Часто трапляються ситуації, коли, зіштовхнувшись з медичною проблемою (наприклад, скаргами старого батька на гострий біль у стегні), людина намагається зробити свідомий вибір між зверненням до приватної чи державної клініки. У першому випадку після першого ж дзвінка дужі хлопці на спеціалізованому автомобілі доставлять хворого в клініку (600 гривень за годину), потім — у рентген-кабінет (гривень 250), а звідти — на консультацію до лікаря (ще 250) і назад додому. Вам залишиться тільки сплатити рахунок — десь дві тисячі гривень. Якщо ж ви вирішите вирушити на обстеження до державної клініки своїм ходом (на таксі — у середньому гривень 100), то в клініці рахунка вам ніхто не випише. Та тільки охоронець на в’їзді спробує «скачати» з вас гривень 10, інвалідний візок дешевше привезти з собою, ліфтер може задовольнитися і двома-п’ятьма гривнями. У рентген-кабінеті вам, швидше за все, доведеться оплатити видаткові матеріали (12—20 грн.), а в черзі під кабінетом вас «просвітять» щодо розцінок на сам рентген 30—50 грн.). Неофіційні розцінки на консультацію лікаря починаються приблизно з 50 гривень.
Суми начебто непорівнянні — 2000 гривень у першому випадку і 300 гривень у другому. Причому в останньому йдеться про медицину, що у нас за традицією називається безоплатною, хоча насправді оплачується з наших податків. Здавалося б, саме час сісти і спробувати по-дорослому порахувати, у скільки ж нам обходиться ця сама безоплатна медицина.
Нещодавно Єврокомісія профінансувала дослідження проблеми неформальних платежів у п’яти країнах—членах ЄС, а також в Україні (ASSPRO CEE 2007). Під час міжнародного семінару, організованого в Києві Школою охорони здоров’я НаУКМА, кореспондент «ДТ» мав змогу розпитати про проект його безпосередніх учасників — координатора проекту Мілену ПАВЛОВУ, наукового керівника дослідження Віма ГРОТА, керівника Школи охорони здоров’я НаУКМА Ірену ГРИГУ. У роботі семінару взяли участь також дослідники Медичного університету Варни, громадської організації «Центр тренінгів, досліджень і розвитку» (Вільнюс), Національної школи громадської охорони здоров’я і менеджменту служб охорони здоров’я (Бухарест), Медичного колегіуму Ягеллонського університету (Краків).
— Цікаво, чому до переліку бенефіціаріїв цього проекту країн—членів ЄС потрапила Україна?
М.П. — Це стало цілком природним продовженням того співробітництва у сфері освіти і досліджень, що вже давно встановлене з нашими давніми партнерами — Національним університетом «Києво-Могилянська академія» і Школою охорони здоров’я. Неформальні платежі є величезною проблемою в країнах Центральної і Східної Європи. У цьому проекті Центральну Європу представлено Угорщиною і Польщею, Балкани — Румунією і Болгарією, пострадянські республіки — Литвою та Україною. Координує цей проект Маастрихтський університет (Нідерланди).
В.Г. — Розпочалося наше співробітництво зі Школою охорони здоров’я НаУКМА в 2004 році з розробки спільної магістерської програми «Менеджмент в охороні здоров’я», а 7 вересня 2009 року стартує програма «Управління в охороні здоров’я для керівників».
— Наскільки проблема неформальних платежів актуальна для Європи загалом? Зокрема для країн Західної Європи?
М.П. — Для Західної Європи ця проблема не характерна. Є деякі дані про те, що неформальні платежі зустрічаються в Південній Європі — зокрема в Іспанії, Греції. У Західній і особливо Північній Європі такої проблеми не існує. Саме тому наше дослідження і фокусується на країнах Центральної і Східної Європи.
В.Г. — У Нідерландах, наприклад, важко собі уявити, щоб лікар погодився взяти якусь матеріальну «подяку». У нашій країні медики — одні з найбільш високооплачуваних. У середньому їхній дохід оцінюється в 240 тисяч євро на рік.
— За рахунок чого забезпечується таке фінансування? Яке співвідношення державної і приватної медицини у вашій країні?
В.Г. — У Нідерландах практично всі медзаклади перебувають у приватній власності, хоча частка громадських лікарень також істотна. Більша їх частина управляється приватними некомерційними фондами. Обслуговування в них фінансується за рахунок медичної страховки. У нас існує обов’язковий страховий мінімум (виплати за яким становлять близько 50 євро на місяць, що, до того ж, відраховуються з обкладеної податком суми), і ще приблизно 50 євро на місяць середньостатистичний голландець платить на добровільних засадах. Цієї суми вистачає для покриття практично всіх медичних витрат, за винятком хіба що косметичних послуг. Неохопленими такою системою страховки залишаються максимум два відсотки населення — це або дуже бідні, або ж дуже багаті люди, а також ті, хто приїхав з-за кордону.
— А що показало дослідження, проведене в Болгарії?
М.П. — Насамперед я маю зазначити, що неформальні платежі заповнюють той розрив, який виникає внаслідок нездатності держави забезпечити нормальне фінансування системи охорони здоров’я. І доти, поки держава не зможе сама вирішувати цю проблему, неформальні платежі існуватимуть.
Дослідження, проведене в Болгарії в 2000 році, показало, що люди готові платити вдвічі-тричі більше офіційних тарифів (у Болгарії платні послуги вже тоді були легітимними), але тільки в тому разі, якщо це забезпечує швидкий доступ і високу якість обслуговування в установах охорони здоров’я. Зважаючи на набуті дані, не дивно, що неформальні платежі в Болгарії збереглися.
З другого боку, залишається проблема диференційованого підходу до оплати послуг різної якості. Медичні послуги високої якості заслуговують вищої матеріальної винагороди, ніж аналогічні послуги нижчої якості. Проте впровадити це в практику досить складно.
— Така система була характерна для Радянського Союзу, називалася вона «зрівнялівкою», і цей термін мав виключно негативне забарвлення…
В.Г. — Мета нашого дослідження полягає саме в тому, щоб виробити науково обгрунтований, неупереджений погляд на проблему неформальних платежів. Адже офіційна література практично не висвітлює цю проблему. У результаті навіть серед експертів домінують дуже спрощені уявлення про те, яку роль неформальні платежі відіграють у всій системі охорони здоров’я. Найчастіше цю роль розцінюють як негативну. Хоча є в такій практиці і раціональне зерно — знову ж таки стосовно диференційованого підходу до оплати послуг хорошого і поганого лікаря. Адже в Західній Європі різниця між їхніми зарплатами не надто велика і цілком відповідає середньому для цієї професії і кваліфікації рівневі доходу. Хоча, звісно ж, загалом ця система має безліч негативних аспектів.
М.П. — Одне із завдань цього дослідження полягає в пошуку відповіді на запитання, чи потрібно піднімати (або впроваджувати) підвищені розцінки на медичні послуги. Результати дослідження показують також, що запровадження формальних платежів за медичні послуги зовсім не усуває системи неформальних платежів. Іншими словами, людям доводиться платити двічі. Досвід країн Центральної і Східної Європи, де було впроваджено систему формальних платежів, переконує, що систему неформальних платежів при цьому не було ліквідовано.
— Це стосується державних медичних закладів чи приватних?
М.П. — Державних.
— На якому етапі нині перебуває це дослідження? Коли очікуються остаточні результати? Чи є вже якісь попередні результати?
М.П. — Цей проект розрахований на п’ять років. Уже проведено огляд літератури і підготовлено анкету, відповіді на запитання якої дозволять нам зібрати всю потрібну для дослідження інформацію.
В.Г. — Один із таких попередніх результатів ми дістали саме під час нинішнього семінару, коли на прикладі Албанії було показано існування значного розриву між тими сумами, які лікарі хочуть отримувати за свої послуги, і тими, які пацієнти готові їм заплатити.
— А чи є вже якісь дані, що дозволяють порівняти якість послуг, наданих приватними і державними медичними закладами?
В.Г. — Як показують наші дослідження, люди, спроможні платити за медичне обслуговування з власної кишені, найчастіше висловлюють невдоволення рівнем сервісних послуг, наданих державним медичним закладом. Що ж стосується рівня самої медичної допомоги, то принципової різниці не виявлено.
М.П. — Люди готові більше платити за так звані готельні послуги в лікарнях, а не за саму медичну допомогу.
— Чи є вже якісь результати стосовно України?
І.Г. — Є. І вони, зокрема, свідчать про те, що витрати домогосподарств на послуги охорони здоров’я (як частка від загальних витрат на охорону здоров’я) сягають 40%. Це — платежі з кишені наших громадян. Причому, за попередніми оцінками, платежі «з кишені» в установах державної або комунальної форм власності здійснюються в півтора разу частіше, порівняно з такими в приватних клініках.
Більш того, доходи медичного персоналу на 90 відсотків залежать від неформальних платежів. Іншими словами, лікар, котрий отримує 500 гривень офіційної зарплати, «з конверта» виймає 5000 гривень. Але це — попередні дані. Як уже було сказано, дослідження розраховане на п’ять років і воно триває.
— Пане Грот, ваше знайомство з українською системою охорони здоров’я розпочалося задовго до запуску цієї програми. Як ви можете охарактеризувати її нинішній стан?
В.Г. — Якщо зважати на аналіз фінансових потоків у системі української охорони здоров’я, то головний висновок полягає в тому, що систему охорони здоров’я в Україні вже приватизовано.