Страшна правда про службу крові

В останнє десятиліття донорство в Україні занепадає, і об’єктивних причин для цього достатньо — складні соціально-економічні умови, погіршення демографічної ситуації, ліквідація колись планової системи організації донорства, невиконання зобов’язань держави щодо пільг, надаваних донорам, украй незадовільне фінансування установ та закладів служби крові та й, зрештою, припинення пропаганди донорства.

За інформацією Міністерства охорони здоров’я, загальна кількість донорів в Україні за 15 років зменшилася більш як удвічі — від 1 млн. 464 тис. осіб 1991 року до 678 тис. 451 особи 2005-го (а різниця між 2004 і 2005 рр. становить 94 тис. 340 донорів). Як наслідок — потреба клінічної медицини в препаратах плазми крові задовольняється на 17—25% порівняно з рекомендаціями ВООЗ.

У виступах з нагоди Всесвітнього дня донора міністри охорони здоров’я України неодноразово наголошували: «Служба крові України буде реформована!». Тільки чомусь не казали, коли це станеться. Та й, зрештою, з огляду на постійні ротації на посаді міністра охорони здоров’я, чи до донорства їм?!

Як стверджують мої співрозмовники — директор Науково-дослідного інституту патології крові та трансфузійної медицини АМН України, завідувач кафедри гематології та трансфузіології Львівського національного медичного університету ім. Д.Галицького професор Василь Новау і головний лікар Львівського обласного центру служби крові Ярослав Дяків, — проблем у всіх регіональних службах крові не злічити. Та найглобальнішими є брак донорів і старе, вкрай зношене обладнання.

В.Н. — Передусім бракує донорів. В Україні серед майже 678 тисяч донорів лише вісім відсотків платні. Решта — ті, хто здає кров безплатно, а це переважно родичі хворих.

В.Н. — На жаль, мусимо констатувати, що такі випадки трапляються. Тому передовсім треба дбати про безпеку компонентів крові і препаратів плазми крові. Щоб запобігти перенесенню інфекції з трансфузіями, треба ретельно добирати донорів і мати якісні, європейського рівня тест-системи. Служба крові України має перейти на діагностику полімеразною ланцюговою реакцією. Річ у тім, що існує так зване сіре вікно. Тобто донор уже інфікований, а організм іще не виробив антитіла, або рівень їх надто низький і не може бути визначений імуноферментним методом, який зараз використовує служба крові України... Останніми роками Україна збільшила закупівлю факторів згортання крові. І менше використовується кріопреципітат (компонент донорської крові людини, що містить фракцію згортальних факторів плазми) для лікування хворих на гемофілію А, Б та хворобу Віллі Бранда. Але ті, хто бодай раз чи кілька разів отримали свіжозаморожену плазму або кріопреципітат, уже інфіковані. Маємо добитися, щоб принаймні новонароджених дітей перевели на вірусінактивовані високоочищені антигемофільні препарати. Служба мусить бути налагоджена так, щоб кожен хворий отримував бодай 30 тисяч міжнародних одиниць (МО) фактору на рік. Нині в Україні закуповується 5600—6000 на хворого, тобто у 5—6 разів менше, ніж мінімально рекомендовано ВООЗ.

В.Н. — Має бути пропаганда донорства. Що бачимо на кожному кроці на білбордах? Рекламу алкоголю, тютюну, чого завгодно… Чи є бодай один рекламний щит служби крові? Нема! Кажу не лише про Львів, а й про всю Україну. (В інших країнах, навіть в СНД, зокрема в Білорусі та Росії, я бачив щити, що закликали здавати кров.) Годі говорити про відповідні радіо- й телепрограми, публікації у друкованих засобах масової інформації. Зрештою, можливо, і ми недопрацьовуємо… Також варто говорити про гідне фінансування. На жаль, державна програма розвитку служби крові України, реалізація якої закінчується цього року, належним чином не фінансувалася, і тому нам не вдалося досягнути того, що планували. Зокрема згідно з наказом МОЗ планувалося обладнати новітньою апаратурою Центр інфекційної безпеки донорської крові та її компонентів, проте вийшло навпаки: у Львові за рішенням суду центр боротьби з інфекціями, що передаються через кров, виселено на вулицю. Центр був розташований на базі 2-ї львівської поліклініки (голов­ний лікар — Тетяна Токарєва, з особистої ініціативи якої знищено даний структурний підрозділ інституту). Щоправда, є й досить позитивні зрушення: наприклад, ми стовідсотково перейшли з багаторазової скляної на одноразову пластикатну тару. Ще кілька років тому ми й не мріяли, що таке може бути. Також, очевидно, треба більше коштів виділяти на рекламу, про яку я вже говорив, і на платних донорів. От тоді, можливо, за кілька років у нас буде так, як за кордоном.

В.Н. — 160 гривень. Звісно, це дуже мало. Кров — безцінна, позаяк рятує життя людини. Але ж раніше було 40 гривень, тобто вартість крові збільшили в чотири рази — вже щось! Робоча група Міністерства охорони здоров’я далі напрацьовує матеріали щодо обґрунтування підвищення вартості крові.

В.Н. — Так, і Україна в тій системі завжди посідала перше місце.

Я.Д. — А зараз то велика проблема. Звісно, є Закон «Про донорство в Україні». Є в Україні почесні донори, які понад 40 разів здали кров. Проте… Пільги — це, як правило, додаток до пенсії, безоплатні препарати нашої служби крові і безоплатна стоматологія (але ми знаємо, яка тепер у нас стоматологія — тому нереально, щоб донору безкоштовно надали стоматологічну допомогу).

Я.Д. — В інших регіонах зазвичай такі ж проблеми, що й у нас. Але деякі області, зокрема Тернопільська, фінансуються набагато краще. Зокрема в розмові з керівником служби крові Херсонської області з’ясувалося, що їм виділяють 250 тисяч гривень на місяць, тоді як нам — 320 тисяч… на рік. Хоча Херсонська область удвічі менша за Львівську.

Я.Д. — Зверталися. У МОЗ про наші проблеми знають. Знає про них і Державна служба крові. Та проблеми будуть доти, доки нас так, по-жебрацькому, фінансуватимуть. А ми поки що існуємо… Та Бог із ним, із новим обладнанням — якось би працювали на старому. Але нема коштів на нормальний ремонт і старого обладнання, а нове коштує надзвичайно дорого. Наприклад, я б хотів зробити банк крові. Та де взяти на це 200 тисяч євро? Де знайти спонсорів? У лікарні благодійність можлива. Багаті люди як міркують? Я лежав у такій-то лікарні, мені допомогли, і я віддячу — відремонтую палату або куплю їм апарат. А ми не займаємося лікуванням...

Я.Д. — Деяке — навіть із 1949-го. А основне — випуску 1960 — 1970-х років. Нових технологій у нас практично немає. Точніше — в світі вони є, немає у нас.

Я.Д. — Це питання ставиться постійно, але через те, що на медицину в Україні коштів бракує, ставлення до нашої служби — як до допоміжної. Бодай по мінімуму, але ми намагаємося забезпечувати медичні заклади компонентами та препаратами плазми крові. А позаяк забезпечуємо, то… Конячка ще тягне, то хай тягне.

Я.Д. — Простіше відповісти, чого не бракує, — низькотемпературних прилавків. Ми їх закупили достатньо для карантинізації плазми. На решту обладнання немає грошей.

В.Н. — Згідно з державною програмою розвитку служби крові, мали виділити кошти на закупівлю фракціонаторів крові для отримання плазми автоматичним методом (цей метод безпечніший, ефективніший і рентабельніший). На жаль, закупили тільки 30 апаратів і по одному розподілили на області. А одним апаратом багато не зробиш.

Загалом, шлях, яким рухається служба крові в Україні, має бути іншим. Ми здійснили акредитацію закладів служби крові. І у Львівській області службу крові реорганізовано. Створення єдиної служби крові області дасть змогу перерозподілити завдання, які стоять перед нею, тобто розділити заготівлю компонентів крові і виробництво препаратів плазми крові. В Червонограді станцію переливання крові переведено у відділення трансфузіології місцевої лікарні, в Сокалі вона функціонує лишень на 15—20 відсотків, і саме там треба зосередити основні потужності з виробництва препаратів плазми крові. Ми зробили перший крок. Другим мало б стати зосередження виробництва на одній з існуючих станцій (центрів) крові. А центри крові вже повинні займатися забезпеченням лікувальних установ і закладів компонентами крові.

Щодо обладнання, то воно всюди на 95, якщо не на всі 100 відсотків, зношене. Якби не золоті руки інженерів, воно б давно вийшло з ладу. Нещодавно я побував у Боснії і Герцеговині (Сараєво, 3 мільйони населення). У центрі крові там є усе — сучасна система заготівлі компонентів крові та виготовлення препаратів крові із застосуванням методів ультрафільтрації, вірусінактивації тощо. Те ж саме в Італії. Чи роблять там такі великі запаси компонентів крові? Ні. Припустімо, на завтра потрібно три дози еритроцитів. Приходять обстежені донори, у них беруть кров, на апаратах розділяють, забирають еритроцити, а плазму та інші компоненти повертають донору. Якщо потрібна плазма, то беруть тільки плазму, решту повертають донору. Натомість у нас маса крові утилізується. Бракує свіжозамороженої плазми — сировини для отримання потрібного хворим на гемофілію кріопреципітату, якого в Україні виробляється вдесятеро менше, ніж рекомендовано ВООЗ. А частина плазми, яка заготовляється в районах і надходить в області за п’ять-сім днів, може бути використана лише для виготовлення альбуміну, позаяк факторів згортання плазми крові там уже практично немає.

Іноді запитують: чи достатньо в нас крові? Достатньо. Плазми нема. Натомість еритроцитів сила-силенна. Потрібно переходити, по-перше, на компонентну терапію і, по-друге, на заготівлю компонентів крові, а не крові загалом. Сто років існує служба крові. А ми досі працюємо так, як і сто років тому. Наш інститут розробив метод кріоконсервації. При мінус 20 градусів еритроцити можна зберігати дев’ять місяців, при мінус 40 — два роки. У разі потреби їх розморожують і переливають. Оце буде по-господарському. Що ж до безпеки, то однозначно треба переходити на полімеразну ланцюгову реакцію — ПЛР, найточніший метод діагностики, хоча й досить дорогий. До речі, у загальносвітовій практиці це обов’язковий метод тестування донорської крові.

Наприклад, в Іспанії і Фран­ції проводиться стовідсоткова вірусінактивація плазми. Якщо взяти імпортні препарати плазми крові, то на жодному з них не написано, що він вірусбезпечний. Всюди бачимо напис: подвійна вірусінактивація (хімічним і механічним методами). Чому в нас не дала ефекту карантинізація? Згідно із законами України, плазма шість місяців карантинізується, і лише після того її можна видавати. Проте донор досить часто не з’являється на повторне обстеження. Наприклад, у Запорізькій області тільки 18 від­сотків донорів погоджуються обстежитися ще раз. І ми не маємо юридичного права примусити їх це робити (МОЗ підготувало зміни й доповнення до відповідного наказу, який передбачає обов’язкове повторне обстеження донора через 180 днів). Отож і виходить, що карантинізацію плазма крові пройшла, а що далі з нею робити? Так, ми її використовуємо, певною мірою наражаючи людей на небезпеку. Головна небезпека переливання компонентів крові — перенесення інфекційних та вірусних захворювань. Серед причин відсутності гарантії інфекційної безпеки донорської крові — значний відсоток групи ризику серед донорів і незадовільна якість вітчизняних тест-систем. Якщо ми справді хочемо змінити ситуацію в Україні, треба налагодити діагностику на європейському рівні з обов’язковим використанням тест-систем, які застосовують у Європі й Америці.

В.Н. — Трансфузіологія — непрестижна спеціальність. Ми ініціювали законопроект, згідно з яким у трансфузіології мали б право працювати лікарі різних спеціальностей. Поки що нам це не вдалося.

Я.Д. — У нашому центрі крові працюють переважно пен­сіонери. У мене взагалі таке враження, що ми нікому не потрібні. Скільки ж треба скниловів, аби влада нарешті зрозуміла, що без ефективної роботи нашої служби галузь охорони здоров’я буде знекровлена?