Кінець ХХ століття характеризується двома особливостями в дослідженні навколишнього світу: по-перше, переходом від аналітичної методології до синтезу отриманих даних (так званий системний підхід) і, по-друге, зміщенням акценту наукових інтересів від технократичних проблем до гуманістичних. На вістрі цих інтересів виникли два нових потужних напрями в науках про людину: біоетика та валеологія. Усвідомлена чи неусвідомлена мета і першого, і другого напрямів — урятувати людство від вимирання. Оскільки навіть найповерховіший аналіз еволюції життя на Землі призводить до дуже сумних для людства висновків: будь-який біологічний вид, з’явившись на білий світ і переживши пік свого розквіту, вимирає.
Чи є homo sapiens щасливим винятком із цієї сумної закономірності? Якщо мати на увазі біологічну суть людського єства — то навряд чи. З’являється дедалі більше даних, які підтверджують думку, висловлену І.Мечниковим ще на початку минулого століття: «Природа не пощадила їх (зниклі біологічні види. — Г.А.); хтозна, чи не готова вона вчинити так само і з родом людським?» (Этюды оптимизма, М., Наука, 1988, с. 276).
Однак людина — істота соціально активна, розумна. Вона може не допустити такого розвитку подій. І для цього потрібна цілеспрямована діяльність, побудована на фундаменті сучасної науки. Але поки що людина так організовує свою соціальну активність, що тільки сприяє прискоренню своєї загибелі. «Хвороби цивілізації», «озонові діри», «екологічна криза» тощо — терміни, які давно зійшли зі сторінок наукових видань у повсякденність наших сучасників. І це відбувається, попри те, що в орбіті наукових досліджень сьогодні дедалі більше так званих глобальних проблем — екологічних, демографічних, продовольчих, ресурсних та багатьох інших.
Кожен біологічний вид вимирає з однієї причини: змінюються умови життя, до яких він був пристосований. Важко сподіватися, що людина є винятком. Уже на початку нашого століття було завершене велике дослідження, що проводилося під егідою Світового банку і ВООЗ під промовистою назвою «Тягар хвороб». Це дослідження засвідчило зростання показників захворюваності й смертності практично в усіх регіонах земної кулі. До того ж відбувається те, що академік П.Капіца назвав свого часу «зниженням якості» людства: збільшення частоти вроджених каліцтв, народження розумово відсталих дітей і ін. Чи знає шановний читач, що кожна десята людина на Землі — інвалід? Що 7% (20 років тому їх було 3%) новонароджених хлопчиків у США (статистики по інших країнах немає) ніколи не матимуть нащадка через відсутність сперматогенезу? Що кількість розумово неповноцінних особин у людській популяції сягнула загрозливої цифри? Що винуватцями бездітності в сім’ях нині найчастіше виступають чоловіки? Що з чотирьох вагітностей в Україні лише одна проходить без ускладнень? І цей список можна продовжити.
Тому поява біоетики й валеології — історична необхідність. Їх призначення — уберегти людство від долі динозаврів.
Що ж являють собою ці наукові напрями?
Біоетика — це етика життя. Для неї насамперед характерне усвідомлення самоцінності життя, моральне освячення життя як фундаментальної цінності. Її зусилля спрямовані переважно від людини в навколишній світ, а мета цих зусиль — збереження цього життя, незалежно від того, в якій формі воно проходить. Саме тому коло інтересів біоетики охоплює такі моральні проблеми як евтаназія, трансплантація органів, штучне запліднення, біомедичні дослідження тощо.
Біоетиці пощастило: вона народилася за кордоном. І тому була беззастережно визнана на всьому пострадянському просторі, у тому числі й в Україні: при Кабінеті міністрів, АН і АМН України створено комітети з біоетики, проводяться дослідження й наукові форуми. Перспективи її розвитку безхмарні.
Зовсім інша доля у валеології — науки про здоров’я. Народившись у СРСР і отримавши пріоритетний розвиток в Україні, вона досі не має статусу наукової дисципліни, її успіхи замовчуються, точніше — їх не помічають. В АН України і гадки не мають про існування валеології, а коли й знають, то ставляться до неї дуже скептично. На відміну від біоетики, зусилля валеології спрямовані не «назовні», а «всередину» самої людини, на вивчення феномена людини і розвиток механізмів здоров’я кожного. Як у жодній іншій науці, у валеології людину розглядають як цілісне, а не просте скупчення органів та систем. Це дає можливість отримати зовсім нові й важливі для практики виживання людства дані (див. нашу статтю «Третій шлях?» у тижневику «Дзеркало тижня» №26 за 2004 р.).
Валеологія підрозділяється на кілька напрямів. Головний — медична валеологія (вона зветься «санологія»). Повторимо: предмет дослідження валеології — індивідуальне здоров’я (механізми самоорганізації живої системи), можливості «керування» ними. Говорячи про теоретичні основи валеології, слід зазначити, що вона розглядає індивідуальне здоров’я як самостійну медико-соціальну категорію, сутність якої може бути кількісно і якісно охарактеризована прямими показниками. Важливо відзначити, що здоров’я розглядається як більш загальна категорія, порівняно з хворобою. Передхвороба і хвороба — окремий випадок здоров’я, коли рівень його знижений або є його дефекти, а між здоров’ям і хворобою виділяються перехідні стани. Хвороба формується й маніфестується, коли виснажуються резерви здоров’я. Таким чином, періодично «міряючи» здоров’я, можна запобігти розвитку хвороби задовго до її маніфестації.
До появи валеології феноменологія здоров’я була надзвичайно мізерною, а гносеологічно вона грунтувалася на альтернативі «здоровий—хворий» (діагноз «здоровий» досі формулюється при відсутності ознак патологічного процесу, тобто методом винятку). Наукові досягнення валеології дозволили істотно розширити феноменологію здоров’я. Коротко її можна подати таким чином.
Здоров’я може бути охарактеризоване кількісно. Ми розробили методологію і найпростішу, доступну середньому медичному персоналові методику «вимірювання» здоров’я. Вона не потребує складного обладнання і може використовуватися в районних лікарнях та фельдшерсько-акушерських пунктах, у кабінетах сімейних лікарів. Встановлено, що існує певний «безпечний рівень» здоров’я, вище якого не визначаються ні чинники ризику розвитку захворювання, ні його прояви. За останні 20 років кількість жителів нашої країни, котрі перебувають у «безпечній зоні» здоров’я, зменшилася на порядок — із 8 до 0,8%. При виході з «безпечної зони» формується феномен «саморозвитку» патологічного процесу без зміни сили діючих чинників. Сформульовано поняття про «превентивну реабілітацію», під яким розуміють повернення індивіда в «безпечну» зону здоров’я за рахунок нарощування резервів здоров’я. Таким чином, можна говорити про можливість «керування» індивідуальним здоров’ям — контрольований процес оздоровлення індивіда з урахуванням виявлених феноменів, що дозволяє поставити первинну профілактику хронічних неінфекційних захворювань на строго наукову основу. Особливо це важливо у плані серцево-судинної патології, зростання якої ніяк не вдається зупинити в Україні.
Другий важливий напрям валеології — шкільна, або педагогічна валеологія. Вона покликана досліджувати закономірності залучення особистості у процес самооздоровлення. В адаптованому вигляді для навчальних закладів має передбачати три розділи: освітній (інформація про здоров’я, що добре і що зле для здоров’я, як стати здоровим), мотиваційний (формування мотивації до самооздоровлення) і практичний (повноцінне фізичне виховання, харчування й оптимальний психологічний клімат у колективі).
Наукові розробки української школи санологів посідають пріоритетні позиції у світі. Вони добре відомі, наприклад, у Росії і впроваджені більш ніж у 200 закладах. У їх числі: поліклініки ФСБ, ТОВ «Газпром», міністерство енергетики, санаторно-курортні заклади, вузи тощо. Недавно з’явилося повідомлення про те, що феномен, описаний нами двадцять років тому, «відкрили» учені Чиказького університету.
А що ж Україна? Те, що з розробок медичної науки впроваджується у практичну охорону здоров’я, залежить від освіченості, широти інтересів та інтелекту тих, хто керує цим соціальним інститутом. Поки що Україні не щастило. Може, пощастить тепер? Тим більше що новообраний Президент України обіцяв приділяти якнайпильнішу увагу здоров’ю народу.