Два квітневі дні Полтава була столицею загальної хірургії — тут проходили III Скліфосовські читання. На базі Української медичної стоматологічної академії (УМСА) відбулася всеукраїнська науково-практична конференція «Фундаментальні науки — хірургії», на яку зібралися представники чи не всіх медичних університетів та академій післядипломної освіти. Серед тем, пропонованих до обговорення, — фундаментальні питання загальної хірургії, а також повідомлення про нові технології, лікарські засоби, шовні та імплантаційні матеріали, які сьогодні застосовуються в хірургії. Пленарні та секційні засідання проходили досить жваво, кожному доповідачеві ставили багато запитань, адже обговорювалися справді гарячі теми. І це попри те, що нині загальна хірургія начебто залишається в тіні — останнім часом у центрі уваги суспільства здебільшого перебувають пластична хірургія, кардіо- та нейрохірургія, трансплантологія тощо. Відрадно й те, що поруч з відомими хірургами в аудиторіях сиділи студенти-старшокурсники академії, а отже, такі майстер-класи стануть у пригоді майбутнім лікарям.
— Конференції і з’їзди прагнуть проводити в столиці, тому обласні центри, такі як Полтава, залишаються поза увагою науковців, — вважає Олексій Лігоненко, професор, завідувач кафедри загальної хірургії УМСА. — А ми прагнемо виховувати студентів на гідних прикладах, аби у них не сформувався комплекс провінційного лікаря. Прикладом самовідданої роботи хірурга і вченого саме й є М.Скліфосовський, який свого часу працював у Полтаві, до речі, тут він похований. Наукова спадщина Миколи Васильовича і сьогодні дає відповідь на багато запитань, які турбують хірургів. Тому і виникла думка проводити не просто конференцію, а наукові читання, які назвали на честь нашого земляка.
— Як поставилися до цього ваші колеги, адже Пироговські читання проводяться у Вінниці, чимало наукових зібрань у столиці?
— Спочатку були сумніви — чи приїдуть до нас колеги? Однак ми знали, що у Вінниці акценти робляться на морфологію, у столиці здебільшого розглядаються проблеми спеціалізованої медичної допомоги на базі профільних інститутів АМН, тож виходить, що загальна хірургія не має своєї трибуни. Сьогодні вже можна сказати: інтерес до Скліфосовських читань з’явився, до нас їдуть колеги з усіх регіонів, нам є що обговорювати — адже, крім клінічної роботи, кожен ще веде студентів.
— Чи були доповіді, які стали відкриттям для вас як професіонала?
— Звичайно. І я на це зважив, складаючи програму читань. Чи не найбільший інтерес викликали повідомлення львівського професора В.Андрющенка та київського професора О.Боброва, які відкривали наші читання і задали високий тон у роботі конференції.
Львівські професори, як правило, торують дорогу на Захід, передусім вони активно спілкуються з польськими колегами. Одначе і в Полтаві галичани знайшли для себе чимало цікавого, а тому стали постійними учасниками Скліфософських читань.
— І практичним хірургам, і хірургам-науковцям, представникам клінік і кафедр такі наукові форуми дуже потрібні, адже вони дають можливість критично оцінити — на якому рівні знаходишся ти сам, у чому випереджаєш своїх колег, а в чому пасеш задніх, живе спілкування дозволяє чітко визначити шляхи для подальшого зростання, — переконаний Віктор Андрющенко, завідувач кафедри загальної хірургії Львівського державного медичного університету ім.Д.Галицького. — Наша спеціальність має багато напрямів, я ж для себе обрав невідкладну абдомінальну хірургію — це хірургія гострої кишкової непрохідності, гострого панкреатиту, перитоніту. Зазначу, що ми досягли в цьому певних здобутків, готуємо публікації, загалом маємо авторитетний вигляд в українському масштабі.
— Я слухала ваш виступ — було помітне пожвавлення в залі, вам ставили чимало запитань, очевидно, не всі погоджувалися з вашими висновками.
— Вважаю, що в нашій країні сьогодні немає більш загрозливого захворювання органів черевної порожнини (окрім онкології, звичайно), ніж гострий панкреатит. Надто, коли він супроводжується некротичними ускладненнями — як з боку самої залози, так і з боку оточуючих її тканин, до яких ще приєднується інфекційний чинник. Кількість таких хворих, на жаль, збільшується.
— Чим це викликано?
— У європейських країнах запалення підшлункової залози передусім пов’язане із жовчно-кам’яною хворобою, а в нашій країні майже 70% панкреатиту — наслідок зловживання алкоголем. Страждають від цієї біди не ті люди, які п’ють горілку та коньяк високої якості, а ті, хто вживає саморобну або сурогатну горілку. Недуга вражає людей переважно працездатного віку, а це значить, що проблема є не лише медичною, але й соціальною та економічною.
У Львові створено спеціальний центр, який майже шість років займається цією патологією. Ми провели аналіз статистичних даних — скільки звернулося хворих, скільки прооперовано, які були результати, а вже на основі доказової медицини вибудовуємо лікувальну тактику, запроваджуємо наукові розробки. Іноді доводиться чути, що в якійсь клініці мають результат усього 2% летальності. Запевняю вас, то або свідомо говорять неправду, або якось «по-своєму» рахують. Це дуже серйозне захворювання, яке у світі дає 15—16% летальності. Нам вдалося досягти 12,7%, що є дуже хорошим результатом для наших умов.
— Це досягнення львівського центру, а які показники можуть бути в центральній районній лікарні?
— А в ЦРЛ не повинні таких хворих оперувати — там немає жодних умов. У нашому регіоні ми намагаємося частіше збирати районних хірургів, виступаємо на засіданнях обласних асоціацій хірургів — переконуємо колег, щоб таких пацієнтів відразу направляли до спеціалізованого центру, адже підхід до таких хворих повинен бути як до інфарктних — треба діяти швидко, кваліфіковано, без зволікання. І обов’язково — в умовах реанімації.
— Стандарти такого лікування вже є? Чи в райлікарнях діють на свій розсуд, зважаючи на місцеві умови?
— В Україні існують так звані тимчасові стандарти лікування, які невідомо коли й як були створені та затверджені. Вони матеріально не підкріплені, взагалі їх мало хто дотримується. Хоча, без сумніву, у міру наближення до страхової медицини, потреба в них буде зростати. Зазначу: лікування таких пацієнтів є високовартісним, у клініці відомі випадки, коли родичі продавали машини заради порятунку своїх близьких.
— Ніколи б не подумала, що це стосується панкреатиту. Як правило, таке трапляється в родинах, де є онкохворі.
— До 70% хворих при легкій формі панкреатиту, якщо проводиться правильна багатовекторна терапія, мають хороші результати. Але майже 20—25% хворих потребують хірургічного лікування. Хоча й консервативне медикаментозне лікування досить дороге, проте операція та післяопераційний стан забирають ще більше коштів. Не секрет, ліки дуже дорогі, особливо, коли застосовувати брендові медичні препарати, ті, що справді допомагають і не мають значної побічної дії.
— А чи були теми, які ви слухали з таким самим інтересом, як ваші колеги слухали вас?
— Наша кафедра і клініка працюють на базі львівської швидкої медичної допомоги, ми постійно на передовій лінії хірургічного фронту. Тому я з великим інтересом слухав усі доповіді — і ті, що стосувалися панкреатитів, і про лікування проривної виразки шлунку. Професор Бобров поділився цікавим досвідом запровадження методики так званої «перерваної операції». Це оригінальний підхід.
— Ваші колеги вважають, що оригінальний підхід може дуже дорого обійтися — і пацієнтові, і лікарю. Будь-яка нова операція здійснюється, коли на неї немає ні затвердженого стандарту, ні дозволу. З чого в такому разі починаєте ви?
— Перед тим, як зробити крок уперед, проводимо наукове обгрунтування, адже все, що робиться в операційній, повинне мати не лише теоретичне обгрунтування, але й базуватися на досвіді. Хоча ризик завжди є. До того ж у нашій діяльності дуже багато питань, які юридично не врегульовані. На жаль, сьогодні йде велика хвиля скарг і навіть судових позовів до лікарів — деякі пацієнти вважають, що їх не так діагностували чи лікували. Це певною мірою призводить до напружених стосунків між хворими та лікарями.
Ця тема жваво обговорювалася в кулуарах конференції. Без сумніву, у кожного хірурга за плечима чимало випадків, коли інтуїція не підвела і ризикована операція закінчилася вдало. Хоча бували і гіркі хвилини розчарувань та розпачу — адже навіть запланована і добре підготовлена операція може закінчитися трагічно. Олексій Лігоненко багато років пам’ятає випадок, коли до клініки привезли молодого чоловіка з ножовою раною. Мало того, що пошкоджені кишечник і судини черевної порожнини, так ще й була велика крововтрата — до трьох літрів. Як на те — у пацієнта рідкісна група крові, якої в клініці, звісна річ, не було. Згідно з інструкцією, хірургічна допомога вже була не потрібна — ситуація безнадійна через стрімку втрату великої кількості крові. Але молодий хірург вирішив ризикнути: «Я взяв кілька... шарів марлі, процідив через неї ту кров, що зібралася в черевній порожнині, перелив її пораненому, а тоді вже взявся оперувати, — згадує професор. — Порушення було в тому, що під час пошкодження товстої кишки кров могла інфікуватися, а отже, переливати її заборонено. Однак виходу не було, тож довелося робити вигляд, що те ушкодження я відразу не помітив. Згодом до медичної картки змушений був вписувати всі дії саме в такій послідовності, мовляв, після переливання крові під час ревізії раптом виявив ушкодження товстої кишки, але вже пізно було щось міняти. Це вже після операції вигадував, аби не притягли до суду за порушення інструкції. Пацієнт вижив, виписався додому, всі зітхнули з полегшенням — переможців, звісно, не судять. Але й досі не можу студентам сказати напевне, як чинити в неординарній ситуації — дотримуватися кожного рядка інструкцій та стандартів чи рятувати хворого — на свій страх і ризик, а іноді й на свою голову. Хочеться вберегти своїх учнів від помилок і неприємностей. Адже нині скрізь і всюди юристи пропонують родичам пацієнтів відсуджувати в судах моральну шкоду, незважаючи на те, правий був лікар чи помилявся, ризикував через незнання чи справді прагнув урятувати життя пацієнта у безнадійній ситуації, покладаючись на свій досвід і майстерність. Сьогодні створено чимало асоціацій захисту прав — покупців, пацієнтів, сантехніків і навіть бродячих тварин. А захист прав лікаря у нас навіть не на нульовій позначці, а в мінусі — у нас є 22 чи навіть 23 статті Кримінального кодексу, згідно з якими лікаря можна притягти до кримінальної відповідальності. Це, приміром, може бути за те, що заразив пацієнта ВІЛ/СНІДом або вірусним гепатитом — під час переливання крові чи оперативного втручання. І водночас хірург зобов’язаний оперувати пацієнта, наприклад з травмою черевної порожнини, і робити це негайно, не очікуючи результатів аналізів. Лікар теж може заразитися від пацієнта тим самим СНІДом чи гепатитом В (таких випадків безліч), але його ніхто і ніяк не захищає. Про все це ми говоримо студентам під час занять, бо вони повинні бути поінформованими про все, з чим потім зіштовхнуться на практиці. Та, попри все, вони повинні бути готові у будь-якій ситуації подати людині медичну допомогу, хоча перед тим як ризикувати, зобов’язані все добре обміркувати».
Досі вважалося, що районна чи міська лікарня на хорошому рівні, коли там працює бодай один талановитий, досвідчений хірург. Нині загальна хірургія не така авторитетна, як раніше. Молодь здебільшого обирає спеціальну хірургію — пластичну, гінекологічну, кардіологічну або онкохірургію. Не секрет, що влаштуватися туди важко, зате умови роботи і доходи не порівняти із загальною хірургією. Професори на такі слова трохи ображаються, бо твердо переконані, що кожен їх колега, хоч би який профіль він обрав, обов’язково повинен пройти через ургентні чергування, засвоїти загальну хірургічну школу. Бо справжній хірург усі питання замикає на собі — і діагностику, і лікування, і навіть спілкування з родичами, що дуже часто потребує терпіння, вміння співчувати і водночас відстоювати свою позицію. Це особливо важко, коли йдеться про здоров’я та життя молодих.
Микола Желіба, професор, завідувач кафедри Вінницького національного медичного університету ім.М.Пирогова спеціалізується на гнійно-септичній хірургії. На жаль, серед його пацієнтів — багато молоді.
— Найбільше сепсису виникає не стільки на основі гострої хірургічної гнійно-запальної патології, а внаслідок наркоманії — це результати введення не лікарських наркотичних засобів, а сурогатів, — розповідає Микола Дмитрович. — Молоді люди після цього часто залишаються без кінцівок — це стосується і рук, і ніг. А скільки їх гине від сепсису! До клініки звертаються, коли вже розвинулося гостре запалення венозної системи, так звані шахти, які відкриті через безкінечне введення наркотичних речовин. Руки, ноги набрякають, інфекція розвивається, без хірургічного втручання тут не обійтися. Нам часто вдається врятувати кінцівки, але бувають і високі ампутації ніг.
— Якщо взяти останні 10—15 років, — що змінилося в загальній хірургії?
— Змін чимало. Зокрема з’явилася ціла низка антибактеріальних засобів, антисептичні розчини, композиції багатовекторної дії. Я це з досвіду знаю, бо є співавтором декількох препаратів. Хоча саме оперативне втручання під час гнійно-запальних процесів мало чим відрізняється від того, що було навіть у першій половині ХХ століття. Нині нам дуже допомагають методи інтенсивної терапії, які передбачають гемосорбцію, плазмоферез, підключення штучної нирки, медикаментозну підтримку печінки, а також засоби додаткової терапії або обробки ран, наприклад, кріохірургія та лазерохірургія.
На думку гостей академії, цьогорічні Скліфосовські читання були насиченими, цікавими і корисними. Навіть досвідчені професори почули тут багато інформації, яка вельми зацікавила, зачепила за живе, спонукала до обговорення.
— Сама постановка питання — що дають фундаментальні науки загальній хірургії — викликала бажання дослідити цю тему, — ділиться враженнями Ельвіра Топка, професор Дніпропетровської державної медичної академії. — Після роботи в секціях ми переконалися, що теж ідемо в ногу з усіма, не відстаємо. Як науковці в університетських клініках ми маємо можливість експериментувати, розробляти нові підходи до операційного втручання, нові методи лікування, а хірурги потім продовжують нашу роботу в лікарнях. Цей зв’язок дуже потрібний для розвитку практичної хірургії. Відомо, що якісь операції навчилися виконувати у минулому столітті, а якісь були відомі ще кілька тисяч років тому, але все це вдосконалюється і використовується нашими сучасниками. Я багато років займаюся дитячою хірургією, зокрема відновлювальними операціями сечостатевої системи у хлопчиків, вивчаю можливості їх пересадки. За цей час уже 25 моїх учнів захистили дисертації, цей напрям перетворився на наукову школу. Можу з певністю сказати: і сьогодні, незважаючи на сучасне обладнання і нові методи, успіх операції багато в чому залежить від особистості хірурга. Дуже хочу, щоб це засвоїли наші студенти».
Як і годиться, полтавська конференція починалася доповідями про науковий доробок М.Скліфосовського, його вплив на розвиток хірургії та медичної освіти, а завершилася вшануванням пам’яті видатного вченого біля його могили. Сумна то була хвилина — могили М.Скліфосовського та його сина знаходяться на околиці Полтави у селі Яківці, і так само сільські на вигляд — висока огорожа, скромні маленькі обеліски. Всьому світу відомий московський інститут швидкої медичної допомоги, який носить ім’я нашого видатного земляка. В енциклопедичних словниках і довідниках Скліфосовського називають виключно російським хірургом, хоча народився він у колишній Херсонській губернії, вів прийом у міській лікарні Одеси, докторську дисертацію захистив у Харкові, працював на посаді професора у Київському університеті. Після роботи в Москві та Петербурзі, після фронтових доріг на трьох війнах, він повернувся до Полтави, де знайшов свій вічний спочинок. (До речі, досі невідомо, де похована його дружина і донька, яких у 1919 році представники «гегемона» лопатами(!) порубали за те, що Микола Васильович лікував «буржуїв». Це при тому, що через руки хірурга пройшли тисячі поранених солдатів.)
Ще й досі ніяк не вдається належно упорядкувати його могилу. Рішення поставити надгробний пам’ятник, гідний видатного хірурга, десь загубилося в кабінетах, щоб поставити хоча б хрест, треба брати дозвіл Києва, а в нас, як відомо, кілька конфесій. Правда, вдячні полтавці свого часу назвали його іменем обласну лікарню. Думається, що Скліфосовські читання, які проводяться за ініціативи Української медичної стоматологічної академії, будуть гідною шаною видатному хірургові, вченому, нашому великому землякові.