Спортивними майданчиками шкіл України і Росії прокотилася хвиля трагічних смертей. Діти вмирають під час уроків фізри (урок фізкультури шкільним сленгом) при повному, здавалося б, здоров’ї. Громадськість обурена: десь обвинувачують учителів, десь — медиків, порушують кримінальні справи. У чому причина цих трагічних подій? Що потрібно зробити для того, аби радість руху не перетворювалася в горе похоронів?
Фізичне виховання — невід’ємна частина освітньої системи у всіх цивілізованих країнах. Воно має свою теорію, програми, методичні підходи тощо. За доступний проміжок часу розвитку теорії фізичного виховання в ідейну основу її закладалися інтереси тієї або іншої соціально-суспільної формації. Як правило, ці інтереси відбивалися у формуванні військово-прикладних навичок у період підготовки до війни, наприклад довоєнні нормативи ГПО: метання гранати, подолання смуги перешкод, надівання протигаза і т.п.
Зв’язок фізичного виховання з практичним життям того або іншого суспільства реалізовувався у формуванні трудових прикладних навичок. Проголошувався також прин-
цип усебічного гармонійного розвитку особистості. Оздоровча спрямованість фізичного виховання як принцип також була в ідейно-теоретичній основі, зокрема радянської системи фізичного виховання, проте цей принцип не превалював. В українській системі фізичного виховання принцип оздоровчої спрямованості ще донедавна також не був домінуючим: більше йшлося про гармонійний розвиток особистості, розвиток рухових навичок тощо.
Останніми роками в Україні сталися деякі зміни в цільових настановах фізичного виховання. І це пов’язано насамперед із негативною динамікою здоров’я підростаючого покоління. Ось як уявляють автори останнього посібника з теорії і методики фізичного виховання («Олімпійська література», Київ, 2003) формування уроку з фізичного виховання: «Вправи необхідно підбирати так, щоб вони були спрямовані одночасно на навчання рухових дій, активно сприяли зміцненню здоров’я й гармонійному фізичному розвитку, розвивали необхідні рухові якості, сприяли формуванню правильної постави і становленню школи рухів» (с.91). Пересічному викладачеві з ходу розібратися, яка вправа для чого служить — для здоров’я чи гармонізації, — не так легко.
А на практиці все залишається як колись, особливо якщо йдеться про решту всіляких нормативів. Адже для підбиття підсумків навчального періоду (чверті, півріччя, навчального року) учні завжди здають набір визначених нормативів, за якими можна оцінити їхню «фізкультурну» успішність.
Цілком очевидно, що навантаження у програмі фізичного виховання мають враховувати стан здоров’я школярів, тобто бути диференційованими. Тому учнів на уроках фізкультури підрозділяють на групи — основну, підготовчу і спеціальну.
До основної групи належать учні без відхилень у фізичному розвитку та стані здоров’я, а також із незначними відхиленнями функціонального характеру, але з достатньою
фізичною підготовкою. Заняття з фізичного виховання з ними проводять за шкільною програмою в повному обсязі зі здачею контрольних нормативів із диференційованою оцінкою.
До підготовчої групи входять діти з незначними відхиленнями у фізичному розвитку, без істотних функціональних змін та з достатньою фізичною підготовкою. Сюди ж належать і діти, котрі часто хворіють. Тут навантаження знижене.
Спеціальна медична група формується зі школярів, котрі мають відхилення у стані здоров’я тимчасового або постійного характеру і потребують обмеження фізичних навантажень.
Відразу слід зазначити, що жодних спеціальних додаткових медичних обстежень для поділу на перелічені групи не передбачено, а за критерії диференціації навантажень беруться медичні «групи здоров’я». Адже кожна дитина перебуває під медичним наглядом за місцем проживання і, за висновком педіатра, входить до однієї з цих груп. Їх усього п’ять (С.Громбах, 1984).
Перша група — здорові діти, з нормальним фізичним і нервово-психічним розвитком, без вроджених аномалій та функціональних відхилень, які б потребували корекції.
Друга група — діти, в яких немає хронічних захворювань, але є деякі відхилення у рості й розвитку, а також діти, котрі часто хворіють.
Третя—п’ята групи — хворі діти із хронічною патологією.
Отож: із першої групи здоров’я для занять фізкультурою формується основна група, з другої — підготовча, а з третьої — спеціальна (четверта і п’ята групи здоров’я рідко відвідують загальноосвітню школу). На перший погляд, усе логічно й обгрунтовано. Але тільки на перший!
Річ у тому, що в кожній із 10 мільярдів клітин, із яких складається наш організм, є акумулятор — так звані мітохондрії. Саме вони забезпечують енергією функції клітини. Енерготворення відбувається переважно аеробним шляхом, тобто у присутності кисню (запам’ятаймо цю важливу обставину!). Кількість енергії, витраченої внаслідок функ-
ціонального навантаження на організм, може бути охарактеризована максимальними аеробними можливостями (максимальним споживанням кисню — МСК). Тисячами досліджень (у тому числі й нашими) встановлено: чим вищий рівень досяжного МСК, тим організм життєздатніший, тим більше навантаження, у тому числі екстремальне, він може витримати. Таким чином, МСК — це показник життєздатності, або «кількості» здоров’я. Саме цей критерій ми поклали в основу оцінки рівня («кількості») здоров’я як для дорослих, так і для дітей. Виділяється п’ять рівнів здоров’я — від низького до високого.
Рівень досконалості енергоутворення в клітині — результат біологічної еволюції. І людина стоїть на вершині ієрархічної градації енергетичної еволюції. Якщо людина «сповзає» з її верхньої сходинки, порушується діяльність біосистеми й розвиваються хронічні захворювання (докладніше про це див. нашу статтю в ДТ №1-2007 «Чому вимирають східні слов’яни?»).
Тепер саме час проаналізувати, як розподіляються за групами (Громбах) і за рівнем здоров’я (Апанасенко) діти, які ходять у школу і займаються фізкультурою (мал.).
Як бачимо, до основної групи занять фізкультурою належать 14,3% всіх обстежених підлітків. Тим часом до рівня здоров’я «високий» і «вищий середнього» («безпечний» рівень здоров’я, за нашою градацією, тобто такий, що відповідає законам еволюції) належать усього лише 11,2%. Таким чином, 3,1% підлітків, хоч поки що й не мають ознак захворювання (вони розвинуться згодом), володіють низькими пристосувальними можливостями, і під час фізичного навантаження в них можуть виникнути проблеми.
Три відсотки — це багато чи мало? 30 осіб на 1000 учнів, 30 000 на мільйон, 150 000 на країну! А це вже проблема, яка має для країни характер глобальної. Як же її вирішувати?
По-перше, необхідно змінити критерії поділу учнів на групи занять фізкультурою, поклавши в основу рівень здоров’я, а не наявність чи відсутність захворювань. По-друге, потрібна надійна й інформативна система скринінгу рівня здоров’я школярів. І по-третє, принцип оздоровчої спрямованості фізичного виховання повинен вийти на перше місце, і відповідно до цього принципу необхідно проводити уроки фізкультури у школі.
Найлегше вирішити першу частину проблеми: вже нинішнього року відбудеться Всеукраїнський з’їзд фахівців зі спортивної медицини та лікувальної фізкультури, на якому спільними зусиллями вчених і практиків буде підготовлено проект наказу МОЗ України з поділу учнів на групи для занять фізкультурою.
Складніші справи з другою частиною проблеми — вибір системи скринінгу рівня здоров’я. Причому складність визначається не відсутністю такої системи, а наявністю кількох розробок. Яка з них краща, теж може вирішити колектив фахівців.
Що ж стосується пріоритету принципу оздоровчої спрямованості, то це має знайти практичне втілення у програмному змісті, методах та формах оптимізації фізичного виховання, нормативах фізичної підготовки. На перше місце слід поставити розвиток загальної витривалості, яка й удосконалює аеробну здатність, підвищуючи ефективність аеробного енергоутворення. До вправ, які розвивають загальну витривалість, належать так звані циклічні вправи — ходьба, біг у помірному темпі, велосипед, лижі тощо.
Істотну роль у збереженні здоров’я відіграють і силові якості. Саме завдяки силовим можливостям «м’язового корсету», а також м’язових груп, які забезпечують рух у великих суглобах, забезпечується збереження правильної постави та нормальна функція хребцевого стовпа, необхідна для нормальної життєдіяльності, амплітуда руху в суглобах. Якщо знижуються сила й силова витривалість основних м’язових груп, формуються захворювання опорно-рухового апарата — від порушень постави й остеохондрозу хребцевого стовпа до захворювань суглобів (унаслідок погіршення харчування їхніх хрящових поверхонь). У формуванні правильної постави значна роль належить координації, яка сприяє сенсорному конт-
ролю розташування тіла та його окремих частин.
З викладеного випливає, що програма фізичного виховання в школі (і ВНЗ) має в основному ставити за мету розвиток і збереження фізичних якостей, насамперед — загальної витривалості. Виходячи з прогностичної значимості захворювань, які розвиваються внаслідок зниження функціональних резервів систем організму, рейтинг фізичних якостей у програмах фізичного виховання повинен бути таким: загальна витривалість, швидкісно-силові і силові якості, спритність. Завдання розвитку рухових вмінь і навичок має виходити на другорядний план. Нормативи фізичної підготовки необхідно встановлювати, орієнтуючись на критерії «безпечного рівня» здоров’я — рівні розвитку фізичних якостей, які перешкоджають формуванню захворювання. Але досягнення цього рівня — процес поступовий і не терпить авральних заходів.
Ще одна дуже важлива обставина. У нашому дослідженні, дані якого наведено вище, встановлено, що до групи «безпечного» рівня здоров’я увійшли підлітки, котрі проводили не більше 30 хвилин на день перед телевізором і близько трьох годин на день — на свіжому повітрі; регулярно виконували фізичну зарядку або спортивні вправи, дотримувалися режиму дня.
А це означає, що відповідальність за здоров’я школяра у зв’язку з фізичним навантаженням повинні розділяти школа й батьки.