UA / RU
Підтримати ZN.ua

СНІД — не дитяча хвороба?

Нинішнього року Всесвітній день пам’яті тих, хто помер від СНІДу, збігся із двома датами — Днем сім’ї і Днем Європи...

Автор: Тетяна Галковська

Нинішнього року Всесвітній день пам’яті тих, хто помер від СНІДу, збігся із двома датами — Днем сім’ї і Днем Європи. Перенести його на якесь інше число чомусь ніхто не здогадався. Хоча вийшло страхітливо символічно. Саме тоді, коли ми активно прагнемо до Європи, Україною котиться нова хвиля епідемії ВІЛ/СНІДу, головними жертвами якої стають соціально благополучні громадяни, котрі дедалі частіше заражаються у себе вдома — в сім’ї.

…Богдан тримає в руці невеличку овальну коробочку, в якій лежать десяток капсул — денна доза ліків, необхідних йому, щоб боротися зі СНІДом. Упродовж тривалого часу такі препарати для хворих українців були недозволенною розкішшю: держава їх не закуповувала, і людям доводилося або мовчки помирати, або самим діставати ліки за кордоном. Лікування теж не завжди давало потрібний ефект: варто було лише ненадовго припинити терапію, як вірус виробляв стійкість і дорогі імпортні ліки переставали діяти.

Загалом із 1987 року по березень 2005-го у країні зареєстровано 76 875 ВІЛ-інфікованих, із яких понад шість тисяч — діти. Захворіли на СНІД понад 9 тис. дорослих і 329 дітей, 5504 дорослих і 156 дітей уже померли. Медики фіксують початок нової хвилі епідемії, обумовленої поширенням смертельного вірусу серед благополучних верств населення, переважно статевим шляхом. Про це свідчить той факт, що 2004 року кількість ВІЛ-інфікованих збільшилася на чверть і сягнула нині 1,4% серед дорослого населення.

І це незважаючи на те, що у вересні минулого року настав перелом у лікуванні хворих: тоді в шість регіонів країни почали масово надходити препарати для терапії ВІЛ-інфекції, закуплені Міжнародним альянсом боротьби з ВІЛ/СНІД на гроші Глобального фонду із боротьби зі СНІДом, туберкульозом та малярією. Серед «щасливчиків», які одержують ліки, нарешті опинилися й діти, котрі упродовж тривалого часу не мали ані найменшого шансу вижити.

Кількість маленьких пацієнтів СНІД-центрів також зростає «навально», причому практично в усіх регіонах країни. Тільки у столиці щомісяця з’являється на світ 15 дітей, народжених ВІЛ-інфікованими матерями. За словами директора Київського міського центру СНІДу Олександра Юрченка, впродовж останніх трьох років кількість ВІЛ-інфікованих вагітних зросла удвічі, причому переважна більшість їх — із соціально адаптованих верств населення.

Звісно, далеко не всі малята, народжені такими мамами, «успадковують» ВІЛ. У столиці, коли не було можливості вести грамотну профілактику передачі інфекції від мами до маляти (вертикальної трансмісії), кількість заражених дітей становила 24,7% — тобто менше чверті. Сьогодні зі ста новонароджених киян лише п’ять-шість виявляються інфікованими (у середньому по країні — 10).

Головна біда, вважає завідувач інфекційного відділення 1-ї міської дитячої лікарні м. Києва Світлана Комар, є не так безграмотність звичайних акушерів-гінекологів, як відсутність розвиненої інфраструктури для лікування ВІЛ-інфікованих вагітних та дітей.

— Значна частина дітей, які починають терапію у нашій країні, — розповідає Світлана Вікторівна, — це діти у стадії СНІДу. І, звісно, ефективність такої терапії нижча. Якщо її починають пізно, це нерідко призводить до ураження нервової системи дитини, що надалі позначиться на її інтелектуальних здібностях. За цей рік Міжнародний альянс боротьби з ВІЛ/СНІД планував узяти на лікування 100 дітей (на перше березня взяли 148 дітей). Причому в нас лікуються діти з регіонів, де немає ще нічого: ні навчених кадрів, ні відповідних закладів, ні налагодженої системи обстеження. Скажімо, якщо у Хмельницькій області практично жоден дорослий не одержує лікування, то діти — лікуються. Те ж саме у Волинській та Івано-Франківській областях.

— Щоб лікувати маля, спочатку потрібно поставити діагноз. А в нас сьогодні ВІЛ-статус дитини визначається після 18 місяців: до цього віку в її організмі можуть зберігатися материнські антитіла до ВІЛ.

— В Одеському регіоні стоїть апарат тестування крові немовлят із допомогою ПЦР/ДНК-діагностики, й усі, хто користується інфраструктурою регіону — Миколаїв, Крим, Херсон, — можуть визначати статус малят і до 18 місяців. З червня така діагностика стане доступною по всій країні.

— Як же досі лікували малят, народжених ВІЛ-інфікованими мамами: як визначали: хворіє дитя тому, що просто народилося слабеньким, чи тому, що почав розвиватися СНІД?

— В Україні склалася дивна ситуація: оскільки в нас терапія починається пізно, педіатрам, які працюють у галузі ВІЛ-інфекції, дуже добре відомі клінічні прояви ВІЛ. Із досвіду роботи нашого відділення можу сказати, що ми починали терапію дітям у п’ять, шість, сім місяців — не знаючи остаточно їхнього статусу, не маючи результатів лабораторних досліджень, але спостерігаючи клінічні прояви захворювання. Адже лікуємо ми не аналіз, а хворобу. Тому, хоч і не мали на руках результатів лабораторних досліджень, знаходили можливість їх лікувати.

— Після ваших слів складається враження, що все потихеньку налагоджується. Які проблеми залишилися?

— Найбільша — дефіцит інфраструктури. Немає дитячого українського центру СНІДу. Тим часом ВІЛ-інфекція у дітей — хвороба нова, маловивчена не лише в Україні, а й у всьому світі. Дитячий СНІД з’явився набагато пізніше, він рідше трапляється і принципово відрізняється від «дорослого». Створення ж такої інфраструктури в Україні дозволило б забезпечити лікування дітей, особливо з регіонів, де воно поки що недоступне.

— Після того, як ви їх пролікували, хто ними займатиметься — забезпечуватиме ліками і лікуватиме вже вдома?

— У нас налагоджено зв’язок між Українським та регіональними центрами боротьби зі СНІДом, які одержують препарати з резерву. Ми примудряємося лікувати дітей і без госпіталізації у нашому відділенні. Наприклад, кількох малят у Хмельницькому: я туди їздила, брала в них кров, сама відвозила до лабораторії і тим, у кого були зовсім погані показники, організовувала лікування на місці.

За великим рахунком, сьогодні у лікуванні дітей в Україні більше ентузіазму, ніж якоїсь спланованої, систематичної діяльності. Адже, в силу певних обставин, основну масу хворих веде Міжнародний альянс із ВІЛ/СНІДу, а не Міністерство охорони здоров’я. Звісно, інфраструктури альянс не створюватиме, а допомоги з боку держави, зацікавленості, як бачимо, поки що немає.

— Чому цим не може займатися Український центр СНІДу, відкривши у себе дитяче відділення?

— Діагностичні можливості центру обмежені, не кажучи вже про специфіку лікування ВІЛ-інфікованих дітей, про що я вже згадувала. Хоча, звісно, можна думати про відкриття дитячої частини саме на базі центру. У принципі, пророблялися різні варіанти. Розмова про те, де створювати центр, була б актуальною, якби вона відбулася чотири роки тому. Сьогодні ж в Україні існує колосальна проблема, є безліч дітей, які потребують допомоги, а надавати її нікому.

Можу навести такі дані: у Дніпропетровській області в міському центрі СНІДу взагалі ліквідовано ставку педіатра. На всю Дніпропетровську область, де стоїть на обліку 862 дитини (дані на жовтень минулого року), — є 0,5 ставки лікаря-педіатра (!). Він просто фізично не може, навіть за наявності знань та обладнання, охопити адекватною допомогою таку кількість дітей. Тому потрібен єдиний центр, із добре забезпеченим амбулаторним прийомом, невеликим стаціонаром, ресурсним центром для підготовки лікарів, медсестер, психологів та педагогів, тому що при ВІЛ-інфекції медичний аспект — лише частина проблеми.

* * *

Останніми місяцями крива смертності дітей від СНІДу різко пішла вниз: переважно завдяки міжнародній допомозі. Та що буде після 2008 року, коли закінчиться проект Глобального фонду? Адже сьогодні Україна самотужки здатна лікувати трохи більш як 130 хворих. Але епідемія поширюється, і незабаром навіть гроші донорів не зможуть радикально впливати на ситуацію — якщо ми не почнемо хоча б частину питань вирішувати самостійно.