Мабуть, у жодної професії, окрім лікарської, немає такої об’єднуючої специфічності і настільки вражаючої роз’єднаності. Місце роботи, медради, колегії, профспілка, збори — ширма, трафарет. Поговоріть із будь-ким із медиків, поцікавтеся щодо їхніх суспільних інтересів, і картина стане ясною. Особливо це стало помітно нинішньої пори, коли і здоров’я нації, і сама медицина звелися нанівець.
А шанс об’єднатися є. Більше того — він узаконений. У Законі «Основи законодавства України про охорону здоров’я» прописана норма про розвиток громадських організацій в охороні здоров’я, як один із механізмів удосконалення системи охорони здоров’я.
У цивілізованих країнах, де укоренилися закони та демократія, де медицина займає особливу нішу в суспільстві, однією з найдієвіших її громадських організацій є лікарські асоціації.
Звернувшись до історії медицини, знаходимо ось що: відомі земські лікарі постійно стверджували, що медицина закінчувалася там, де між хворими і лікарями вставали гроші. Все правильно. Адже хвороба не чекає жодної хвилини. При її виникненні потрібно терміново встановити точний діагноз, розпочати негайне лікування. Саме тому навіть у царській Росії медицина переважно фінансувалася зі скарбниці.
Після Великої Жовтневої соціалістичної революції створили таку охорону здоров’я, яку наприкінці 40-х років минулого століття Всесвітня організація охорони здоров’я визнала майже ідеальною. Так, вона була не настільки багатою, як у розвинених капкраїнах, а її система дозволяла дійти до кожної людини. Туберкульоз, вензахворювання, епідемічні хвороби, інші інфекційні захворювання були узяті під контроль. Не виникало проблем при наданні меддопомоги хірургічним хворим. При цьому здійснювалися всі ті операції, що слід було виконувати, у тому числі ургентні, планові, дорогі й елементарні. Всі люди, котрі потребували терапевтичної допомоги, її, безумовно, отримували. Особливо розвивалася допомога пологовим будинкам і надавалася педіатрії. Навіть у невеличкому містечку можна було, звернувшись із дитиною, отримати кваліфіковану медичну допомогу. І все перераховане вище здійснювалося на безоплатній основі.
Про те, що сталося з медициною в Україні після розвалу Союзу, написано багато різного — іноді об’єктивно, але частіше — ні. Я зауважив, що в цих статтях не договорювалося головне. А головне в тому, що в Україні охорона здоров’я, яка зберегла за формою статус радянської (систему Семашка), за змістом стала геть іншою, втративши свою фінансову базу. Сьогодні складно зрозуміти тих, хто зробив нашу медицину утриманкою місцевих бюджетів (хоча, якщо це була продумана акція зі знищення вітчизняної охорони здоров’я, то нічого дивного в цьому немає. — Л.П.). А тому, скажіть, будь ласка (не знаю навіть, до кого звернутися. — Л.П.), чи можливо надати необхідну (повну, всеосяжну, досконалу тощо) медичну допомогу, якщо, приміром, в обласній лікарні на медпрепарати на одного хворого виділяється 4 гривні, а в якомусь шахтарському містечку кільканадцять копійок. При цьому 4 гривні — це теж дуже мало.
Нині усім відома 49-та стаття Конституції, у якій записано, що медична допомога в країні безкоштовна. Двічі Конституційний суд підтверджував: «Так, безкоштовна». Однак, що сталося в реальному житті. Щойно фінансовий потік медичної галузі вичерпався, у лікарнях почали шукати вихід і швидко знайшли, прийнявши самостійне рішення: «Треба брати гроші». З’явилися незаконні фонди, лікарняні каси, благодійність, спонсорство, меценатство. При цьому останні начебто узаконені, але закони про них порушуються повсюдно.
«Латання дірок» в охороні здоров’я грошима населення подібне до дії валідолу при стенокардії, коли усувається лише відчуття болю, а не ангіоспазм, при цьому хвороба може прогресувати, закінчитися загибеллю органа, а то й усього організму. Організм тут — медицина. Згубність поборів й у тому, що вони розбещують лікарів, роблять їх нечесними у стосунках із хворими. А медична етика і нечесність — речі несумісні.
Розумних, порядних, безкорисливих лікарів в охороні здоров’я залишилося не так вже й багато. Прийшли інші — хамовиті, агресивні, із зовсім іншим запасом знань. Це не буркотіння стариганів, а факт.
Та й чи можна отримувати грунтовні знання, коли заліки іноді здаються за гроші, за навчання — платять. Недавно мені розповіли один випадок, коли випускник медуніверситету при першій же зустрічі з хворим зажадав гроші за медогляд. На здивоване запитання пацієнта «за що?» прозвучала упевнена відповідь: «За можливість працювати лікарем, котру я отримав за гроші, заплачені за навчання в медуніверситеті». Блюзнірство.
За останні десять років уже кілька разів у пресі публікувалися проекти закону про страхову медицину, але сам він досі так і не прийнятий. Ще недавно я був проти його прийняття, але бачу сьогодні — треба приймати. Але при цьому потрібно остерегтися «російського феномена», де і страхова медицина начебто є, але фонди постійно порожні, а хворі як купували, так і купують усе необхідне на шляху до лікарні.
Нижче, по пунктах, я наведу своєрідний план дій для відродження охорони здоров’я в Україні. Це не лише мій, а сукупний продукт багатьох пошуків істинних медиків країни, котрі уболівають за нашу медицину. Отже, усе по порядку.
1. Держава зобов’язана щороку збільшувати фінансування медичної галузі, довівши його за найближче десятиліття до 10% ВВП.
2. Після прийняття закону про страхову медицину потрібно забезпечити найжорсткіший контроль за діяльністю страхових фондів, заборонивши їм пускати в обіг вільні кошти (багато років знадобиться, щоб після такої розрухи вони стали вільними. — Л.П.).
3. Необхідно визначитися з потребою в лікарських установах і медпрацівниках, виключивши дублювання їх, якщо вони перебувають на бюджеті.
4. Сприяти створенню приватних клінік і послуг, за умови контролю за їхньою діяльністю та рівною з іншими медиками відповідальністю за результати лікування й обстеження пацієнтів.
5. Необхідно сформувати інститут експертів-медиків при фондах із числа висококласних спеціалістів, які мають бездоганну репутацію.
6. Слід на державному рівні розробити таку концепцію розвитку охорони здоров’я, реалізація якої дала б можливість усім громадянам країни отримувати будь-яку (!) медичну допомогу.
Усі вищенаведені пункти можна буде виконати у разі, коли управлінський апарат, починаючи від міністерства і закінчуючи маленькою лікарнею, разом із усіма медиками працюватимуть в одній упряжці при виповзанні з глибокої ями, у якій опинилася охорона здоров’я, прагнути відродження і примноження вітчизняної медицини.
Однак хто спонукатиме лікарів до дії на місцях? Ось для цього і знадобиться асоціація. Існуюче в Україні ВУЛТ (Всеукраїнське лікарське товариство) об’єднує в основному лікарів західних областей. Є ще асоціації за вузькопрофесіональною приналежністю, але їхня функція обмежена.
Гадаю, слід було б організувати асоціацію лікарів у містах і районах, потім створити асоціацію лікарів областей і, як завершальний етап, асоціацію лікарів країни. Можна піти й іншим шляхом — від центру до периферії, але тоді буде «як завжди».
Неодноразово доводилося чути знущальний жарт, що стосується нашої медицини та лікарів: «Станемо лікувати чи нехай живе?» Аби він став дійсно жартом, потрібно докорінно змінити саму охорону здоров’я, ставлення влади до медицини, повернути віру в хорошого лікаря. Саме по собі нічого не відбудеться. Із чого почати? Хоча б із прочитання й осмислення цієї статті.