рак неоперабельний, допомогти піти з життя, аби уникнути довгого й болісного кінця. Коли восени 1939 року страждання тяжко хворого Фрейда стали нестерпними, він нагадав своєму другові про його обіцянку. Дейч вагався два дні, потім увів йому морфій...
Експертиза Жоліо-Кюрі
Ці події розігралися на південному заході Франції — землевласницю Марію Беснер із міста Луден обвинувачували в отруєнні арсеном дванадцяти людей. Саме цей процес, безпрецедентний своєю тривалістю (сім років), зробив у п’ятдесятих роках токсикологію центром загальної уваги й водночас піддав її методи серйозним іспитам, що, втім, спонукало фахівців до нових наукових розробок. Чому ж токсикологічні методи й проведені хімічні аналізи викликали на перших двох процесах (усього їх було три) сумніви, що затягло судовий розгляд на багато років? Річ у тім, що на перше місце в цих процесах поставили питання про походження арсену в трупах людей, смерть яких була викликана зловмисним отруєнням. Відомий токсиколог із півдня Франції доктор Джордж Беру надав результати своїх досліджень, які свідчили, що в ексгумованих трупах присутній миш’як. Проте захист заявив, що Беру використовував старі методи й не простежив за точністю й акуратністю записів лабораторних досліджень.
У своєму основному виступі адвокат Готра висунув ще один, причому дуже вагомий, доказ на користь виниклих сумнівів. Ось уривок з його виступу: «Експерти обвинувачення стверджують, що отрута могла потрапити в організм постраждалої тільки з рук Марії Беснер. Але вже понад сто років токсикологи переймаються питанням, чи не потрапляє в трупи арсен, який міститься в грунті й воді. Вже понад сто років вони заперечують це тільки тому, що забули про походження життя в грунті, забули, що в ньому відбуваються тисячі процесів, про які ніхто ще не знає. Два роки експерти вимірювали розчинність арсену в дощовій воді на цвинтарі Лудена. Але вони ігнорують відкриття інших наук про роль мікроорганізмів у грунті». Адвокат викликав до залу суду як свідків мікробіологів, висловлення котрих про значення мікроорганізмів для розчинності арсену в грунті стали сенсацією. Після їхнього виступу до залу суду запросили відомого ученого — члена французької Академії наук і кавалера ордена Почесного легіону Поля Трюффера. Він однозначно заявив про те, що на підставі своїх експериментів стверджує: грунтові мікроорганізми, насамперед ті, що знаходяться в грунті цвинтарів, впливають на розчинність арсену й проникнення його в трупи, зокрема у волосся.
Примітно, що до цієї перевірки адвокатові Готра вдалося залучити Фредеріка Жоліо-Кюрі, який констатував у визначенні радіоактивності низку неточностей, хоча й думав, що вони не могли вплинути на висновок щодо наявності у волоссі арсену. Після його смерті експертизу продовжив один із його учнів, П’єр Савел, який удосконалив метод радіоізотопного визначення арсену й довів, що останній у великій кількості міститься у волоссі трупів із Лудена. Таким чином, наявність арсену в тілах загиблих більше вже не викликала сумнівів.
Такі приклади у сфері розслідування гаданих навмисних отруєнь отрутами можна було б продовжити. Тим більше що багато з них розслідувалися й як причини самогубства. У одних випадках це здавалося очевидним, в інших — потребувало під час слідства експертизи як токсикологів, так і судових медиків. Відомо, наприклад, що дві дочки Карла Маркса покінчили життя самогубством, хоча й із зовсім різних причин. Чоловік однієї з них — Елеонори Евелінг — виявився непорядною людиною й вів безпутне життя, чим і довів дружину до самогубства. Друга — Лаура — навпаки, прожила довгі й щасливі роки з Полем Лафаргом. А потім разом із ним вирішила добровільно піти з життя. У день 70-річчя Поля подружжя, святково одягнувшись й усівшись у крісла, покінчило з життям з допомогою ціанистого калію. Тут сумнівів у причині їхньої смерті не виникло.
Примітні версії
Версія про те, що Адольф Гітлер і Єва Браун також покінчили з собою, прийнявши ціанистий калій, в останні роки спростовується. Хірург і експерт судової медицини Х’ю Томас стверджує, що фюрер зовсім не приймав отрути. Річ у тім, що відповідно до показань свідків, Гітлер і Браун, які нібито вжили отруту, лежали на канапі «в урочистому спокої». Тим часом токсикологам і судовим медикам добре відомо, що при отруєнні ціанистим калієм, яке викликає миттєву смерть, тіла загиблих в останні секунди корчаться й б’ються в болісних судомах. Томас, спростовуючи узвичаєну версію, пише: «Якщо дві людини, сидячи поруч на канапі, приймуть смертельну дозу ціаниду, годі сподіватися, що все скінчиться благовидою сценою в зручних позах — голова білявки на плечі чоловіка... Дуже сумнівно навіть, що тіла залишалися б лежати на канапі». Але це ще не все. Експерт детально вивчив хроніку тих подій і з’ясував, що результати розтину й аналіз напівобгорілих трупів, витягнутих із ями біля бункера, свідчать про одну дивну обставину. У ротовій порожнині жіночого трупа було знайдено осколки скла й вчувався явний запах мигдалю, тоді як у тілі загиблої не виявилося навіть слідів ціанистого калію. Тим часом токсикологам добре відомо, що така отрута, як ціанистий калій, відразу ж поглинається організмом отруєного, проникаючи й у легені, й у мозок, що й призводить до швидкої смерті. До речі, саме таку типову картину спостерігали судові медики після розтину тіл усіх членів сім’ї, що покінчили із собою, іншого лиховісного діяча рейху — Геббельса. З усього цього Томас робить висновок, що відсутність у трупі жінки ціанистого калію може свідчити або про те, що його помістили у ротову порожнину, коли людина вже була мертва, або про те, що знайдене тіло зовсім не належить Браун. Сумніви експерта видаються тим більш вірогідними, коли взяти до уваги, що в протоколі патолого-анатомічного розтину зазначено таке: груди жінки розкраяло прямим улученням шрапнелі. А коли це сталося ще за життя, міркує експерт, то про яке отруєння ціанистим калієм може йтися? Проте висновок патологоанатомів говорить, що «попри важке поранення в груди, безпосередньою причиною смерті стало отруєння ціанистим калієм».
Як же узгодити такий висновок із тим, що отрути в тілі загиблої, як уже зазначалося вище, так і не виявили? Найпримітніше є те, що встановлена Томасом аномалія з отрутою, яка не поширилася на жіночому трупі, так же само повторилася й під час дослідження чоловічого трупа. Експерти констатували й осколки скла, і запах мигдалю в ротовій порожнині загиблого. Водночас і в цьому разі зазначалася цілковита відсутність ціанистого калію або якоїсь іншої отрути в досліджуваних тканинах. Не випадково, коли в Москві ознайомилися з такими невідповідностями в матеріалах токсикологічного висновку, наказали провести дорозслідування, й розпочалася операція «Міф». У результаті виникла версія, у якій отруту замінила куля. Згадали й про те, що ще в експертизі від 8 травня 1945 року було встановлено: у трупі чоловіка, згодом ідентифікованого як Гітлера, верхня частина черепа частково була відсутня.
Доречно зауважити, що соратники фюрера по Третьому рейху, котрі так само як і він, покінчили з собою з допомогою отрути, набули в цьому сенсі більш певної репутації. І Геббельс зі своєю сім’єю, про що вже згадувалося вище, і Гіммлер, і Герінг, і Борман закінчили свій життєвий шлях, вдавшись до ціанистого калію. Свідчення цього — документальні факти й висновок експертів-токсикологів. Дуже примітна історія ідентифікації останків Бормана. Річ у тім, що тільки 1972 року під час будівельних робіт неподалік від гаданого місця його поховання, на яке ще 1965 року вказав поштовий службовець А.Крумпо, виявили зотліле тіло Бормана, яке впізнали лікарі, котрі лікували його за життя, — професор-стоматолог Блашке, його асистентка Хойзерман, а також зубний технік Ехтман. Прокуратура Франкфурта-на-Майні за знайденим черепом зробила пластичну реконструкцію особи рейхсляйтера. На залишках зубів було виявлено осколки ампули. Попри це, версія про те, що Борманові вдалося свого часу втекти з Берліна, зберігалася. І тільки 1996 року директор інституту судової медицини при Мюнхенському університеті професор В.Айзенменгер на додаток до раніше проведених досліджень зробив генетичну експертизу, співставивши ДНК кісток трупа з кров’ю однієї з племінниць Бормана. Таким чином було остаточно встановлено: як і інші ватажки Третього рейху, партайгеносе покінчив із собою з допомогою ампули з отрутою ще 1945 року.
Токсикологічна експертиза, яку поєднують при потребі з генетичними дослідженнями, у сучасній криміналістиці — потужний засіб для викриття злочину. Нині генетичні дані дедалі більше використовують органи правопорядку, особливо в західних країнах. Так, у квітні 1998 року в Загальнонімецькому управлінні кримінальної поліції у Вісбадені заклали банк генетичних даних. Щоб вийти на генетичний слід злочинця, експертам треба лише роздобути бодай краплю його крові, слини або сперми. Достатньо також мати бодай один його волосок або шматочок нігтя, тобто будь-який біологічний матеріал, що його з допомогою найсучаснішої техніки можна «розкласти» на гени. А «зовнішній вигляд» кожного гена настільки ж неповторний, як відбиток пальця.
Із наведених вище прикладів і фактів читач, сподіваюся, переконався в тому, яку вагу має в криміналістиці токсикологія з її розмаїттям біологічних, аналітичних, фізичних й інших методів дослідження.
Завершуючи цей нарис, нагадаю, що «ДТ» свого часу повідомляло про вихід у світ «Книжки про отрути й отруєння. Нариси токсикології». У розділі цієї книжки ми виклали факти, версії, домисли, які стосуються виявлення токсичних речовин в організмі й отруєнь відомих історичних осіб — монархів, учених, людей мистецтва. Серед них Карл II Стюарт, Наполеон, Лінкольн, Паскаль, Фарадей, Ньютон, Моцарт, Бетховен, Распутін. Якими токсикантами їх отруєно й чи вірогідні факти, відомі з історії, — про це ведуться дискусії й донині. Остаточний вердикт — за дослідниками-токсикологами, судовими медиками, істориками медицини.