Коли хворіють лікарі, вони стають звичайними пацієнтами, такими ж, як усі. Теж шукають спеціаліста, про якого йде добра слава, якому можна довірити своє здоров’я. Так само вчинив і Володимир Андрійович, молодий хірург-офтальмолог, коли переконався, що операції йому не уникнути. Поспілкувався з колегами, пошукав в Інтернеті, зробив кілька дзвінків інститутським друзям і вирушив у клініку АМН. Звісно, він усе чи майже все знав про свою хворобу і приблизно уявляв, як його лікуватимуть. Такі операції давно вже поставлено на потік, на другий-третій день пацієнта виписують додому, і вже незабаром він йде на роботу. Безумовно, трапляються ускладнення, який же хірург не має за плечима «свого» кладовища! Але Володимир Андрійович гнав такі думки геть — із ним таке ніколи не трапиться. Аби не ризикувати, він вирішив звернутися до керівництва інституту (спасибі, однокурсники допомогли), щоб з’ясувати, в яку з десяти клінік найкраще звернутися, і хто з лікарів спеціалізується на його патології.
Сьогодні його батько вважає, що цей крок був трагічною помилкою сина. Краще б він звернувся в міську лікарню чи приватну клініку. Але, на жаль, час, як і здоров’я, уже не повернеш — кілька місяців молодий чоловік перебуває на межі життя та смерті. У поліклініці, де раніше працював хірург-офтальмолог, кажуть, що він на лікарняному, але даремно телефонують і чекають на нього пацієнти — не буде він оперувати в найближчому майбутньому. Дай Боже, щоб вийшов із коматозного стану — на радість рідних і друзів. А також лікаря, який його оперував. До речі, всі кажуть: операція пройшла успішно, і хірург не винний у тому, що сталося. Професор, який порадив саме цього спеціаліста, переконаний, що той добре знає свою справу, працює старанно, багато читає, вдосконалює свою майстерність. Володимир після операції прийшов до тями, усміхався, потиснув лікареві руку. Прогноз був дуже оптимістичним.
Батько, природно, більш стриманий в оцінці операції, але претензій до хірурга не має. Сьогодні важко визначити причину того, що Володимир впав у коматозний стан. Швидше за все, трагедія сталася в реанімаційному відділенні — через недогляд медперсоналу. Всі ці місяці рідні доглядають за Володимиром, не втрачаючи надії на диво. Батько за цей час консультувався де тільки міг, по крупинках збирав потрібну інформацію, він вірить у те, що сина можна врятувати. У Європі є такі клініки. Але обстеження і лікування, які родині українського доктора не по кишені...
В інституті переконані, що лихо сталося в реанімації — персоналу там не вистачає, навантаження на медсестер величезні, післяопераційних хворих просто нікому виходжувати. Невчасно підключений апарат, із запізненням поставлена крапельниця — у такій ситуації навіть кілька хвилин відіграють фатальну роль. Після цього випадку в клініці вирішили, що пацієнта відправлятимуть до реанімації тільки після того, як він повністю відійде від наркозу, і в разі потреби сам зможе покликати на допомогу.
Втім, боюся, що кликати доведеться голосно і довго. Лише з одній інститутської клініки за останній час звільнилося шестеро медсестер. Охочих на їхнє місце — немає! Принаймні знайти таких ще не вдалося. Про те, як сьогодні там виходжують післяопераційних хворих, можна тільки здогадуватися. Як і про те, чи зможуть піти у відпустку жінки, котрі працюють там. Якщо ж хтось із них занедужує і бере лікарняний, це сприймається як зрада — адже, окрім «своїх» хворих, потрібно опікуватися ще й «нічийними». А нічийних пацієнтів із кожним — не роком, а місяцем! — стає дедалі більше. І передусім у клініках академічних інститутів. Причина примітивна і проста — мало платять. Настільки мало, що в міських лікарнях, де, загалом, теж негусто, зарплата медсестер виявилася вищою — за рахунок якихось столичних доплат. А хіба можна порівняти навантаження медсестри хірургічного відділення інститутської клініки, де роблять складні, а іноді й унікальні операції, із роботою її колеги, котра розносить градусники десь у терапії? От багато хто і зробив свій вибір.
До проблем медсестринства тижневик «ДТ» звертався не раз. Експерти вважають, що сьогодні це одне з найгостріших питань нашої охорони здоров’я. І коли держава на нього не відгукнеться — катастрофи не уникнути. Згадайте, ще недавно кожен доктор вважав за свій обов’язок підкреслити, що успіх лікування наполовину залежить від зусиль медсестри, від її вміння виходжувати пацієнта. Нині такого не почуєш. На зміну виходжуванню прийшла потогінна система, а разом із нею фахове вигоряння, апатія, байдужість до проблем пацієнтів. Задля справедливості зауважу, що це явище поширене не тільки в нашій країні, а й в усьому світі. Водночас багато держав, які не тільки декларують соціальне гасло, а й виконують свої обіцянки, турбуючись про здоров’я нації, вчасно спохватилися і багато зробили для того, аби у лікарнях не було вакансій медсестер. Пам’ятаю, як ми дивувалися, уперше почувши, що в європейських клініках на одного післяопераційного хворого має бути мінімум дві медсестри, а ще краще три. (У нас іноді одна на два поверхи!) Статистика свідчить: найбільша забезпеченість медсестрами сьогодні в Ірландії — 188 на десять тисяч населення. За нею йдуть Монако — 162 і Норвегія — 147. До першої десятки з наших сусідів потрапила лише Білорусь — 117,4. Україна надала дані цілком пристойні — 77,7, боюся тільки, що вони давно вже не відповідають реаліям життя, адже, за найскромнішими підрахунками, за останні десять років ця забезпеченість упала на 34%. І перспективи геть не райдужні. Україна готує лише 2,3 медсестри (на десять тисяч населення), що менше від показників не тільки Євросоюзу, а й навіть СНД. Динаміка процесу ще сумніша — за роки незалежності ми скоротили навчання більш як на 60%. А це вже аж ніяк не світова тенденція. Сьогодні в підготовці медсестер лідирує Словенія, котра збільшила набір більш як утричі, Узбекистан і Ісландія — майже вдвічі, Ізраїль і Норвегія — більш ніж на 50%. Мабуть, до цього їх підштовхнули і прогнози — багато країн вирахували очікуваний дефіцит медсестер на найближче десятиріччя. США, наприклад, готується до того, щоб заповнити півмільйона вакансій медсестер, Фінляндія — 112 тисяч, а Великобританія — усього 35 тисяч. Цей показник, безсумнівно, був би значно вищим, але британський уряд вчасно відреагував на виклик глобалізації — оскільки англійські медики уперто шукають кращого життя за океаном, на їхні місця запрошують спеціалістів уже не тільки із Західної, а й з Центральної та Східної Європи. Тисячі прибалтів, чехів і поляків знайшли собі роботу в британських госпіталях. А на звільнені місця потихеньку влаштовуються українські сестри милосердя.
Експерти попереджають, що Болонський процес помітно прискорить відтік наших кадрів. До речі, сьогодні ніхто точно не знає, скільки медсестер знадобиться нашій охороні здоров’я через рік, п’ять чи десять років. Нині відомо лише те, що в усіх столичних медичних коледжах навчаються переважно сільські дівчата. Киянок ця професія не приваблює — у столиці, на їхню думку, чимало способів знайти цікавішу роботу і зарплату. За нашими даними, іногородні випускниці коледжів затримуються на робочому місці максимум на півтора року. Потім ховають свої дипломи і влаштовуються, хто де може, адже не маючи в столиці житла, на одну бюджетну зарплату ніяк не виживеш. Та їх ніхто й не намагається утримати. Підвищення зарплати бюджетникам на 20% — це не соціальна політика, а швидше ганьба для економіки, яка нібито успішно розвивається, у чому намагається переконати нас уряд. Цифра магічна — недавно податкова відрапортувала, що за рік в самому лише Донецьку кількість офіційних мільйонерів збільшилася теж на 20%. Захист великого бізнесу і створення пільгових умов для його розвитку у нас поставлені дуже непогано, шкода тільки, що блиск мільйонів так осліплює бідних держчиновників, що вони просто не помічають злиднів бюджетної сфери. Як той казав, не можуть ні побачити, ні на собі відчути — адже лікуються, сердешні, здебільшого за кордоном. Під європейські стандарти і свою Феофанію підганяють, про всяк випадок — раптом знадобиться. Хоча є в цьому й один величезний плюс для нашої охорони здоров’я — через злидарські пенсії чимало медиків змушені працювати майже до самісінької смерті. Якщо їм різко підвищать пенсію — лікарні залишаться без кадрів. Нині кількість вакансій медсестер в інститутській клініці досягла 20%, без пенсіонерів буде вдвічі більше. Боюся, що незабаром, звертаючись у лікарню, ми будемо насамперед довідуватися, а чи є там медсестри. Або будемо із собою приводити, як адвоката: «Я згоден пройти цей курс лікування, але тільки в присутності моєї медсестри!»
Не секрет, що в коридорах клінік інститутів АМН можна зустріти не лише простих смертних, а й небожителів — дуже часто можновладці перш ніж їхати на лікування до Європи, консультуються вдома. Багато наших спеціалістів анітрохи не поступаються закордонним колегам, хоча самі клініки відстали від європейських ледь не на півстоліття. Насамперед це стосується обладнання і забезпечення середнім і молодшим медперсоналом. Кадровий голод ставить під сумнів можливість академічних клінік подавати справді якісну сучасну медичну допомогу. Кому легше від того, що Володимиру Андрійовичу операцію було зроблено успішно, коли наступний догляд призвів до такої кризи? Нема сенсу шукати, хто конкретно винний у цієї трагедії. Але оскільки держава самоусунулася від розв’язання гострих проблем охорони здоров’я, передусім кадрових, було б справедливо оплатити лікування молодого хірурга-офтальмолога в закордонній клініці — якщо вже вдома не створили умов для безпечної охорони здоров’я.