У середині серпня ц.р. перші шпальти всіх львівських газет зарясніли страхаючими заголовками: «Львівських лікарів підозрюють у торгівлі людськими органами», «Знову справа лікарів: подробиці шокують», «Запасні частини — із людського тіла» тощо. «Гарячу» тему підхопили всі українські ЗМІ...
Посилаючись на інформацію першого заступника начальника управління МВС у Львівській області, начальника управління по боротьбі з організованою злочинністю Володимира Кучера, журналісти повідали світу про те, що у Львові в криміналі знову замішані лікарі. Ще не забулася гучна «справа дітей», а тут — широкомасштабна торгівля нирками! Хоча, якщо казати про дітей, то Львів не був найбільшим злочинцем у цьому питанні. Значно більше, як потім з’ясувалося, подібних порушень спостерігалося в Одесі, Києві, Дніпропетровську. Однак комусь дуже хотілося або «насолити» Львову, або просто випала нагода розкрутити гучну справу (природно, отримавши політичні, моральні, економічні чи якісь інші дивіденди) саме на львівському матеріалі. Однак справа все ж дійшла до суду, і міру покарання (по два-три роки) обвинувачувані посадові особи одержали в основному за неправильне оформлення, підробку документів, інші неточності, а не (як підносилося) за торгівлю дітьми.
І ось через чотири роки після «справи лікарів» новий «медичний» скандал. Знову перед черговою депутатською каденцією. Можливо, у цьому причина? Адже в нашій Батьківщині усе непередбачувано — і хтось на таких страшних речах береться заробити собі політичний капітал...
Наприкінці літа заяви Володимира Кучера звучали дійсно шокуюче. Правоохоронці викрили групу медиків, які займалися незаконною трансплантацією людських органів. Підозрюються троє лікарів зі Львівської обласної клінічної лікарні і директор благодійного фонду «Штучна нирка». Встановлено понад десять випадків незаконного видалення, а потім трансплантації нирок. Нирки вирізували в потерпілих у дорожньо-транспортних пригодах (черепно-мозкові травми), а також у волоцюг і алкоголіків, ракових хворих; добуті незаконним шляхом органи продавали в сусідні області. У результаті півторамісячної слідчої роботи порушено кримінальну справу за двома статтями ККУ: ст. 86 прим. «Крадіжка майна в особливо великих розмірах» і ст. 165, ч. 2 — «Зловживання службовим становищем, яке призвело до тяжких наслідків».
Подробиці жахаючого криміналу вихлюпувалися на шпальти газет ледь не щодня. Однак обіцяних (протягом тижня) арештів лікарів-злочинців не було, нікого з них не звільнили і навіть не усунули із займаних посад, у прокуратуру вони викликалися лише як свідки, про суд і мови поки не йшло.
Минуло більше трьох місяців від дня першої гучної прес-конференції. За цей час нікого не викрили. Може, потихеньку все спустили на гальма? Адже у нас як буває: звели на когось наклеп, зробили з нього злочинця, а потім удають, що нічого і не було... Щоб пролити світло на цю темну справу, ми звернулися до тих, хто до неї безпосередньо причетний.
Про хід проведення слідства розповів Святослав Лагоняк, начальник управління нагляду за законністю оперативно-пошукової діяльності, дізнання та досудового слідства прокуратури Львівської області.
Виявляється, порушено дві кримінальні справи, абсолютно не пов’язані між собою, хоча за тематикою вони перегукуються. Перша — «за фактом внесення явно неправдивих даних у медичні документи про операцію, зроблену жительці Закарпатської області Людмилі Майбороді». Друга — «за фактом порушення фінансово-господарської дисципліни в благодійному фонді «Штучна нирка». Як бачимо, про незаконну трансплантацію чи продаж нирок мова взагалі не йде.
— За першою кримінальною справою, — говорить Святослав Лагоняк, — виконано практично всі необхідні на цьому етапі слідчі дії. На сьогодні експертизу через великий обсяг роботи і велику кількість залучуваних спеціалістів поки не завершено, що унеможливлює прийняття якихось рішень. Ми поставили перед експертами дуже багато питань, і саме цим обумовлено тривалість процедур.
Другу кримінальну справу порушено за фактом розтрат і неоприбутковування коштів, які надійшли у фонд «Штучна нирка». Щоб перевірити всі ці дані, і завели кримінальну справу, призначили ревізії. Так само гостро, як і за першою кримінальною справою, стоїть питання про судово-медичну експертизу. І коли за першою справою судово-медична експертиза триває вже понад чотири місяці, то скільки часу для її проведення знадобиться за другою — невідомо. Адже йдеться не про одну історію хвороби, одну постраждалу, а про набагато ширше коло осіб, масу медичних документів, які слід перевірити.
Ось коротенько й усе, що вдалося «добути» від офіційної особи. Міліцейські чини з управління по боротьбі з організованою злочинністю взагалі відмовлялися щось коментувати, а в кабінеті Володимира Кучера постійно мовчав телефон. Нашу бесіду Святослав Лагоняк завершив словами: «Знаю я багато, а от сказати можу мало...» Як то кажуть — напускав туману. Однак обвинувальний маховик запущено і, не дивлячись на те, якими будуть результати слідства, когось уже підозрюють, щось «чистять», про щось говорять, наслідуючи загальновживаний афоризм: «диму без вогню не буває...»
А що думають із цього приводу медики?
Хірург Михайло Павловський і лікарі очолюваного ним хірургічного відділення не мають жодного стосунку до трансплантації нирок. Вони проводять операції на хворих нирках, тобто тих, які за всіма показниками не можуть бути пересаджені іншим людям чи продані комусь на сторону.
Так було й у випадку з Людмилою Майбородою із Закарпаття, котра приїхала до Львова проситися до Павловського на операцію. У пацієнтки була досить важко діагностована хвороба Конна — пухлина надниркової залози, що провокувала гіпертонію й інші ускладнення. Пухлину слід було видаляти. Домовилися, що операцію зроблять новим лапароскопічним методом.
Усе пройшло успішно, однак наприкінці першої доби хірурги виявили ускладнення (за статистикою, до 5% таких операцій проходять із ускладненнями) — більше, ніж мало бути, крововиділення. Жоден із способів зупинити кровотечу не допоміг. Зрозуміли, що потрібно оперувати повторно, у даному випадку — різати. Хвора погодилася. На жаль, нічого не допомогло, кровотеча тривала. Тоді лікарі зважилися на видалення хворої нирки... Три дні Людмила провела в реанімації, потім її перевели у відділення. Природно, після двох операцій вона ослабла, схудла.
— Бачачи її стан, я просто не міг у той момент сказати жінці, що ми видалили їй нирку, — говорить Михайло Петрович. — Я її просто пожалів. Думав, трохи відійде, тоді все і розповім. Хоча в історії хвороби усе описано, як було насправді.
Тим часом не встигла Людмила Майборода приїхати після двох операцій додому, як хтось із «доброзичливців», які були в курсі справи, повідомив їй про видалення нирки. Обстеження на УЗД підтвердило цей факт. Можна лише здогадуватися про стан жінки... А через кілька місяців лікарський «злочин» підкріпили новими викриттями — вже у зв’язку з торгівлею нирками. Висловлювалися «сміливі» думки про те, що нирку Людмили теж продали... Але навіть не дуже знаючі в цій справі люди назвуть таку версію сміховинною: не всяка здорова нирка приживеться, а тут — трансплантувати хвору?!
— Підпільно вирізати нирку неможливо, — говорить заввідділенням хронічного гемодіалізу та трансплантації нирки Львівської обласної клінічної лікарні Петро Кондрат. — Як правило, у такій операції задіяно близько 20 чоловік: 3—4 спеціалісти, які констатують смерть і абсолютно не пов’язані з пересадкою нирки, персонал реанімації (5—6 чоловік), імунологічна служба, біохімічна, анестезіологи і багато інших. Як бачите, просто нереально створити таку численну підпільну групу. Крім того, нас обвинувачують у тому, що ми «різали живих людей», щоб взяти в них нирку. Існувало положення, що вирізувати здорові органи можна було при настанні мозкової смерті, тобто в ситуації, коли мозок уже помер, а серце ще якийсь час працює. Ми ніколи не йшли на це. Починали операцію лише з моменту біологічної смерті — зупинки серця, коли було відведено усього 15 хвилин, щоб узяти нирку. Але перед цим комісія в складі трьох лікарів давала висновок, що біологічна смерть дійсно настала. Підписувався акт, ставилася дата, точний час настання смерті. І лише після цього ми могли зайнятися ниркою.
Інший момент обвинувачення — продаж органа. За нинішніх методів консервації нирка може бути життєздатною максимум 24 години. За цей час потрібно знайти хворого, котрий був би обстежений імунологічно і якому підійшла б саме ця нирка. Таке практично неможливо. Але, припустимо, операцію підпільно усе ж виконали. А що далі? Куди діти хворого після операції? Адже близько місяця він має перебувати в ідеально стерильних умовах, вживати спеціальні препарати, у нього можливі дві-три кризи відторгнення приживленої нирки, які потрібно подолати. Не менше тридцяти днів хворий має перебувати під постійним спостереженням. Як займатися цим підпільно?!
Прозвучало обвинувачення й у тому, що літаком ми ці нирки переправляли в Ізраїль, Туреччину, відправляли в клініки сусідніх західних областей. Я тут теж не бачу ніякої логіки. Ще раз підкреслюю: щоб відправити вирізану нирку, на той час потрібно вже знати, кому її пересадять. І це в ситуації, коли в нас люди роками чекають на донорську нирку, яка їм підійшла б! Зараз, приміром, у нашому відділенні мати хоче віддати своїй рідній дитині нирку. Ми зробили імунологію — орган матері дочці не підходить. А тут — поміщати трупну нирку в контейнер, кудись її транспортувати, за 24 години знайти хворого, котрому б вона підійшла? Адже одне імунологічне обстеження триває близько п’яти годин. І ще. Навіщо відправляти донорські нирки в сусідні області, коли єдине відділення з трансплантації нирки у всій Західній Україні знаходиться у Львові? Що вони з ними там робитимуть?
Тепер про фонд «Штучна нирка», якому інкримінується розкрадання коштів (які надійшли від хворих чи їхніх спонсорів) в особливо великих розмірах. Фонд «Штучна нирка» створено 1997 року, коли в лікарні катастрофічно бракувало державного фінансування, а гемодіаліз (підключення до апарата «штучна нирка») коштував чималих грошей — 300 і більше гривень. У відділенні постійно перебувають 40—50 хворих, і кожний із них по 3—4 рази на тиждень по п’ять годин має бути підключений до апарата, інакше просто не виживе. І так протягом багатьох років, поки не пересадять здорову нирку. Зараз надія на такий щасливий результат стала практично неможливою.
Фонд працює на громадських засадах. Його засновники — шестеро лікарів відділення гемодіалізу на чолі із завідувачем і директором — Петром Кондратом. Є бухгалтер, який також працює на громадських засадах. Усього за весь період існування фонду на його рахунок надійшло близько 60 тис. гривень. Найбільший внесок на лікування хворого був у сумі 16 тис. гривень (за них, власне, фонд зараз і трясуть). Куди йшли гроші? Насамперед, на медикаменти і все необхідне для пацієнта, котрому ці гроші переказувалися. Втім, щось перепадало й іншим хворим — тому навіть за фінансових «провалів» відділення не зупинялося ні на день і лікувало всіх своїх хворих. Ті 16 тисяч, внесені для пацієнта з Тернопільської області, хворий дійсно «не вибрав»: не дочекавшись пересаджування нирки, помер. Гроші, що залишилися, зовсім не розкрали — вони пішли на лікування інших хворих й інші медичні потреби (є акти перевірки КРУ).
За даними медичної статистики, на 1 млн. населення 60—70 чоловік потребують гемодіалізу. У Львові відділення гемодіалізу обласної клінічної лікарні — єдине, яке надає допомогу таким складним хворим. Нині у відділенні постійно лікуються 55 чоловік, лікарі працюють у три зміни. Пересадки нирок не проводять, а нові хворі надходять... На цьому тлі вже більше трьох місяців ледь не «своїми» у відділенні стали працівники УБОЗу і КРУ, котрі прочитують (за допомогою того ж медперсоналу) по 2—3 історії хвороб на день, перераховують видані (чи не видані) хворим таблетки, підсумовують «порції» фізрозчинів й інших препаратів. А ще, природно, створюють нервозну і несприятливу для лікування хворих обстановку. Петро Кондрат, котрого привселюдно обвинуватили у всіх смертних гріхах, проходить у справі лише як свідок, але в такій ситуації, постійно перебуваючи під ковпаком пильного спостереження, почувається злочинцем. Схуд, змарнів. А ще наші браві правоохоронці «атакують» людей, які раніше перенесли операцію з пересадки нирки чи їхніх родичів. Зокрема, не відчуваючи особливих докорів сумління, стражі порядку безапеляційно заявляють, що хворому пересадили ракову нирку, у результаті чого він помер (хоча офіційно підтверджено зовсім іншу причину), або що молода жінка заплатила за операцію великі гроші (і це жителька невеликого районного містечка з більш аніж скромними доходами). Люди в паніці, приїжджають із сумнівами і претензіями в лікарню...
Головний лікар Львівської обласної клінічної лікарні Борис Кривко оцінює ситуацію так:
— Ми хочемо об’єктивності в цій справі, щоб перевіркою займалися компетентні люди, незаангажовані, щоб проблема не створювалася штучно. Якщо хтось винний, нехай доведуть це. Тоді винних потрібно карати. А поки, окрім голослівних обвинувачень, я нічого не бачу. Можливо, знайдуть якісь невеликі фінансові порушення, помилки в обліку ліків чи щось подібне. Але я переконаний: підпільно ніхто нирку не вирізував і підпільно її ніхто ні за які гроші не пересаджував. Якщо зробити проекцію на країну в цілому, то така ситуація нібито переконливо показує: трансплантація органів в Україні неможлива. Весь світ прогресує в трансплантації, а ми будуємо стіну і для більшої переконливості знаходимо «злочинців». Скажіть, хто з родичів у момент смерті хворого, у горі, дасть згоду на видалення органів (це — відповідно до нашого закону)? Та ніхто. Тим часом у всіх цивілізованих країнах це питання вирішуване: ще за життя, при нормальному здоров’ї та глузді, кожна людина самостійно вирішує — чи можна після смерті скористатися її органами? У такий спосіб створюється спільний банк даних. У нас же ця проблема — під забороною. Щоправда, деякі представники ВР усе ж розуміють виниклу невідповідність і пробивають поправку в питанні донорства. Але після того, як по всьому світу розтрубили про львівський інцидент, у всякому разі, поки не буде розставлено всі крапки над «і», позитивне вирішення цього питання навряд чи можливе. А час же йде, і хворі вмирають...
Дійсно, сьогодні трансплантологія — один із найбільш сучасних і високотехнологічних напрямів медицини. Розвинені країни вже близькі до того, щоб поставити операцію з трансплантації органів на потік. Так, у США на рік проводиться близько 20 тис. таких операцій (хоча термін чекання трансплантату — три роки), у Німеччині — 2,5 тис., у Бельгії й Австрії — близько тисячі. У нас же ставлення до трансплантації, як бачимо, не тільки упереджене, а й агресивне. Мусимо постійно доводити доцільність того, що в усьому цивілізованому світі давно визнано і не викликає суперечок.
Нинішня ситуація парадоксальна і тому, що ще в 30-ті роки Україна була одним із лідерів трансплантології: у Харкові професор Шамов першим у світі довів можливість переливання трупної крові, а його учень Юрій Вороний у квітні 1933-го вперше у світі здійснив пересадку трупної нирки. Та в наступні 25 років проводилися лише трансплантація донорської нирки, рогівки ока, ендокринологічних тканин і клітин, фрагментів кісток. Сьогодні в Україні з її 50-мільйонним населенням гемодіалізом мають лікуватися близько 25 тис. хворих із нирковою недостатністю, повинно виконуватися 5 тис. трансплантацій нирки на рік. На практиці ж із застосуванням штучної нирки в 25 відділеннях лікуються усього близько тисячі хворих. Інші просто приречені. Якщо їм не провести операцію з трансплантації, 10% із них помре, а інші займатимуть апарати доти, поки не з’явиться можливість оперативного втручання. Або...
Такі скороспішні «наїзди» на трансплантологів, як у Львові, можуть узагалі поховати вітчизняну службу трансплантології. Правило «не нашкодь» має існувати не лише для медиків, наголошують львівські лікарі. Не виключено, що і серед людей у білих халатах, на жаль, є негідники. Однак, кожне обвинувачення потребує доказів. У даному випадку лікарів вже звинуватили, а докази добуваються лише тепер. Комусь, вочевидь, вигідно, щоб Львів в Україні й у світі сприймався як «центр злочинної медицини».