UA / RU
Підтримати ZN.ua

У ЖЕРЛІ СТОЛИЧНОГО ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМУ

Наука на ймення «статистика» стверджує: вони серед нас. Знайомий запевняє, що ще торік бачив їх на горищі консерваторії...

Автор: Святослав Пастушок

Наука на ймення «статистика» стверджує: вони серед нас. Знайомий запевняє, що ще торік бачив їх на горищі консерваторії. Твердження настільки ж реальні, наскільки й сумнівні; я лише чув наївної чистоти скарги тих, хто скочується вниз. Після зустрічі з ними довго не хочеться їсти, а все більше — митися і спати.

Незбагненні шляхи Господні,
або «Не доведи, Боже!»

Як відрізнити людину від людини? Статечного індивіда від миршавої особини? Мимохіть, із повальною «маркетизацією», визначальною ознакою стає власність, незаперечним правом на яку, згідно зі статтею 41 Конституції України, не обділено нікого. Не секрет, що надмірна концентрація на відчутті приватної майнової доцільності є також і прірвою на шляху до розуміння чужих інтересів. Якщо ті не обіцяють взаємного зиску, контакт між суб’єктами, швидше за все, не відбудеться, а якщо відбудеться — то для однієї зі сторін він може стати фатальним.

Саме такий артефакт неписаних ринкових законів чи не назавжди просякнув існування більшості бездомних в’язкою плямою. Ясна річ, коли вони виправдовуються, то вказують на нього як на висхідну точку свого соціального перевтілення. Об’єктивно — це тільки привід, і нехай би була крапка, але після розкриття кількох течок із написом «Історія життя» поза димом атрибутивного смороду все виразніше проглядається людська подоба, у якій, як у кривому люстерку, постають риси і самого себе, і близьких на задньому плані.

Ниций шістдесятилітній блакитноокий старець, власник пролетарського шкіряного портфеля, зітлілого костюма та пожужмленого капелюха:

«З чого ви взяли, що я той, хто вам треба? Це обман зору. Я не такий... я он роман написав... Вибачте, у мене немає часу».

Попри фактор загальної деградації, у них є ринок праці і в кожного свій робочий графік — більшість силкується вижити: помазаники долі — працюючи в нормальному розумінні, менш везучі — просячи милостиню, збираючи пляшки; декому доводиться харчуватися зі смітника. Той факт, що жебрання під «дахом» є непристойним способом замакітрювання чесних городян-філантропів, передбачає аутсайд абсолютних рабів свободи. До них належить більшість бомжів,
з-поміж яких окремі настільки беззахисні перед вуличним регламентом, що, приміром, до заходу сонця та після сходу не мають права збирати пляшки. Інфраструктура «сутінкового міста» влаштована так, що зареєстровані «роботодавцем» прохачі милостині у підземці Хрещатика заробляють достатньо, щоб винаймати житло, тоді як однорукий, що сам по собі, за ніч на пляшках має в середньому п’ять гривень.

Соціальні риси та мораль пересічного пострадянського бомжа суттєво не відрізняються від благополучно-обивательських засад. Наприклад, з-поміж російських безпритульних, згідно зі статистикою останніх років організації «Лікарі без кордонів», 70% мають середню освіту, 20—22% — середню спеціальну, 8—10% вищу. Загалом бродягою не народжуються... Саме собою напрошується запитання: «Група ризику. Чи ж вона існує?»

І. Рибалко, заступник начальника приймальника-розподільника ГУМВС України в м. Києві:

«86 % — це чоловіки, 57% — віком від 31 до 60 років, хроніків-алкоголіків — 1,7%. Попри численні перебільшення, якими так люблять зловживати газетярі, про те, що лави безпритульних поповнюються в основному людьми раніше засудженими, все набагато прозаїчніше. Їх частка становить лише 22% від загальної кількості. Це офіційні цифри: на основі даних приймальника-розподільника за перше півріччя нинішнього року».

Згідно із Житловим кодексом до внесення змін у 2000 році, існували деякі передумови для криміналізації безпритульних, — адже законодавством передбачалася можливість вилучення житла у людини, зокрема ув’язненої, яка не проживає в ньому більше шести місяців. Така схема: виписати — приватизувати — продати. Але вона є, радше, поодинокою варіацією сімейної зради, аніж жаскою статистикою. Абсолютних одинаків, засуджених та позбавлених власності, достатньо хіба що для уособлення поняття «майже безпритульний» або «потенційний безпритульний». Втім, нині на порозі крайньої форми злиденності стоять і близько 60 тисяч киян, що їх нерентабельні організації та підприємства прирекли на животіння у стінах гуртожитків, а також тисячі дітей-сиріт, які, згідно з законом, «мають право на житло», і сила-силенна безпорадних пенсіонерів та неблагополучних пенсіонерів — потенційна здобич мисливців на квартири. Однак це умовності, офіційна ж цифра доволі статична, у тому числі порівняно з минулими роками, і сягає близько п’яти тисяч. Тенденція бомжизації теж офіційна й також підзвітна: найперше — законам природи, а вже потім — законам кримінального кодексу.

Шанс потопаючого

Проблема набула разючої гостроти після великого розвалу. Бомж, як і раніше, приречений на забуття на суспільному узбіччі, стоїчно продовжує нести свій хрест, позаяк традиції української мови та новітнє законодавство і самого бомжа, і його хрест визнати відмовляються. Попри те, що візія зникла з ланів української нормативної бази, заносити цей тип до муніципальної Червоної книги, на жаль, зарано. Єдина диспозиція, що містить натяк на можливість явища, - наказ по МВС 553 від 1992 року про створення спеціальних приймальників-розподільників для осіб, затриманих за бродяжництво. Визначень же «безпритульний» чи «бродяжництво», як запевняють у тому ж таки ГУМВС, документ не містить, а приймальник-розподільник у Києві один-єдиний, ємністю 160 місць (офіційно).

Нині свій 30-добовий термін у ньому відбувають близько 400 осіб — без постійного місця проживання. Час не збігає намарно, основна ж бо функція закладу — встановлення особи та перевірка її на предмет причетності до злочину. Працівники установи не без ентузіазму заявляють: «Для більшості потрапити сюди — те саме, що відпроситися на курорт, особливо взимку». Харчі, медичний догляд, нари — для полоненого свободою, звиклого ночувати на сирій землі або під нею, борсаючись серед розкиданої скловати, умови справді цілком стерпні, а для деяких бідаків, може, навіть казкові. За даними ГУ МВС, протягом минулого року з-поміж 5012 чоловік, що потрапили до приймальника, встановлено 114 осіб, які скоїли злочин.

Якщо пощастить, після тривалого знайомства бродягу передають до Столичного центру соціальної адаптації престарілих, інвалідів та осіб, які не мають постійного місця проживання (теоретично вміщує 400 чоловік), що лежить у Ясногородці, приблизно за 100 км від Києва. Бомжів комісують сюди виключно таких, які подають надії, адже кількість місць обмежена, а держава витрачає на утримання кожного постояльця в середньому 500 гривень на місяць. Власне ж дво- або шестимісячна адаптація передбачає пробудження волі до життя шляхом прищеплення віри в краще майбутнє та, можливо, принагідне працевлаштування на основі здобутих протягом відведеного часу фахових навичок. За перше півріччя поточного року приймальник-розподільник направив до центру 121 особу. Донедавна установа була заповнена десь на половину. На жаль, не через брак охочих. Іще однією рятувальною соломинкою, кинутою державою для порятунку кращої половини бідаків, стало відкриття у червні нинішнього року Центру соціальної адаптації для жінок без визначеного місця проживання на базі колишньої бази відпочинку в Пущі-Водиці. На початку липня туди було направлено 10 осіб, центр розрахований на 60. Доти жіночих центрів реабілітації такого штибу не існувало.

Вулиця Суздальська. Центр перепідготовки та підвищення кваліфікації керівних кадрів Служби безпеки України: по сусідству з будівлею, спорудженою з урахуванням усіх вимог часу та доцільних набутків цивілізації, міститься колишній кінотеатр «Будівельник». Проект Головного управління соціального захисту населення з переоснащення колись шанованого у колі кіноманів місця на першу столичну нічліжку тепер втілюється в життя упевнено, але й повільно. Саме зараз будують другий поверх, а установа, за словами одного з релігійних кураторів, вміщуватиме близько 150 чоловік. Втім, у середньому 30 замурзаним особам ніяка архітектурна незавершеність не перешкоджає вкушати Боже слово та чергову вечерю-пайку, замішені на цілковитій ініціативі так званих соціальних працівників. На тлі загальної байдужості, повального зниження рівня чутливості, безперечно, така увага викликає повагу.

Мозаїка доповнюється останнім фрагментом - знайомством із завсідниками благодійницької їдальні «Стефанія», що існує коштом президента Правекс-Банку, народного депутата
Л. Черновецького вже чотири роки. Тут може пообідати кожен, а якщо пенсіонер чи дитина — то й поснідати і повечеряти. Працівники кажуть, що протягом дня їдальня розчиняє двері перед майже 1200 «братами та сестрами». На вигляд зала не така вже й простора. Перед трапезою жебрак повинен «очиститись» — прослухати проповідь.

Попри альтруїзм релігійних організацій, їхня допомога почасти є суперечливою. Чи не основна проблема — невідповідність меланхолійних проповідей чорношкірих пастирів законам незатишних українських джунглів. Соціальні працівники, зокрема місіонери пастора Топе та церкви «Перемога», швидше за все, вірять у те, що речуть. Втім, позаконфесійних охоронців, ненавмисних свідків ритуалів із вигнання з людини диявольської почвари, лякають рафінованість слів і монотонність групових рухів; вони обурені надто щедрим причащанням «прихожан» «Ісусовою кров’ю». Духівники ж звинувачення у схоластичності жваво відкидають. Титулувати місіонерську церкву «інкубатором інфантильності» чи, навпаки, «маяком спасіння» — вдаватися у крайнощі. Символом її існування може бути тепер уже закритий Дім молитви, розміщений поруч зі «Стефанією», де євангеліст силкується крізь туман перегару, сопіння та хропіння донести істину, засади гуманізму до заблуканих душ вічних паломників — полонених праведним сном. Реалія.

«Ми не люди, ми бомжі»

В. Глечик, старший інспектор управління адміністративної служби міліції ГУМВС України:

«Колись у цих бідаків були надії, які на чомусь ґрунтувалися, нині лишаються самі мрії, підкріплені вірою в щасливий поворот долі, людське начало багатих спонсорів, у Бога. Більшість або зробили свідомий вибір — жити на вулиці, або стали жертвами обставин, що часто одне й те ж саме. Зневіра, інертність, відчай — для психологічного портрета бомжа це найбільш характерні риси. На цьому все тримається, і цим виправдовується жалюгідність становища».

Співвідношення: п’ять тисяч дійсних і, в кращому разі, 770 відведених. Знову відсутність наявності тотожна наявності відсутності? Шанс — 6,5 погублених проти одного — що зміг реалізуватися і тому претендує на титул щасливця в очах безнадійних простаків …Ніби під час співбесіди з працевлаштування, вступних іспитів, знайомства... А потім знову все спочатку; втім, коли ціна чужого пороку стає очевидною, літерна математика відступає, а душу судомить від універсальності поверхових висновків; утім, із чужих рук майже неможливо наїстися: даються взнаки певною мірою скупість благодійника, а найбільше — амбіції нужденного. То як бути? Невже одні люди починаються там, де дитячі мрії інших збуваються з точністю до навпаки? Хтозна, мабуть, так.