Несправедливість буває двох видів: одна — з боку тих, хто її чинить, інша — з боку тих, хто, хоча й може, не захищає від протизаконня тих, хто змушений його терпіти.
Марк Тулій Цицерон
Новобілицький інтернат для літніх й інвалідів відкрили 1979 року. В інтернаті два відділення: геріатричне та психоневрологічне (ДЦП й різні форми психічних захворювань). Персонал — 215 чоловік. Разом із підопічними посадили фруктовий сад, 130 кущів троянд. Є свої теплиця й пасіка.
Якщо хворі, котрі страждають на ДЦП, прагнуть контакту з оточуючими, то про багатьох психохроніків цього сказати не можна. Вони важко сходяться з людьми. Для цього багатьом із них потрібні роки. Але час зробив свою справу. Через 23 роки в інтернаті психохроніки й пацієнти з ослабленим інтелектом допомагають людям із порушеннями в роботі опорно-рухового апарату й лежачим хворим. Ті, у свою чергу, надають своїм помічникам психологічну підтримку, допомагають їм розв’язувати життєві проблеми. Вони органічно, вдало доповнюють одне одного. Результат — психологічний комфорт, зумовлений простим людським спілкуванням.
Деякі інтернатівці трудяться в теплиці, прибирають територію. Кілька людей працюють і за її межами. У декого навіть з’явилися друзі серед жителів масиву, на території якого розташовано інтернат. Ось що думає аспірант Київського національного університету ім. Т.Шевченка Ігор Расюк, котрий живе в інтернаті: «Пам’ятаю, як у молодших класах нам говорили, що в нашій країні інвалідів немає. 1989 р. інваліди все-таки з’явилися. Але психологія людей «ізолювати інвалідів» житиме ще довго. А либонь для інвалідів головне — спілкування, ми, як ніхто інший, тягнемося до людей, хочемо постійно бути між людьми. Коли два тижні я не виїжджаю за ворота, впадаю в депресію».
5 серпня 2002 року головне управління соціального захисту населення Київської міської держадміністрації прийняло рішення про перепрофілювання Новобілицького інтернату для літніх й інвалідів в інтернат для чоловіків психохроніків. Але для цього спочатку вирішили ліквідувати старий інтернат, звільнивши всіх його співробітників.
13 серпня ц.р. шість чоловік без їхньої згоди перевели в пансіонат на вул. Бударіна, 11, а 4 вересня ще чотирьох жителів Новобілицького інтернату таким самим чином «розсортували» по інших закладах управління соціального захисту. Після примусового переселення одна жінка (лежача хвора) померла. Хтось подумав не лише про фізичний, а й про психологічний стан людини, прикутої до ліжка? Як мала почуватися хвора й безпорадна бабуся, коли її, не питаючи згоди, вивозили невідомо куди?..
Галина Русакова, дочка котрої вже пережила два переселення з інтернату в інтернат, вважає таку процедуру форменим знущанням з хворих людей. Та хіба наші чиновники зважають на думку родичів й опікунів інвалідів і літніх людей? Хто їх взагалі запитує? Їхні проблеми когось хвилюють?
«Ми змушені ліквідувати Новобілицький інтернат і перепрофілювати його, аби розв’язати проблему облаштування близько 500 психохроніків, які живуть у сім’ях і лікарнях міста», — заявив начальник головного управління соціального захисту населення Сергій Бичков. Ще, відзначив Сергій Іванович, планується відкрити спеціальне відділення з погіршеними умовами утримання. Сюди будуть тимчасово переселяти порушників дисципліни з різних інтернатів на «перевиховання». Його заступник Тетяна Костюренко додає: «Нині в Києві дуже велика проблема з поселенням у будинки-інтернати душевнохворих чоловіків, небезпечних для оточуючих. Є лише один заклад для таких людей — у Пущі-Водиці, але він уже давним-давно переповнений. Його розраховано на 355 чоловік, а живе там 380. Тож багато психічно хворих чоловіків по кілька років змушені жити в лікарнях, чекаючи черги на поселення».
У Новобілицькому інтернаті сьогодні перебуває 175 чоловіків-психохроніків. Тих із них, чия поведінка може бути неадекватною, попри відповідне постійне лікування, утримують окремо. У них спеціальний режим. Якщо, на думку психіатрів, їхня поведінка перестає бути небезпечною для навколишніх, їх переводять на загальний режим і переселяють в інше приміщення.
Мешканці інтернату після примусового переїзду своїх товаришів, направили своїх представників в адміністрацію Президента, Верховну Раду, міську прокуратуру, редакції газет, на телебачення, до вповноваженого з прав людини при Верховній Раді, депутата Київради. Громадськість миттєво відгукнулася на крик про допомогу. Газети «Сегодня», «Київські Відомості», «Голос України», «Вечерние Вести», «Дзвони сердець», «Kiev Post» забили в усі дзвони.
Головне управління соціального захисту населення м. Києва не відреагувати на потік обурення не могло. Тепер переселяли тільки тих, хто після вмовлянь давав письмову згоду. На сьогодні набралося 26 таких бажаючих. Причому двоє з них уже просяться назад, але на свої заяви з проханням про повернення вони письмової відповіді не одержали. Один із них (колясковик) після вмовлянь погодився переїхати в пансіонат на вул. Бударіна. Житлові умови там справді кращі, але... Нещасний цілу годину кричав, що йому потрібно в туалет. Через три години до нього зайшла санітарка. Роботи їй не бракувало...
У цьому пансіонаті побувала комісія. Здорові люди, не вдаючись у деталі, відзначили, що тут умови проживання для переселенців із Новобілицького інтернату кращі. Вони не помітили, що в пансіонаті одна санітарка на 100 чоловік, а в інтернаті — на 32. На це звернули увагу колясковики, що приїхали відвідати свого товариша. А ще їх здивувало, чому в нього відкрилася виразка й кілька разів були криваві блювоти, чому він за короткий час так сильно схуд...
Здавалося б, виправте скоріше помилку — поверніть назад усіх бажаючих. Але не так думають пан Бичков і його заступник пані Костюренко. Відмовившись від примусового переселення, вони однаково збираються перепрофілювати інтернат. (Інтернат був розрахований на 405 місць: 250 — для психохроніків і 155 — для людей похилого віку.) Оскільки звільнилося лише 26 місць, перепрофілювання втрачає сенс.
Чим же пояснюється упертість головного управління соціального захисту населення м. Києва, яке наполягає на перепрофілюванні інтернату? За словами директора інтернату Євгена Мереніса, пан Бичков його незлюбив. 1999 року роботу інтернату перевіряли 52 комісії, 2000-го — 34, 2001-го — 26, нинішнього року — 13. У результаті — щороку по дві догани. Цікаво, якби інші інтернати перевіряли так само часто, результати були б такими самими?
А тепер виникає запитання: хто надав право головному управлінню соціального захисту населення м. Києва примусово переселяти хворих людей у порушення статті 47 Конституції України, яка говорить, що кожен громадянин України має право на житло, і статті 1 Закону України «Про основи захищеності інвалідів в Україні», яка промовляє, що інваліди мають такі самі права, як і всі громадяни України? Хто надав їм право позбавляти примусово переселених частини їхньої власності (їм належать фруктовий сад, теплиця й пасіка)? Чому чиновники перевищують свої службові повноваження? Хто відповість за смерть переселеної жінки? За погіршення здоров’я інваліда, яке сталося з вини людей, зобов’язаних піклуватися про його здоров’я? Чому чиновники, що за службовим обов’язком зобов’язані захищати права інвалідів і літніх людей, насправді ущемлюють їх?