Україна стоїть на межі загальнонаціональної епідемії ВІЛ/СНІДу. За останні п’ять років кількість випадків ВІЛ-інфікування зросла в 20 разів, і зараз, за оцінками деяких фахівців, у нас налічується близько 400 тисяч чоловік, які живуть із ВІЛ. Це майже 1% дорослого населення. Втім, офіційна статистика трохи інакша. Органи охорони здоров’я зареєстрували близько 50 тис. ВІЛ-позитивних громадян і ще понад 90 тисяч виявили. Більшість їх — молодь (вік від 20 до 39 років). 3733 дорослих і 123 дитини занедужали на СНІД, а 1981 дорослий і 72 дитини вже померли від страшної хвороби.
Ці цифри були озвучені на міжнародній конференції «Догляд, підтримка і лікування людей, що живуть із ВІЛ/СНІДом», яка відбулася в Києві. Сама конференція мала, радше, політичне значення, ніж прикладне. Принаймні деякі висловлювання доповідачів звучали досить оптимістично, а інколи й анекдотично. Приміром, таке: «Україна вже зробила величезний внесок у справу політичної мобілізації, чого ми були свідками в ході Спеціальної сесії ООН із проблем СНІДу. Президент Кучма оголосив 2002 р. роком боротьби проти СНІДу. Усі, хто безпосередньо причетний до СНІДу, мусять бути вдячні Україні за її участь у цьому процесі».
Очевидно, метою заходу була чергова спроба переконати Глобальний фонд із боротьби зі СНІДом, туберкульозом і малярією в тому, що виділені ним Україні $92 млн. буде витрачено ефективно. Тим більше що витрачати їх справді є на що.
Попри те, що найбільша кількість ВІЛ-інфікованих — споживачі ін’єкційних наркотиків, останнім часом інфекція ступила крок за рамки груп ризику. З 1995 року хвороба зробила «ривок» і набула епідемічного характеру. Так, за період із 1987 по 1995 р. було інфіковано (за даними офіційної статистики) 183 особи, а за один лише 1995-й — 1490! При цьому якщо перші випадки були виявлені серед гомосексуалістів та інших людей, котрі ведуть ризикований у сексуальному плані спосіб життя, то 1995 р. із трьох випадків до тисячі зросла кількість виявлених ВІЛ-інфікованих серед ін’єкційних споживачів наркотиків. Крім того, майже у 20 разів збільшилася кількість заражених під час звичайних сексуальних контактів, і 143 особи підхопили захворювання невстановленим шляхом. Наступного року цифри зросли вдвічі. На тлі складної соціально-економічної ситуації, практично повної неможливості отримати необхідне лікування, люди, часто ні в чому не винні, виявлялися залишеними напризволяще.
Розмови в кулуарах конференції підтвердили, що сьогодні ситуація хоч і поліпшилася, але не дуже. З’явилися групи підтримки ВІЛ-інфікованих, телефони довіри, працюють психологи та консультанти, але хворі, як і раніше, почуваються ізгоями в суспільстві, практично не мають можливості лікуватися й отримувати необхідний медичний догляд.
— Сьогодні офіційні темпи приросту ВІЛ-інфекції вражають, — коментує ситуацію лікар відділення ВІЛ-інфекцій/СНІДу Інституту епідеміології й інфекційних хвороб АМН України Світлана Антоняк. — При цьому кількість тестувань у країні зменшилася. Адже в цьому плані у нас передове законодавство — обстеження на ВІЛ добровільне. А в такому разі у людини мусить бути серйозна мотивація для обстеження. Люди навряд чи захочуть тестуватися лише для того, щоб дізнатися «так» чи «ні» (навіть якщо людина і може припустити у себе наявність інфекції): «так» сьогодні, по суті, означає смертний вирок. Інший аспект проблеми — відсутність соціальної реклами. Люди мусять знати, для чого необхідне тестування (щоб, приміром, у разі позитивної відповіді вчасно вжити заходів), де його можна пройти. Необхідно вести серйозну роботу й у групах «ризику», і з населенням у цілому.
Раніше, за словами С.Антоняк, обстежували більше людей. У нашому попередньому законодавстві був такий термін: «обов’язкове обстеження за епідеміологічними показаннями». Якщо лікар вважав, що такі є, примусово могли обстежити практично будь-яку людину. Особливо це стосувалося споживачів наркотиків. До 40% нових випадків захворювання давали шкірно-венерологічні диспансери: там обстеження проводилося в добровільно-примусовому порядку. Сьогодні фінансування медустанов убоге, тест-систем закуповується недостатньо, за саме тестування нерідко потрібно платити. Таким чином, втрачено і цей інформаційний канал. (Хоча, вважають медики, ВІЛ-інфекцію не можна жорстко асоціювати з групами «ризику». Особливо зараз, коли проблема актуальна для всієї популяції.) До речі, і при зменшенні кількості тестування статистика продовжує зростати. Офіційно в Україні щомісяця реєструється в середньому 500 нових випадків.
Останнім часом відбулися зміни у ставленні до захворювання.
Нарешті в нашій країні почали говорити про проблеми людей, які вже уражені і стоять під ударом епідемії. Зараз ідеться про доступність антиретровірусної терапії. Хоча поняття це умовне: у бюджеті наступного року передбачено виділення коштів на антиретровірусну терапію всього для 50 осіб. Втім, є надії, що коли будуть отримані гроші Глобального фонду, то близько 60% усієї суми піде саме на неї. Сьогодні антиретровірусна терапія в Україні доступна всього кільком десяткам осіб, які перебувають на обліку в Інституті епідеміології й інфекційних хвороб. Цього, природно, недостатньо, але вже той факт, що з 2000 року почали виділятися гроші на лікування, вселяє певний оптимізм. Хай зараз це 35 чоловік, але це — 35 життів. У людей іде відновлення імунітету, вони можуть працювати, виховувати дітей, нарешті — нормально жити. Звісно, переконані медики, лікування має бути доступне всім. Але треба реально дивитися на речі — можливості забезпечити всіх адекватним лікуванням за бюджетні гроші поки що немає.
Якщо повного лікування від ВІЛ-інфекції немає, то яким чином терапія може впливати на масштаби епідемії? По-перше, ВІЛ відрізняється від решти інфекцій тим, що на всіх стадіях відбувається активне розмноження, реплікація вірусу. Щодня утворюються мільярди вірусних часток, гине й обновляється кілька мільйонів клітин людського організму. У результаті антиретровірусної терапії ВІЛ придушується, пригнічується його реплікація і з’являються умови для відновлення імунітету людини. Крім того, організм такого пацієнта містить уже значно менше вірусних часток і в епідеміологічному сенсі він менш небезпечний, аніж, скажімо, хворий на СНІД у термінальній — найгострішій стадії. Інша стратегія спрямована на лікування опортуністичних хвороб, що все ж таки виникають. Але якщо пацієнти не лікуються, то в усіх протягом десяти років розвиваються найрізноманітніші інфекції й онкозахворювання. При цьому діагностика та лікування цих недуг значно дорожчі, ніж горезвісна «дорога антиретровірусна терапія».
Так, на антиретровірусну терапію потрібно $800—1000 у рік на одну людину. Але без цього лікування у пацієнта може виникнути, скажімо, криптококовий менінгіт. Протягом 8 тижнів йому доведеться приймати флюконодол, що обійдеться в $1500. При цьому людина може на все життя залишитися інвалідом. Мало того, їй знадобиться підтримуюча терапія, можливо — довічна. У такого пацієнта, з великою часткою ймовірності, виникнуть й інші опортуністичні інфекції, як, наприклад, цитомегаловірусна. Її лікування, принаймні гострих проявів, виллється вже у $5000. А якщо така інфекція розвинеться, то людина може осліпнути, причому зір не відновиться ніколи.
З кожним простроченим днем ефективність лікування опортуністичних інфекцій знижується. Імунітет руйнується, організму захищатися нічим, доводиться дедалі більше втручатися в нього антибіотиками й іншими препаратами. Одне слово, чим пізніше людина починає лікування, тим гірший результат.
Антиретровірусна терапія не дає потрібного ефекту як на занадто пізніх стадіях, так і на занадто ранніх. В організму дуже великі компенсаторні можливості, і в типовому випадку у типового пацієнта імунна система успішно бореться з інфекцією багато років. Хоча індивідуальні відмінності величезні. Є люди, котрим і 15 років не потрібна терапія — все залежить від самого організму, від типу вірусу, який «пробрався» в людину, від його активності, способу життя інфікованого, у тому числі харчування і психологічного налаштування, і навіть від його генотипу. Чому не слід застосовувати антиретровірусну терапію на ранніх стадіях, лише за фактом наявності інфекції? Бо вона, кажуть медики, як і багато інших методів лікування, має побічні ефекти.
Зараз перед Україною стоїть дуже важливе завдання — налагодити якісне обстеження людей, котрі живуть із ВІЛ. Необхідно дуже точно визначити момент, коли треба починати лікування, оцінити рівень ризику розвитку СНІДу і рівень виживання цієї людини без антиретровірусної терапії. Якщо лікарі бачать, що ризик розвитку СНІДу найближчим часом дуже високий, то необхідно проводити лікування. У бідних країнах його починають, коли рівень ризику дуже великий й імунітет значно, можливо необоротно, постраждав. У цьому разі антиретровірусна терапія проблему повного відновлення функцій імунітету вже не розв’яже.
Про рівень діагностики ВІЛ-СНІДу в Україні більш ніж промовисто свідчить такий факт: у нас лише в одній лабораторії Інституту епідеміології й інфекційних хвороб визначають рівень порушення імунної системи і кількість вірусів у крові. Лікування ж опортуністичних захворювань узагалі питання з питань. Якщо місцева влада не може вишукати грошей навіть для налагодження системи відповідних обстежень і закупівлі антиретровірусних препаратів — то де вона знайде у п’ять разів більшу суму на терапію?
Тим часом, на думку деяких фахівців, зараз в Україні склалася унікальна ситуація. Чому? Найефективнішою є перша схема лікування антиретровірусної терапії, і чим частіше лікар її змінює, тим гірші перспективи пацієнта. У цьому переконалися західні медики, які прописували хворим нові ліки замість застосовуваних раніше. Наше ж населення ніколи ніяких антиретровірусних препаратів не отримувало, тож у нашій популяції практично немає мутованих вірусів (вони виникають при неефективному лікуванні), стійких до терапії. Тому, за оптимальної початкової схеми, у нас є шанс домогтися відмінних результатів лікування для основної частини тих, хто цього потребує. Головне — його не прогавити...