Ніколи б не подумав, що лідер у багатьох напрямах української трансплантації — місто Запоріжжя. Принаймні якщо взяти практику пересадок нирок або печінки, то цифри свідчать самі за себе. Ні, звісно, у Києві є Інститут трансплантації і хірургії, з яким усі мої співрозмовники попросили їх не зіштовхувати. Тим паче що зі столичним світилом трансплантації Валерієм Феодосійовичем Саєнком запоріжці тісно співпрацюють і консультуються. Просто, на їхню думку, так склалися обставини, що дозволили стартувати раніше за всіх.
— Наприкінці 80-х ми впритул наблизилися до впровадження трансплантації в нашому регіоні, — розповідає директор Міжрегіонального центру трансплантацій, доктор медичних наук професор Олександр НИКОНЕНКО. — Тоді весь світ перебував приблизно на одному рівні розвитку цього розділу медицини. І в нас виникла зухвала думка освоїти операції з пересадки нирки.
— Що рухало вами: бажання не відставати від світової медицини чи гострота проблеми?
— І те й те. А передусім — подвійна образа. Сьогодні українська трансплантація серйозно відстає від загальносвітової. А саме ж в Україні 1933 року хірург Юрій Вороний першим у світі виконав трансплантацію нирки! Цей лікар рятував молоду жінку після отруєння ртуттю. Тоді таке отруєння було рівнозначне смертному вироку. Адже гемодіалізу на той час ще не придумали...
Вороний, звісно, ризикнув. Він узяв трупну нирку й пересадив її приреченій. Уявіть собі, нирка запрацювала. У цього органа є період повної і часткової втрати функцій. Вороний використав цей шанс, і пацієнтка «воскресла». Це була світова сенсація! Про неї багато писали і в зарубіжній пресі.
Парадокс, але майже через півстоліття по тому в Києві проводилися лише поодинокі операції з пересадки нирки. Трохи кращою була ситуація в Москві, куди й налаштовувалася більшість пацієнтів. Але в цілому діагноз «хронічна ниркова недостатність» означав практично те ж саме, що й повідомлення про близький похорон.
Нам дуже допомогли керівники місцевих підприємств — «Запоріжсталі» та інших. Лікарів-хірургів, анестезіологів, імунологів відправляли на додаткове навчання. Для реалізації наших честолюбних планів був потрібний великий і універсальний колектив. До початку 90-х він склався.
— А сам Центр трансплантацій хто створив?
— Ті ж таки місцеві підприємства. В обласній клінічній лікарні допомогли облаштувати відділення на шикарному на той час рівні. 14 апаратів «штучна нирка» завезли в бездоганне приміщення, встановили спеціальне устаткування для очищення води... Відтоді й досі ми називаємо відділення гемодіалізної служби «цехом «Запоріжсталі».
— Знаючи невтішну вітчизняну статистику, ви готувалися грунтовно...
— Перших хворих центр почав брати після двох років підготовки. Необхідно було правильно визначити сумісність, дотриматися післяопераційного режиму.
Виникла потреба в імунологах. Було здано в експлуатацію серйозну лабораторію для цих фахівців. Адже вирізати нирку може просто хороший хірург, а дати людині нове життя можуть лише злагоджені зусилля багатьох лікарів. Першу пересадку нирки ми виконали в 1992-му.
— Яка потреба в таких операціях?
— У середньому в світі щороку від 150 до 300 чоловік з одного мільйона мають гостру потребу в гемодіалізі. Багатьом із них потім необхідна пересадка нирки. Тобто допомога трансплантологів потрібна сотням тисячам людей.
У багатьох країнах, де більшості населення за сорок, причиною ниркової недостатності є діабет і його «союзники». У цілому в благополучній Японії на гемодіалізі перебувають 1500 чоловік із кожного мільйона. Не набагато «веселіша» статистика і в багатьох європейських країнах. І навіть для них проблеми з забезпеченням відповідним устаткуванням розв’язані не повністю. Що вже казати про Україну...
Лише гемодіаліз у нашому центрі коштує 300 гривень, без урахування оплати роботи медперсоналу. А на тиждень кожному пацієнтові потрібно три підключення до «штучної нирки». Полічіть, скільки виходить за рік... Не кожна держава може забезпечити таке дороге лікування.
— Але, наскільки я знаю, для жителів Запорізької області послуги гемодіалізної служби практично безплатні.
— Так, ми намагаємося дотримуватися цього правила. На сьогодні вже виконали 360 операцій із трансплантації нирки. Абсолютна більшість з успішним результатом. Освоївши цей вид операцій, ми захотіли вийти на складніший рівень. І впритул наблизилися до трансплантації печінки.
Пересадка печінки 43-річному пацієнтові була його останнім шансом. Він був у комі, з якої ми вивели його трансплантацією. На жаль, на дев’ятий день розпочалися ускладнення і хворий помер. Але в технічному виконанні самої операції ми вже були впевнені. Визначилися й з нашими «фірмовими» складностями. Ключовою постаттю під час пересадки печінки за Т-подібним столом є анестезіолог. Отож рівня й набору нашого обладнання для повного контролю виявилося не досить.
— Утім, уже до 1999 року центр встановив абсолютний рекорд пересадок печінки для України.
— Так, наступні сім операцій були успішними. Всі сім пацієнтів пройшли післяопераційний період без ускладнень. Мене й колег це надихнуло. Ми почали освоювати одну з найскладніших і найтриваліших трансплантацій, при цьому дотримуючись суворої поетапності в розв’язанні проблеми. Вибачайте професійний цинізм, але в чому відмінність між пересадкою нирки і трансплантацією печінки? Якщо відбудеться відторгнення першої, то можна її прибрати і врятуватися гемодіалізом. Але якщо організм не прийме пересаджену печінку — людина гине. Ми набули неоціненного досвіду. У книжках про це не прочитаєш.
Роками спостерігаючи за позитивною динамікою врятованих у центрі людей, ми вже готувалися до нового етапу: операцій із пересадки підшлункової залози.... Пам’ятаєте, як зростає кількість наших пацієнтів, у котрих виявлено діабет? Але ось уже три роки, як трансплантацію печінки в нашому центрі ми не проводимо взагалі...
— Чому?
— Серйозно обмежує нашу діяльність ухвалений ВР «Закон України про трансплантацiю органiв та iнших анатомiчних матерiалiв людини». Гостро стоїть проблема донорства. Ми пробуємо говорити з близькими донора, але розуміння знаходимо рідко. Більшість людей узагалі не хочуть говорити на цю тему. Засуджувати їх я в жодному разі не збираюся. Бо ж родичі можливих донорів перебувають у стані шоку. Але засмучує й інше: у наших людей зовсім не простежуються альтруїзм і жертовність, такі необхідні для нашої практичної роботи.
— Виходить зачароване коло. З одного боку, суворість обмежень, з іншого — повна байдужість родичів потенційних донорів?
— На жаль. Звісно, стримує фахове зростання наших спеціалістів і фінансова проблема. Ясна річ, треба бути абсолютними ентузіастами, щоб стояти біля операційного столу 18 годин — саме стільки триває в середньому пересадка печінки. Держрозцінки ж такі: лікар отримує за цю надзвичайно складну операцію з розрахунку одна гривня 50 копійок на годину...
— Олександре Семеновичу, пам’ятаєте фразу на всі часи: «Хорошого лікаря народ прогодує, а поганому — так і треба...»?
— Звісно, у нашій країні вже з’явилися люди, здатні частково чи повністю покрити реальні витрати на законних підставах. Але зберегти унікальний досвід і талановитих лікарів допоможе не лише й не стільки матеріальне заохочення. Звернімося до інших цифр. Реальна потреба трансплантації органів для України на рік — 2000 пересадок нирок, 1500 пересадок печінки, 1500 пересадок серця...
Ці показники безпосередньо пов’язані як зі здоров’ям нації, так і з професійним зростанням лікарів. Якщо ми наблизимося до цих цифр, тоді це матиме істотне значення і з технічного погляду, і з демографічного. А поодинокі операції з пересадки органів означають, що комусь пощастило, а комусь — ні.
— Схоже на глухий кут і для пацієнтів, і для лікарів.
— Із будь-якої ситуації є вихід. Весь цивілізований світ пов’язує надії з родинним донорством. Ви самі писали про такий випадок пересадки часток печінки. До речі, герої цього матеріалу були в нашому центрі на огляді, і я задоволений аналізами та рівнем відновлення печінки доньки й матері-донора.
— Але ж ту операцію було зроблено в Ессені, а не в нас.
— Так склалися обставини. В Україні низька поінформованість населення про діяльність трансплантологів. Рекламою її назвати важко: занадто однобічна й критична. А вже ж згаданий мною професор В.Саєнко в Інституті трансплантації та хірургії успішно виконав таку саму операцію з пересадки частки материнської печінки доньці.
У нашому центрі лежать 140 чоловік на гемодіалізі. Усі вони очікують трансплантації нирки. Природно, стільки донорів немає і близько. Ми говоримо з рідними пацієнтів, але найчастіше вони уникають відповіді. Втім, хто наважиться їх засуджувати? Найчастіше донором має виступити єдиний годувальник сім’ї. Але ж операція із забору нирки — це ризик. Проте в нашому центрі вже виконано понад двадцять внутрішньородинних пересадок нирки. Результати кращі, ніж від чужих донорів. Ми не бачимо якихось ускладнень у післяопераційний період.
Крок за кроком ми намагаємося скоротити відставання від світової трансплантології, що випередила українську. Адже зупинитися нині з будь-якого, навіть «найобгрунтованішого» приводу — означає відстати в нашій практиці назавжди.