Моя мама померла в реанімації. Ще за кілька днів до того я відвідувала її в лікарні, ми розмовляли, вона пробувала жартувати, але сили її вже полишали… Вона дуже боялась, "аби не стати для вас тягарем…" Господь був милостивим до моєї мами - вона відійшла в інший світ, не завдаючи нікому особливих турбот.
Але ж скільки людей покидають світ довго, тяжко, з нестерпними болями й муками! І не завжди близькі можуть приділити їм належну увагу, а багато хто з них, як і моя мама, напевне, й не хотів би обтяжувати рідних. У позаминулому столітті, коли родини жили набагато компактніше і була жива та діяльна віра в Бога, а духовність ще не стала порожнім звуком, ця проблема вирішувалась на сімейному рівні. Але сьогодні, коли у нашому суспільстві так багато самотніх літніх людей, свідомість яких за часів радянської влади абсолютно матеріалізували, проблема смерті, відходу в інші світи, стає дедалі гострішою. Втім, знайдено універсальний засіб її розв'язання - хоспіс.
Перший хоспіс відкрила англійський лікар Сіслей Сандерс в 60-ті роки минулого століття. Їй довелося доглядати хлопчика, який помирав від раку. Спілкуючись, і дитина, і лікар, дійшли висновку, що у людини, котра вийшла на пряму дорогу до смерті, має бути місце, де її доглянуть, зрозуміють і підтримають. Усі свої статки - 500 фунтів стерлінгів - хлопчик залишив на побудову такого закладу. І Сандерс створила хоспіс святого Христофора, який діє і досі. З часом розробили стандарти паліативної допомоги, які передбачають повне знеболювання, створення комфортних побутових та психологічних умов для помираючого і його рідних.
На пострадянському просторі хоспіси з'явилися лише в 90-х роках. В Україні діють дев'ять хоспісів, а також майже у половині областей є спеціалізовані відділення при лікарнях, де надають паліативну допомогу. На Кіровоградщині нічого цього немає. За винятком міського притулку "Милосердний самаритянин", який діє завдяки ентузіазму старости однієї з церковних громад міста Івана Галушки та його однодумців. Але притулок надає швидше геріатричну допомогу, спеціалізованої ж паліативної жителям області дістати практично ніде.
А ще недавно справа, здавалося б, зрушила з місця. Понад рік тому за ініціативи тодішнього заступника міського голови Лариси Андрєєвої у міському бюджеті заклали півмільйона гривень на підготовку проектно-кошторисної документації на реконструкцію одного з корпусів першої міської лікарні, де можна було б розмістити хоспіс. Провели семінар керівників подібних закладів з інших областей, у ЗМІ з'явилась інформація, що вже через рік, за умови достатнього фінансування, хоспіс у Кіровограді відкриють.
Але… Лариса Миколаївна зайняла іншу посаду, гроші використали на нагальну потребу: ремонт даху дитячого відділення тієї ж першої лікарні, а питання відкриття хоспісу зависло в повітрі. Тепер ним, схоже, найбільше переймаються громадські та благодійні організації. Керівник проекту з паліативної допомоги Кіровоградської обласної благодійної організації "Відкрите серце" Вікторія Лінцова на власному прикладі переконалася, наскільки важлива така допомога, надана вчасно. В якийсь
момент вона дізналася, що їй, ВІЛ-інфікованій, залишилося жити недовго - на той час в Україні ще не було антиретровірусних препаратів. Вона потрапила до спеціалізованої лікарні, що на території Києво-Печерської лаври. І допомогли їй не стільки лікарі, як священики, з якими дівчина вела неквапні розмови. Після цього у неї змінилося ставлення і до хвороби, і до смерті. Сьогодні Вікторія допомагає тим, хто, як колись вона, опинилися віч-на-віч зі смертю.
Про це вона розповіла на семінарі "Паліатив - крок до милосердя", який нещодавно відбувся у Кіровограді. На жаль, на семінар не прийшов жоден представник управлінських структур охорони здоров'я ні міста, ні області. Активну участь у ньому взяв тільки позаштатний спеціаліст з паліативної та хоспісної допомоги обласного управління охорони здоров'я Михайло Макаревич. Не маючи змоги приймати певні управлінські рішення, у своєму аналізі роботи служби паліативної та хоспісної допомоги за 2012 рік Михайло Григорович може лише констатувати: "…закладів нема", "…виїзних бригад нема", "…сума бюджетних витрат на такі заклади не прорахована".
Тим часом Михайло Макаревич, лікар обласного онкодиспансеру, дуже часто зустрічається з нагальною потребою такої допомоги. Не секрет, що частина пацієнтів онкодиспансеру отримує особливу виписку: їх фактично відправляють додому помирати. Чи завжди близькі готові до цього? До страждань рідної людини (знеболювальне може вколоти спеціальна бригада "швидкої", що приїздить двічі на добу, діє воно чотири години; тільки у нас та в Азербайджані не зареєстровано таблетований морфін!), до постійного очікування смерті? Не будемо моралізувати - далеко не кожен здатен пройти такі випробування.
Вікторія Лінцова з тремтінням у голосі пригадує, як одна з її підопічних, котра мала четверту стадію раку грудей і від якої відцурався син, постійно скаржилася, що "швидка" приїздить до неї невчасно - замість шостої години ранку медсестричка із рятівним знеболювальним з'являється аж об одинадцятій. Ясна річ, "швидка" не гуляє, але ж скільки тривають ті години для самотньої людини наодинці з нестерпним болем? Ще одна жахлива ситуація, вже з практики Михайла Макаревича. Син онкохворої, дізнавшись, що його маму виписують з лікарні фактично помирати, повісився просто у приймальній палаті, звідки мав її забрати.
Михайло Григорович переконаний: хоспіс має бути при онкодиспансері, адже навіть за даними ВООЗ не менш ніж 80 відсотків невиліковно онкохворих потребують паліативної допомоги та ще 60 відсотків тих, хто опинився на межовій стадії хронічних соматичних захворювань. За розрахунками Макаревича, нашій області необхідно сто хоспісних ліжок, і заклад цей повинен мати статус обласного, бо ж, якщо живеш у місті - маєш право на паліативну допомогу, а якщо в селі - твої проблеми. Кіровоградщина ж входить до трійки регіонів, де онкопатології найбільш поширені. На кінець минулого року в нашому краї налічувалось 670 хворих на рак у четвертій стадії і з них 187 - в обласному центрі. Щорічно на Кіровоградщині близько чотирьох з половиною тисяч людей дізнаються про цей страшний діагноз.
На думку Михайла Макаревича, у справі організації паліативної допомоги можна знайти багато помічників. На згаданій конференції викладач Кіровоградського медичного коледжу Тетяна Гут повідомила, що чимало студентів бажають працювати у цій сфері волонтерами. Міжнародні фонди готові брати на себе до шістдесяти відсотків витрат! Але ж потрібна добра воля влади, яка виділила б решту. Натомість заступник начальника управління охорони здоров'я Кіровоградської облдержадміністрації Олександр Скрипник взагалі відмахується від проблеми: "Поки ми не отримаємо з міністерства нормативну базу - штати, видатки, структуру, нічого зробити неможливо, - переконаний він. - Адже будь-які витрати з бюджету на ці потреби контролюючими органами можуть бути визнані як нецільові".
А як же існують хоспіси в інших містах?
"Ну, може, хоспіси й існують, але загалом паліативна допомога у нас не забезпечена нормативно-розпорядчою базою. На основі чого, наприклад, відкрити відповідне відділення при райлікарні?" - дивується чиновник.
Справді, цей напрям в області майже на нулі. Минулого року відкрили у п'яти райлікарнях кабінети болю, але яке їх навантаження, яка ефективність роботи, які потреби - невідомо. У різних медичних закладах області виділено18 спеціалізованих ліжок паліативної допомоги. Але знову ж, як організована ця робота? Очевидно, на ентузіазмі та милосерді головних лікарів.
А що ж у обласному центрі? Начальник управління охорони здоров'я Кіровоградської міської ради Оксана Макарук повідомила, що при центральній міській лікарні планується відкрити відділення паліативної допомоги на 20 ліжок, яке фінансуватиметься з міського бюджету. Та повноцінний хоспіс, для якого потрібне і окреме приміщення, і штат, він не потягне.
Отож, поки що - хто в ліс, хто по дрова. Немає впливової людини, яка б усерйоз взялася за це питання. Для його вирішення, справді, не потрібні великі кошти, а насамперед - добра воля, наполегливість (нормативна база докладеться), об'єднання зусиль обласної і міської влади, спеціалістів, волонтерів та громадськості.
Віруючі вважають, що страждання перед смертю даються людині, аби таким чином очищалась її душа від земних гріхів. Але наша крапелька доброти у полегшення цих страждань - і для Господа, і для людей.